2023.11.09 08:22:08

Інформаційно-бібліографічний відділ

«КОНКУРС» (байка)

В осінньому лісі в природній натурі
Для тих, хто ударно працює в культурі
Щоб дійсно прикрасити велике свято,
Задумали конкурс провести багатий.

Із лісу усього зібрали таланти,
Призи обіцяли, дарунки і гранти.
Галявину тут же оздобили знатно.
У центрі плакат: «Вам привіт, конкурсанти!»

Отож, глядачів назбиралось багацько,
Усі приодягнені, мов оті цяцьки.
На місці журі, щоби ставити бали,
Лише головуючого не хватало.

Чекають вже двадцять і тридцять хвилин,
Нарешті з’явився царюючий син.
Хто той голова, скажу заздалегідь:
Старий і товстезний, ще й лисий Ведмідь.

Віддихавшись, всівся на гарний пеньок,
Зробивши з баклажки добрячий ковток.
Дивитись на дійство, немовби зібрався,
Він лапу підняв і цей конкурс почався.

Ведуча Сорока весь час щось тріщала
Та скоса на голову все поглядала.
А вже конкурсанти старалися чітко:
Два Лосі - брати відбивали чечітку.

Лисиці, піднявши хвости, вальсували,
Зайці, ті спортивні стрибки виставляли.
Синичка і щиглик співали вокалом
І свято оце просто неба тривало.

Вовчиця романсами всіх полонила,
Бобри показали і спритність, і силу.
Красу акробатики демонстрували
Звичайно ж, це – Білки, їм аплодували.

І доки навкруг танцювали, співали,
Журі працювало і ставило бали,
Ведмідь на пеньку, мов млинець, розімлів,
Й безсоромно так на весь ліс захропів.

А насамкінець конкурсантка постала
У модному бренді свій бюст показала.
Щось там проревіла ця сексі-дівиця
Ота розмальована вкрай Ведмедиця.

Ведмідь враз прокинувся від цього жваво,
Заплескав в долоні із криками: Браво!
І дупу стягнувши з пенька гарячково,
Знов лапу підняв і заключне взяв слово.

Так можна сказати, я – метр у культурі
І знаюся добре на цій кон’юнктурі.
Де той позитив? Номери, геть, слабкі
І наші таланти не зовсім такі!

Не бачу я стрімкості тої у Лосів
І легкості вальсу Лисиці не вносять.
Зайці ж бо не вміють стрибати, як треба,
Пташиний вокал не злітає до неба.

Неначе на паперті. виє Вовчиця,
А виступ Бобрів взагалі не годиться.
І Білок, скажу, можна не рахувати,
Не вміють вони естетично літати.

Лиш виступ один зміг мене зачепити:
Прекрасна артистка, де тут правду діти.
Ведмедиця – зірка на диво, сюрприз,
Цій гарній красуні Гран-прі, кращий приз!

Народ лісовий пошумів, покричав,
Незграбній красуні корону віддав.
А всім конкурсантам – дешеві дарунки,
Почеснії грамоти і… поцілунки…

І хочеться випить гіркої мікстури
Від отаких метрів слизьких від культури,
Що міцно засіли в ній, правда така
І душать, як приклад цього хробака.

Допоки існують пихаті Ведмеді,
Не буде культури, панове і леді.
Бо треба ростити, любить і плекати
Найсправжні міцні українські таланти!

Наталія Шляхова

2023.11.09 06:31:25

Відділ обслуговування навчальною і науковою літературою

Вартовий рідного слова

9 грудня – 160 років із дня народження Бориса Грінченка (1863–1910), громадського діяча, письменника, педагога, літературознавця, лексикографа, етнографа, історика, публіциста. Редактор низки українських періодичних видань, автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих, педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» – книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Обстоював поширення української мови в школі та в установах.

Грінченко Борис Дмитрович

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання оволодіти законами прекрасного виявилися у хлопця ще з раннього дитинства. Він багато і натхненно читає. Інтереси його різнобічні й ґрунтовні. Тонка і вродлива дитяча уява насичувалася вабливим світом образів, заохочувала до творчості. І скоро, під враженням прочитаного, підліток починає писати і сам. Він створює «самвидавівський» рукописний журнал, який заповнює власними оповіданнями та віршами. З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні. Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття. Суворі обставини дійсності змушують юнака дбати і про шматок хліба, і не зрікатися книжки. Так сталося, що, працюючи в казенній палаті, Грінченко мешкав у сім’ї шевця. Допитливий і працьовитий, він скоро навчився шити чоботи і мав від цього невеликий заробіток. Економлячи, обмежуючи себе в усьому, Борис таким чином заощаджував гроші на книги. Здобута самоосвіта дозволила Б. Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 року починається його освітньо-педагогічна діяльність, яка тривала до 1893 року. Учителював він у селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини.

Грінченко – народний учитель. 1883 рік

Зовнішній бік його біографії в цей час маловиразний, але внутрішньо це були неймовірно багаті й насичені роки. Учителювання Б. Грінченко поєднував з фольклорно-етнографічною, культурологічною, науковою та лінгвістичною справами. Багато пише. У цей час його різножанрові твори, підписані або власним прізвищем, або псевдонімом (П. Вартовий, Василь Чайченко, Б. Вільхівський, Іван Перекотиполе), регулярно друкуються в журналах та альманахах. Виходять у світ його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884 р.), «Під сільською стріхою» (1886 р.), «Під хмарним небом» (1893 р.), «Пісні та думи» (1895 р.), «Хвилини» (1903 р.). З 1894 року Борис Дмитрович працює в Чернігівському губернському земстві. Важка й марудна робота забирала у письменника майже весь вільний час. Творчі миті потрібно було викроювати за рахунок сну й відпочинку. «На поезію завжди я мав тільки хороші хвилини, вільні від праці – часом любої, дорогої, здебільшого – нудної, наймитської. Моя пісня – то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія», – зізнавався митець. За час роботи у земстві Б. Грінченко пише дилогію «Серед темної ночі» (1901 р.), і «Під тихими вербами» (1902 р.), публікує п’єси «Лісні зорі» (1897 р.), «Нахмарило» (1897 р.), «Степовий гість» (1898 р.), «Серед бурі» (1899 р.), «На громадській роботі» (1901 р.). Б. Грінченко був людиною надзвичайно працелюбною. Палка любов до рідної землі, до свого народу змушувала його «силуватися знаходити іскру світу там, де, здавалось, була сама темрява». Саме такими променями справжнього народного єства стало видання його наукових розвідок «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1895–1899 рр.), «З вуст народу» (1900 р.), «Література українського фольклору (1777–1900)» (1901 р.). У 1902 році письменник перебирається до Києва. Тут разом з дружиною Марією Загірною він трудиться над укладанням вершинної своєї праці – чотиритомного «Словаря української мови» (1907–1909 рр.). Цю визначну роботу було відзначено академічною премією.

Титульна сторінка академічного «Словаря української мови», Берлін, 1924 р.

Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило його вирушити на лікування до Італії, але запізно – 6 травня 1910 року життя невтомного трударя обірвалося в м. Оскендалетті. Поховано Б. Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі.

Життя і діяльність Б. Грінченка для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах розвою української культури і національної ідеї. Мабуть, найвлучніше сказав про нього інший український письменник Микола Чернявський: «Більше працював, ніж жив». І хоч за зрозумілим змістом цього визначення криється суттєва неточність – бо саме праця й була найвищим сенсом і покликанням його життя, – важливо, справді, усвідомити широту і неминуще значення творчого подвигу митця. Постать невтомного трудівника, що беззавітно віддав усі сили і час вітчизняній культурі, по праву може стояти поруч із нашими титанами нації, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. То був час тотального витравлення всього українського – починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис Грінченко. Один з його літературних псевдонімів – Вартовий. Звісно ж, таким чином письменник свідомо визначав свою роль і своє місце в суспільних процесах. Борис Грінченко попри талант письменника мав ще й безсумнівне обдарування надзвичайно сумлінного науковця. Матеріалом його захоплень, предметом його досліджень, полем його діяльності стало СЛОВО. Слово – це та субстанція, що акумулює в собі творчу енергетику нації. І той, хто сповна розуміє це, – уже неординарна особистість. Б. Грінченко пішов далі у розумінні значення цього феномена. Ще влітку 1891 року ряд національно свідомих українців проголосили себе продовжувачами справи великого Кобзаря, створили «Братство тарасівців», яке об’єднувало студентську молодь та викладачів київських і харківських вузів. У своїй програмі вони проголошували: «Ми мусимо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загально суспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так, кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по-українському». Щоденна наполеглива, натхненна культурно-освітня праця повинна була прищепити кожному українцеві непохитне переконання самоідентифікації, аби «відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання й право вкраїнської нації скрізь, де тільки можливо». Головним змістом і смислом життя для Б. Грінченка стала боротьба за українську національну справу. У своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у «Буковині» в 1892-1893 рр., він робить критичний огляд тогочасного суспільного стану, звертається до аналізування причин занепаду національних змагань та висловлює думи й побажання щодо активізації процесів відродження. Письменник глибоко й повно препарує ці проблеми, керуючись критерієм історичного підходу, обмірковує зміст і суть таких понять, як патріотизм, національна свідомість, українська інтелігенція, національна література. Його політичні роздуми торкаються й шляхів розвитку мови, культури, традицій. Саме через призму формування національної свідомості формує він і спадщину деяких українських письменників та істориків (зокрема Г. Квітки, М. Костомарова та ін.), з болем підсумовуючи їхню безпорадність або ж аморфність у цьому плані. Віддаючи належне своїм попередникам, він не може не втриматися від їдкого зауваження, констатуючи, що в тодішньому українському діячеві все ще сиділо «дві душі: одна українська, а друга – російська», а тому «хотілося і рідному краєві послужити», і не прогнівити того, хто може пожалувати «Станіслава на шию». Працюючи на ниві просвітництва, Б. Грінченко наочно постійно пересвідчувався у тій непоправній шкоді, що її завдавала русифікаторська політика царського уряду. Позбавлений вузької націоналістичної зашореності, письменник мудро і справедливо зазначав: «Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі – таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більше щастя». Митець надзвичайної працездатності, емоційний, палкий, людина дужого інтелекту, Б. Грінченко свідомо клав на вівтар ідеї і своє життя, і свою подвижницьку творчість:

Прагне і розум, і серце великої праці такої, Щоб і вікам тим, що будуть, зосталась вона дорогою, Щоб і потомки далекі добра зазнавали від неї, Звали того невмирущим, хто силу робить її мав…

Сьогодні ми знаємо Бориса Грінченка як письменника, поета, автора славнозвісного «Словаря української мови», але не слід забувати, можливо, найголовніше: він один з небагатьох будителів національної свідомості, один з небагатьох справжніх будівничих національної ідеї, один з небагатьох істинних патріотів України.

На честь Бориса Грінченка назване село Грінченкове в Охтирському районі Сумської області. Його ім'я мають вулиці у Львові, Києві, Харкові та інших містах. Також на честь письменника були названі Київський столичний університет імені Бориса Грінченка, загальноосвітня школа у селі Нижня Сироватка, у минулому – Народна школа у Львові, у 1918 році – гімназія в Умані у 1917–1919 роках – початкова школа в селі Новосілки (сьогодні Білорусь) та інші.

Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка щороку відзначає Премією імені Бориса Грінченка учених, просвітян, громадських і політичних діячів, які зробили значний внесок у розбудову незалежної України, утвердження державної української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам'яті, формування національної свідомості та піднесення духовності й добробуту українського народу, просвітницьку і подвижницьку діяльність в ім'я України.

22 серпня 2011 року в Києві було відкрито пам'ятник Борисові Грінченку (скульптор – Микола Обезюк, архітектор – Микола Босенко).

Пам’ятник Борису Грінченку в Києві

22 листопада 2013 року Національним банком України введено в обіг пам'ятну ювілейну монету «Борис Грінченко» номіналом 2 гривні.

Ювілейна монета НБУ «Борис Грінченко», 2013 рік

У селі Олексіївка Перевальського району Луганської області розташований «Меморіальний музей Б. Д. Грінченка». До музею веде короткий степовий шлях. На подвір'ї Олексіївської школи – стара будівля, перед якою височить пам'ятник талановитому педагогу, видатному письменнику і публіцисту, критику і мовознавцю, видавцю та громадському діячу – Борису Дмитровичу Грінченку.

Меморіальний музей Грінченка

Саме у цьому селі свого часу вчителював Борис Грінченко. Основним надбанням музею вважається прижиттєві видання «Словника української мови», а також листи Грінченка. Зараз музей опинився під тимчасовою окупацією.

Більше ста років минуло відтоді, як Б. Д. Грінченко відійшов у вічність, але його праці та самовіддане служіння українському народові залишаються у вдячній пам’яті нащадків.

Джерело: мережа Інтернет.
Матеріал підготувала провідний бібліотекар Н. Г. Бакум.

2023.10.29 09:01:02

Інформаційно-бібліографічний відділ

«ОСІНЬ»

Красуня осінь прийшла непомітно,
Як не хотілося б літа, тепла.
Фарби змінили зажурені квіти.
Час вже настав, відпочити пора.

Небо заплакане, наче сердите
На безліч хмар налітаючий рій.
Тішить одне – згадка ніжно-блакитна
Сонячних днів і безхмарних надій.

Вітер верхівки дерев обіймає,
Гілок торкнувшись, злітає назад.
А навкруги все кружляє, кружляє
Цей різнобарвний легкий листопад.

Сквери і парки яскраві, бадьорі
У натюрморті осінніх стежин.
Лиш споглядають, як плавно, нескоро
Лине у даль журавлів сірий клин.

Вулиці, площі, будинки, машини –
Добре знайомий до болю пейзаж.
Осінь, на мить, вільно пташкою плине
І на новий знов заходить віраж.

Так, у природи, мабуть, свої плани,
І дріботить часто дощик рясний.
Трохи сумна, але все ж і жадана
Дивна пора для задум, світлих мрій.

Наталія Шляхова

2023.10.16 13:25:39

Administrator

«УСМІШКА»

Коли холодної осінньої пори
Загляне сірий смуток, друже, не журись.
Згадай приємне щось, чи з кимсь поговори,
І спогадам тихенько посміхнись.

Коли образа плине, наче буревій
Від слів гірких болючих, мов полин.
Як відповідь, бридкі слова розвій.
І посмішкою клином виб’єш клин.

Коли уранці, кажуть, не з тієї встав ноги,
А злий начальник настрій зіпсував,
Скажи собі: хай плачуть вороги
І усміхайся, наче хтось пожартував.

Хоч невдоволеність і злість знайдуть мішень,
І нанесуть мерзотний той удар.
За ніччю темною все ж прийде світлий день
Й розквітнуть усмішки – яскравий Божий дар.

Бо усмішка – іскринка у житті.
Вона і ліки, і прикраса раз у раз.
Не залишаючи людей на самоті,
Завжди приваблює і робить краще нас.

Щоб збільшувалась людяність стократ,
З добром на світ великий подивись.
Тож малість ця не вимагатиме витрат.
Усім-усім ти щиро усміхнись!

Шляхова Н. Є.

2022.03.16 10:55:10

Інформаційно-бібліографічний відділ

Шляхова Н.Є.

2021.11.30 06:44:23

Надія

Творчість наших слухачів УТВ

Мистецький світ художника Григорія Волкова

Григорій Петрович Волков малює вже більше 30 років. За цей час картин написав чимало. Кожна його робота змушує задумуватися про те, що відбувається, про сенс життя. Роботи дуже філософські. У Полтаві його добре знають як автора натюрмортів. Цей жанр художник називає одним із найулюбленіших. Здебільшого він працює в темних кольорах. Така мінорна тональність допомагає в розкритті глибинного змісту картин.

Народився 31 липня 1959 р. в с. Крутий берег Полтавської області. У 1975 році закінчив Полтавську дитячу художню школу. У 1979 р. здобув вищу ocвіту в Харківському державному училищі на художньому-графічному факультеті Xapківськoгo державного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди.

Волков Григорій Петрович – член НСХУ, учитель-методист із 42-річним педагогічним стажем, який розробив оригінальну авторську програму, що розвиває у дітей креативність, емоційно-образне бачення.

Художні виставки автора:

• 2009 Міжнародний проєкт «Мистецтво замість гармат», м. Полтава.
• Всеукраїнська художня виставка, присвячена 200-річчю від дня народження М.Гоголя, «Україна і світ», м. Полтава.
• «Гоголівські місця на Полтавщині» – мистецький пленер, присвячений 200-річчю від дня народження М. Гоголя.
• 2010 Всеукраїнська художня виставка сучасного портрета «Історичні постаті майбутнього», м. Київ.
• 2011 Міжнародний мистецький фестиваль, Лондон.
• 2012 Всеукраїнська виставка пейзажу, м. Маріуполь.
• 2013 Друге всеукраїнське трієнале абстрактного мистецтва «Арт-акт», м. Чернівці.
• 2014 Благодійний аукціон «Крок назустріч», м. Київ.
• 2015 Групова виставка «Рондо». Художня галерея «АВС-арт», Київ.

Художник-педагог Г. П. Волков проводить майстер-класи з малювання для дітей 6-11 років «Коти, вони різні», навчаючи дітей малювати, бачити прекрасне навколо себе.

Григорій Петрович – турботливий батько, люблячий чоловік, своє справжнє кохання зустрів лише декілька років тому на відкритті своєї художньої виставки «Вечірня сповідь». Відтоді вони завжди разом. Дружина, Ковальова Ольга Леонідівна, у своїх віршах говорить про їхнє кохання саме так.......

Позови, в дни ненастий – забвений,
Когда жизнь закрутила в циклоне.
Позови, когда мысли сомнений,
Словно волки в смертельной погоне.

Воцарюсь я в судьбе твоей солнышком.
Проросту, как в земле, мед-травами.
Опущусь на ладонь твою перышком.
Отзовусь звонкой песней, забавами.

На едином дыхании с ветром
Долечу через все расстояния.
Подарю мир, пронизанным светом.
Окружу любовью, вниманием.

Воцарюсь я в судьбе твоей солнышком.
Проросту, как в земле, мед-травами.
Опущусь на ладонь твою перышком.
Отзовусь звонкой песней, забавами.

Разделю с тобой горькую чашу.
Отогрею замерзшие руки.
Из кусочков складу судьбу нашу,
Разведу, как мосты, все разлуки.

Тож, запрошуємо всіх поринути в мистецький світ художника Григорія Волкова!

2021.07.29 10:07:50

Надія

У рамках заходів із нагоди 30-річчя Незалежності України пропонуємо до вашої уваги проглянути наступні виставки:

Наші майстрині-продовжувачі народних традицій (виставка робіт співробітників ПУЕТу та слухачів Університету третього віку)
В експозиції представленні роботи співробітників ПУЕТ та слухачів Університету третього віку. Створення виробів своїми руками є цікавим і захоплювальним заняттям, адже в кожній роботі відчувається частиночка душі й тепло рук наших майстринь.

Одна Батьківщина, і двох не буває,
Місця, де родилися, завжди святі.
Хто рідну оселю свою забуває,
Той долі не знайде в житті.

У рідному краї і серце співає,
Лелеки здалека нам весни несуть.
У рідному краї і небо безкрає,
Потоки, потоки, мов струни, течуть.

Тут мамина пісня лунає і нині,
Її підхопили поля і гаї.
Її вечорами по всій Україні
Співають в садах солов'ї.

І я припадаю до неї устами,
І серцем вбираю, мов спраглий води.
Без рідної мови, без пісні,
Без мами збідніє, збідніє земля назавжди.
М. Бакая