14 | 12 | 2024
Науковцям
ВДС бібліотеки
Послуги бібліотеки
Інституційний репозитарій

URAN

Академічна доброчесність
Головна Моя рідна Полтавщина
Останні виставки
Останні новини
Історія Полтавщини
Куточок старого мiста вулиця Панянка PDF Друк e-mail
Вівторок, 12 червня 2018, 08:38

Куточок старого мiста вулиця Панянка

Розповідаючи про цю вулицю нашого міста гостям чи юним землякам, полтавці старшого віку згадують і гарну народну легенду, зазначаючи, що її ніяк не міг оминути своєю увагою наш славетний земляк І. П. Котляревський.

panankaЦей куточок старої Полтави, як і вся вона, теж бачив на своєму віку багато чого. Про нього не раз згадували то в історичній літературі, то в газетних статтях у різні часи автори різних поглядів. Полтава знищувалась ворогами багато разів, але, мов той легендарний птах Фенікс, із попелу, із руїн відроджувалася знову і знову. Її нищили за часів Київської Русі, як ішла княжа дружина проти половців. Її сплюндрували, стерли з лиця землі орди монголо-татарського хана Бату (Батия) в 1239 р. Потім золотоординські орди Тімур-Кутлуга та Едигея. Після чергового її відродження як прикордонної фортеці на кордоні Великого князівства Литовського із Золотою Ордою вона була знищена під час спустошливих нападів кримського хана Менглі-Гірея в 1482 р. за домовленістю з його союзником – московським князем Василем Шуйським.

Після Люблінської угоди 1569 року між Великим князівством Литовським та Королівством Польським та утворення Речі Посполитої наш край увійшов до складу королівських володінь. Оскільки Полтава залишилась важливим прикордонним пунктом між Річчю Посполитою і Московським князівством, польський уряд звертає увагу на відродження фортеці Полтава. Тут розквартировуються королівський війська на чолі з головнокомандувачем – коронним гетьманом Станіславом Жолкевським, який був великим польським магнатом.

Відомий дослідник давньої історії Полтави М.В. Лятошинський писав, що Станіслав Жолкевський був фактично володарем Полтави в 1590—1608 рр. На правому високому березі Ворскли, на горі, що нині відома під назвою Іванова гора, на старому городищі, головнокомандувач королівського війська відроджує стару та будує нову фортецю, закладає справжнє сучасне місто. Воно охоплювало територію між двома ярами, які з тих часів носять назви Мазурівка та Панянка.

Стару центральну частину міста, так зване Городище, на трикутному мисі між згаданими ярами було укріплено земляними валами, ровом, частоколом. Східний та Південний схили мису були дуже крутими, то їх лише укріпили частоколом, а з Південно-західного боку (потім Петровська площа, Площа Леніна) було викопано рів і насипано земляний вал, який теж укріпили. Зліва фортецю омивала невеличка, але в той же час повноводна та швидкоплинна річечка Лтава, яка текла до Ворскли Мазурівським яром.

На початку 40-х років XVII ст. правонаступник і зять Жолкевського коронний гетьман Станіслав Конєцпольский розширив Полтавську фортецю за проектом французького інженера Гійома-Левассера да Боплана, який був на службі в польського уряду. Тепер фортеця збільшилась майже вдвічі. До її складу було включено Мазурівський яр із річечкою Лтавою біля її витоків та плато на південному заході. Ця частина стала називатись Новим містом на противагу старому Городищу. Панянка прилягла до старого міста старої частини фортеці.

В історико-статистичних відомостях середини XIX ст. налічується в Полтаві тих часів 15 площ, 52 вулиці та 80 провулків. У статистичному матеріалі також згадувалося кілька так званих перекатів (розкатів) поблизу стін давньої фортеці, залишки якої було знищено в першій чверті XIX ст. Перекати – це один з оборонних облаштунків у давніх фортецях. У Полтаві здавна були відомі два таких перекати. Великий знаходився поблизу старовинної Самсоніївської башти, на місці якої в 1908—1909 рр. до 200-річчя Полтавської битви було збудовано Білу Альтанку. Другий – малий перекат – знаходився на самій вершині гори Панянка та прилеглих до неї територій – нинішнього Сонячного парку. В умовах Полтави найбільш зручним місцем для перекату була частина нинішньої вулиці Панянка на її початку. Тут дуже вузький і крутий підйом вів знизу Панянським яром до в'їзних воріт фортеці. Праворуч і ліворуч підйому були круті обриви нинішнього бульвару, тоді захищеного валом. Згори, з боків захисники фортеці в разі нападу ворога, який прагнув пробитись до воріт, могли скочуватись, скидати заздалегідь заготовлені колоди, каміння, а взимку, поливши водою, створювати крижаний покрив крутої вузької стежини яру.

Щодо назви Панянка, вона з'явилася в першій половині 17 століття, яку носили і яр і гора. З давніх давен серед полтавців збереглася легенда, з якої дізнаємося, що в давнину в місті жив якийсь польський вельможа. Донька його довго й тяжко хворіла, але потім, попивши води із джерела, що текло з гори яром, вилікувалася тією цілющою водою, зцілилися й інші полтавці, які вірили в цілющу силу води й бережно ставилися як до великих, так і до малих річок і джерел.

З тих часів яр і ту місцевість люди і прозвали Панянкою. Підтвердження цьому знаходимо у книзі «Россия. Полное географическое описание Отечества», том 7 «Малороссия». Автори глави 8, де йдеться про Полтавщину, В. В. Морачевский, Б. Г. Карпов, та І. М. Малишева пишуть про неї станом на початок XX ст. Завдяки подальшій забудові міста, сполученню між собою коротких вулиць і провулків, тепер їх налічувалося менше – 36 вулиць та 9 площ. Також говориться, що в Полтаві кілька  ярів, які зберегли свої давні назви. Один – біля монастиря, за течією річки Полтавки (Тарапуньки), який називається Задихальний, другий – у напрямку німецької колонії – Бойків. Паралельно до нього разташовувася третій яр – Панянка.

Вулиця Панянка, яка починається в Шевченківському районі міста від вулиці Паризької Комуни, пролягає територією Подільського району. Назву свою вона отримала від уже згаданого Панянського яру, що здавна пролягав від корінного високого правого берега Ворскли до її русла. На його початку, де починається нинішня вулиця Панянка, у XVII ст. була збудована сторожова вежа, яка охороняла проїзд на греблю, що вела до села Триби й далі на Харківський тракт. Забудовувати схили яру почали в XIX ст., завдяки чому й утворилася вулиця. На частині території нинішнього Сонячного парку та прилеглій частині площі на горі Панянка був здавна Полтавський базар, аж до перенесення його на нове місце, на Новоселівку, у першій половині XIX ст. Але все одно той старий, так званий Петрівський, базар, хоча й невеликий, існував аж до революції, а потім і в перші десятиліття радянської влади.

Вулиця Панянка поєднувала територію Петрівського базару й Панянську площу. На Панянській площі містився комплекс споруд міського водогону. Тут своєрідною пам’яткою міста була водонапірна башта. Унизу вулиці знаходилася водокачка. З дореволюційних часів існували й ливарні майстерні, на базі яких за радянської влади виросли корпуси дослідного ливарного-мехнічного заводу.

Здавна Панянка була місцем прогулянок і розваг полтавців, особливо цього кутка  міста. У дореволюційні роки дорога була викладена бруківкою. Доки її не було, під час дощової погоди нею практично неможливо було ні пройти, ні проїхати. У дореволюційні та ще й у довоєнні роки, оскільки транспорту в місті було небагато, ця вулиця була занадто тихою.

У 1994 р. на панянському бульварі було споруджено пам’ятник козакам, які загинули за волю України. Пам’ятник створений за проектом художника В. Батурина, скульптор В. Білоус.

pananka 1

 

 
Березова Рудка. Маєток українофілів та фанатів Єгипту PDF Друк e-mail
Понеділок, 21 травня 2018, 09:55

Березова Рудка. Маєток українофілів та фанатів Єгипту

berezova rudka 1

Березова Рудка – село в Пирятинському районі Полтавської області. У туристичних (точніше краєзнавчих) колах воно відоме пірамідою-усипальницею, яку звів Гнат Закревський, колишній власник села. Ця людина деякий час була обер-прокурором першого департаменту права Сенату, а ще, у часи імператора Олександра ІІІ, він був послом Російської імперії в Єгипті, надивився там на усипальні фараонів і вирішив собі зробити щось подібне. Тому в 1898 р. на могилі своїх батьків він звів піраміду, звичайно, не таку велику, як фараони (її висота всього метрів десять), але для наших широт вона стала чимось екстраординарним.

Село Березова Рудка було засноване в 1717 р. гетьманом Іваном Скоропадським. У 1752 р. в нащадків Скоропадського село викупила родина Закревських. Цей козацько-старшинський рід започаткував Йосип Закревський – генеральний бунчужний Війська Запорозького. Цікаво, що нащадком роду Закревських є Нік Клегг – віце-прем’єр Великобританії (із 2010 року) та лідер ліберал-демократичної партії цієї країни.

Розбудову маєтку в Березовій Рудці Закревські почали наприкінці XVIII ст.. У 1838 р. було зведено класицистичний палац, який зберігся до наших днів (він розташований на території сільськогосподарського технікуму та є частиною Історико-краєзнавчого музею). Поряд із палацом були зведені два флігелі, а навколо розбили парк.

У середині XIX ст. маєток у Березовій Рудці належав братам Закревським: Віктору, Михайлу та Платону. Із Віктором Закревським на балу в Мойсівці якось познайомився Тарас Шевченко. Вони тісно потоваришували, тому в маєтку в Березовій Рудці Кобзар бував, як мінімум, тричі. Разом із поетом тут бував його друг – бідолага Яків де Бальмен.

berezova rudka 9

Віктор та Михайло Закревські були своєрідними українофілами. Вони навіть організували невеликий гурток – «Общество мочемордия», у якому влаштовували літературні читання та обговорювали ситуацію в державі. А от Платон Закревський був іншою людиною – затятим кріпосником, який не цурався особисто шмагати селян. Його Шевченко не любив... Існує легенда, що Тарас був глибоко закоханий у молоду дружину Платона Ганну. Від нього, нібито, Ганна народила дочку, яку Платон відмовився визнавати своєю (хоча своєю не визнав її і Шевченко).

Після смерті Платона маєток перейшов його сину Гнату, який і зробив Березову Рудку відомою краєзнавцям України. Перебуваючи на дипломатичній службі в Єгипті, Гнат помер. Його тіло забальзамували й перевезли в рідне село, де й поховали в піраміді. Але в радянські часи усипальню Закревських було сплюндровано. Тіла дворян викинули зі склепу, а всередині влаштували комору.

Нині в маєтку Закревських у Березовій Рудці триває перманентний ремонт. Палац виглядає вже значно краще, ніж на початку XXI ст., але ще закритий для відвідувачів. Звичайно, його варто побачити.

У Березову Рудку потрапити не складно, адже вона знаходиться недалеко від дороги Київ – Харків. Дороговказ стоїть, чомусь, лише з боку Харкова, а на шляху до Рудки буде село Крячківка, яке ідентифікується як безіменне, адже не має в'їзної таблички. Ви його сміливо проминайте та їдьте до наступного села, доки над дорогою не побачите альтанку.

berezova rudka 3

 
Мгарский монастырь – сердце Полтавщины PDF Друк e-mail
Понеділок, 19 березня 2018, 14:44

Мгарский монастырь – сердце Полтавщины

mgar

В Украине сегодня существуют сотни православных мужских и женских монастырей, хотя еще недавно их практически не было.  Многие строения сохранились в разной степени разрушения, но монашеской жизни в них давно нет. Стены без молитв – просто память о прошлом. Как же удивительно наблюдать, когда на твоих глазах происходит чудо преображения какой-либо обители, храма и Церкви в целом. Когда из ничего появляются красота и силы, чтобы участвовать в созидании этой красоты, открываются глаза, чтобы её созерцать. И когда среди каменных построек опять теплится живой дух, это не может не вдохновлять.

Одним из лучших примеров такого преобразования из небытия в новую жизнь является Спасо-Преображенский монастырь. После расстрела последних 17 монахов с игуменом, монашеская жизнь в монастыре прекратилась. В тридцатые годы здесь держали детей «врагов народа». Хотя теперь уже ясно, что врагами народа были именно те, кто мучил людей, убивали и рушили всё святое. Удивительно, что монастырь уцелел и во время Второй мировой войны. С 1937 года здесь находился дисциплинарный батальон, а с 1946-го — войсковые склады. В 1985 г. монастырь передали под пионерский лагерь. Восстановление монастыря началось в 1993 г., и за эти 23 года произошли колоссальные изменения по реконструкции, обустройству и организации жизни в обители.

Спасо-Преображенский мужской монастырь находится недалеко от провинциального, но очень древнего города Лубны, известного по документам с 988 г. (период Крещения Руси). Чтобы попасть в обитель, нужно подъехать к горе Мгарь. Название непривычно для славянского уха. Известно оно со времен татаро-монгольских нашествий, и слово это означает на их языке – стоянка.

Мгарский монастырь — духовная жемчужина Лубенской земли — уже много веков возвышается она над живописной рекой Сулой. Земля здесь такая богатая и красивая, что невозможно налюбоваться и надышаться. Недалеко от этих мест находится Миргород с минеральными водами и все прочие места из рассказов Гоголя. Можно сказать, что это сердцевина Украины и природа Полтавской земли - отражение самых лучших и характерных черт настоящего украинца, в котором есть физическая красота, певучесть, философское спокойствие и неторопливость.

Монастыри обычно находятся в самых красивых местах, на возвышенности и на удалении от людских поселений. К сожалению, киевские монастыри или монастыри больших городов уже утратили этот дух отшельничества и отстранения, большой город влияет на дух монастыря. Поэтому после посещения этой обители паломник получает неимоверный заряд энергии и наслаждение монастырской красотой и здешним спокойствием. К монастырю нужно проделать путь, который меняет человека не менее, чем само посещение святыни.

Виды, которые открываются перед взором на колокольне Мгарского монастыря, великолепные. Просто захватывает дух. Какая же красивая наша земля сверху, хотя она и внизу хороша! С высоты же птичьего полета она видится по-другому. Яркое разноцветие и различные оттенки зеленого в деревьях и кустарниках, кучерявые холмы, извилистость речки, храмы вдалеке. Даже пахотная земля сверху выглядит узорами и лоскутами живого одеяла Земли, к чему приложил руку человек. И масштаб, расширенный кругозор, даже на физическом уровне это влияет на сознание и ход (полет) мыслей.

Колокольня в Церкви – не просто звонница, но еще и великолепная обзорная площадка. Особенное место, где ощущаешь высоту, становишься ближе к небу в прямом и переносном смысле. Вокруг летают ласточки и другие птицы, и рядом с ними чувствуешь себя на большой высоте тоже окрыленным. Люди внизу становятся такие махонькие-махонькие, прямо как говорил Голохвастов в известной комедии «За двумя зайцами» про Лаврскую колокольню в Киеве. Выше только крест самой колокольни, выше только облака.

На колокольню Мгарского монастыря людям разрешается забираться только раз в году, во время пасхальной недели, тогда можно бить в колокол даже тем, кто не знает перезвонов, а так колокольня закрыта для посетителей. Исключение могут сделать разве что для паломнических групп.

Территория монастыря очень ухожена. Парковая зона, цветники, беседки, водоем с редкими черепахами. Особенное место занимает монастырский птичник с орлами и совами, а также гуляющие  павлины, аисты, индюки.  Как и во всяком монастыре, здесь есть собаки и кошки, но не в каждом монастыре есть свой птичник с попугаями, беркутами, черными воронами, совами. Разумеется, что это не самое главное достоинство этого замечательного места монашеского общежития на Полтавщине, но представляет определенный интерес не только для детей, а и для взрослых. Некоторые птицы свободно гуляют по территории, на центральной дорожке сразу у входа паломников и туристов встречают цесарки, утки, важный индюк. По газонам бродят павлины с индюшками.

Кто из нас видел вблизи аистов? Здесь же можно рассмотреть вблизи двух аистят. Они прохаживаются  рядом с вольером для птиц, но, в отличие от других редких птиц, вне клетки. Красивые, их даже можно потрогать. Хоть они ничем в пространстве не ограничены, летать, скорее всего, не могут. У одного из молодых аистов был заметен какой-то дефект с одним из крыльев. Добродушный пожилой монах, который убирал в клетках, сказал, что это подранки, то есть их подбирают уже с проблемами. Аист – символ мира и красоты, у входа монастырских ворот на водонапорной башне аист свил гнездо, что как нельзя лучше подходит к образу мирных монахов тружеников.

mgar2

 
Національний музей-заповідник М. В. Гоголя PDF Друк e-mail
Четвер, 18 січня 2018, 12:24

Національний музей-заповідник М. В. Гоголя

Сама садиба Гоголів-Яновських у селі Гоголевому Шишацького району була заснована в кінці XVIII ст. на хуторі Купчинському, який через чотири роки після одруження в 1781 р. як весільний посаг одержала бабуся М. В. Гоголя Тетяна Семенівна Лизогуб (1743—1835). На початку XIX ст. хутір перейшов у спадщину до батьків письменника, які перейменували його на Василівку — за ім'ям батька — Василя Панасовича. При ньому старий будинок «в готическом стиле» було перебудовано у стилі класицизму, зведено церкву Різдва Богородиці, цегельний завод, винокурню, влаштовано ставки, водяний млин та розплановано парк.

kartinki Gogola

Сюди, у Василівку, через 6 тижнів (після хрещення в сорочинській Спасо-Преображенській церкві) і повернулася з немовлям, народженим 20 березня 1809 року в містечку Великі Сорочинці в будинку відомого лікаря М. Я. Трохимовського, мати Миколи Васильовича Гоголя Марія Іванівна Гоголь-Яновська. Тут, у Василівці, і пройшли безтурботні дитячі роки маленького Ніколя.

Не раз він із батьками виїжджав до Кибинців, Великої Обухівки, Диканьки. Згодом почалось навчання в Полтавському повітовому училищі. Після смерті молодшого брата Миколу Гоголя батько віддає на приватне навчання до вчителя латинської мови Полтавської гімназії Гавриїла Максимовича Сорочинського (1820), а із травня 1821 року по 1828 рік у – Ніжинську гімназію вищих наук. Тобто до закінчення гімназії кожне літо Микола проводив у батьківському маєтку.

Василівка та прилеглі хутори, а разом із ними і їхні мешканці стали прототипами багатьох гоголівських героїв. Наприклад, під час літнього перебування в селі письменник разом із своєю сестрою Ольгою часто їздив у ліс, що називався Яворівщина. Саме там стояла пасіка Гоголів-Яновських. Тут він спілкувався зі своїм пасічником (про це згадує Ольга Василівна).  Швидше за все, тому й цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» приписаний вигаданому пасічникові Рудому Панькові…

У 1832 р. він провів у рідному селі три літні місяці. Відвідав він Василівку й у 1835 р., провів тут літо 1848 року. Перебував у Василівці в червні–жовтні 1850 р. Востаннє Микола Гоголь побував у родовій садибі у травні 1851 р. Був кілька днів у Великій Обухівці, їздив в Опікунську раду до Полтави, де владнував питання про борги матері.

У ці роки Микола Васильович займається також перебудовою маєтку. Так, у головному будинку був ліквідований  мезонін і зроблена тераса з подвійними колонами, із саду перенесли у правий бік  парадного двору флігель. За проектом Гоголя було зведено дзвіницю й огорожу навколо церкви. Письменник особисто займався посадками в саду, влаштував купальню. За його малюнками було оздоблено інтер'єри вітальні та інших кімнат.

Після смерті Миколи Васильовича в 1852 р. садибу поділили дві сестри (Ганна Василівна від своєї частини спадщини відмовилася). Молодша сестра Ольга Василівна Гоголь-Головня одержала територію від церкви до ставка (батьківський дім та сад), а Єлизавета Василівна Гоголь-Бикова — територію за ставком, яка стала називатися «Биківська». Згодом племінник М. В. Гоголя Микола  Володимирович  Биков одружився з онукою О. С. Пушкіна Марією Олександрівною. У кінці XIX ст. вони оселилися у Василівці, де розпочався третій етап перебудов.

Ольга Гоголь-Головня після смерті свого сина знесла старий батьківський будинок і збудувала новий, 1894 року був розібраний і гоголівський флігель. Згодом будинок й господарські будівлі було зведено на Биковському боці за ставком (нині тут пустир – улюблене місце місцевих мешканців для проведення свята Івана Купала). Разом із тим було впорядковано могили батьків і споруджено у 1896 р. за церквою церковнопарафіяльну школу, яка згодом отримала статус земського училища. У такому вигляді садиба зберігалася до 1943 року.

На жаль, під час війни село було майже повністю знищено. Була спалена під час відступу гітлерівців і садиба (збереглася лише церква та залишки школи).

У 1959 р. до 150-ї річниці з дня народження М. В. Гоголя було впорядковано могилу батьків, ставки, на місці будинку встановлено пам'ятний обеліск, збудовано нову сільську двоповерхову школу, але було заподіяно непоправної шкоди – знесено Різдво-Богородицьку церкву навпроти неї. І тільки у 1972—1978 рр. на кафедрі архітектури і проектування Полтавського інженерно-будівельного інституту під керівництвом Л. С. Вайнгорта розпочалися науково-дослідні та проектно-пошукові роботи, спрямовані на відновлення садиби Гоголів-Яновських.

У 1977 р. на сільському сході села Гоголеве було прийняте рішення про створення на території садиби літературно-меморіального заповідника. Після численних виступів у пресі й на телебаченні відповідно до урядової постанови 1979 року почалось відродження садиби, а до 175-річчя від дня народження письменника в 1984 р. був відкритий заповідник-музей.kar gogol

Над   відновленням  працювала група під керівництвом Лева Семеновича Вайнгорта, тоді головного архітектора Полтави.

Під час відкриття заповідника-музею біля будинку було встановлено пам'ятник Миколі Васильовичу Гоголю (скульптор О. Ковальов, архітектор В. Шевченко).

До складу заповідника входять відновлені батьківський будинок і флігель, а в невеликому парку, оперезаному дивно мальовничим, затягнутим ряскою ставком, розташовані інші компоненти заповідника-музею, без яких не обходився в ті часи жодний парк, – альтанка і грот. Усе це було відтворено за планами, спогадами, листами сучасників, старими фотографіями та із записника самого письменника «Книга всякої всячини».

Також для відновлення були використані листи письменника до матері, Марії Іванівни, у яких Гоголь надсилав креслення та малюнки, якими вона потім користувалася під час ремонту й реконструкції будинку та флігеля. Було відтворено інтер’єри деяких кімнат будинку (кімната матері, їдальня, вітальня). Наприклад, стіни в кімнатах пофарбовані блакитними та жовтими смугами по білому тлу, як це було за часів письменника, також за його малюнками зроблені вікна та двері з кольоровим склом, сплетені килими для спальні й вітальні.

 
Полтавський краєзнавчий музей PDF Друк e-mail
Середа, 20 грудня 2017, 10:31

Полтавський краєзнавчий музей

Полтавський краєзнавчий музей імені В. Кричевського – один із найстаріших і найвідоміших музеїв України. Був заснований у 1891 р. за ініціативою видатного вченого професора В. В. Докучаєва, який передав понад 4 000 зразків грунтів, близько 500 зразків гірських порід, 862 гербарні аркуші. Серед меценатів і уродженка Полтавської губернії Катерина Скаржинська (1854–1932), яка подарувала понад 20 тис. експонатів і наукову бібліотеку. У дар музею впродовж 1894–1913 рр. передав цінні колекції східних старожитностей Павло Бобровський.

Полтавський краєзнавчий музей

І нині фонди – унікальне зібрання предметів старовини, побуту та народного мистецтва, у якому не лише місцевий матеріал, а й старожитності різних частин світу: Стародавнього Єгипту, Індії, Японії, Китаю, Індонезії. Справжня гордість музею – козацькі старожитності, у яких зберігся високий дух свободи й незалежності. Усього в музеї близько 300 тис. експонатів.

Серед них – колекції полтавської народної вишивки, ткацтва, килимарства, дерево-різьби, церковних речей... А ще археологічні, нумізматичні, природничі.

Будинок музею – шедевр архітектури у стилі українського модерну, зведений у 1903–1908 рр. за проектом художника-архітектора В. Г. Кричевського. Це самобутня квітка в камені, де органічно сплелися традиції народного будівництва, старовинні українські орнаменти, конструкторські форми. Таке рідкісне поєднання вдихнуло в будівлю силу й гармонію, велич і неповторність. Витвір В. Г. Кричевського, увібравши в себе все найкраще, що було в українській народній архітектурі, став програмним в утвердженні нового стилю – українського модерну. Адже саме тут були використані риси українського церковного будівництва – шатрове покриття, виті колони, двоповерхові покрівлі, різьблення по дереву, кераміка і майоліка, народний декоративний розпис.

Відомий український художник Микола Самокиш виконав декоративний розпис, а Сергій Васильківський створив три величезні полотна в залі засідань земства: «Козак Голота і татарин», «Чумацький Ромоданівський шлях» та «Вибори полковника М. Пушкаря».

Історія цієї будівлі, як і музею, тісно пов’язана з Полтавським губернським земством.

У 1891 р. за його рішенням музей розпочав свою роботу в трьох маленьких кімнатах флігеля, що стояв на подвір’ї земства. Згодом було розпочато спорудження нового приміщення для губернського земства, яке в 1920 році було повністю передане під музей.

До 1941 року музей мав багату експозицію: його фонди нараховували 117 900 експонатів. Фашистські окупанти розграбували колекцію, підпалили будинок, який зазнав значних руйнувань. Фактично від чудової будівлі залишилися лише голі, обгорілі стіни. З-під попелу та руїн вдалося врятувати близько 20 тис. експонатів.

Після війни експозиція була відновлена. Довгий час вона розміщувалася в малопристосованому приміщенні. І тільки в 1964 р. було врочисто відкрито реконструйовану будівлю музею. На жаль, повної ідентичності з колишнім будинком Полтавського губернського земства досягнути не вдалося. Нинішня реконструкція, що проводиться в кілька етапів, оновила, вдихнула друге життя в цей неперевершений витвір архітектури. Зовсім іншою стала й експозиція музею. Повністю перебудовано 24 експозиційні зали.

У перспективі – створення етнографічно-археологічного ландшафтного парку навкруги будинку музею, розширення експозиції з історії ХХ–ХХІ ст. З історією музею пов’язано багато відомих імен. У різні роки тут працювали: перший директор музею М. О. Олеховський (18551909), етнограф і археолог І. А. Зарецький (18991973), орнітолог М. І. Гавриленко (18891971), археолог і мистецтвознавець В. М. Щербаківський (18761957), етнограф і мистецтвознавець Н. Х. Онацький (18751940), поет М. Г. Філянський (18731938), Михайло Рудинський, Олександр Тахтай. З музеєм тісно співпрацював великий учений – природознавець, перший президент Української академії наук В. І. Вернадський.

У стінах цього чудового палацу – не швидкоплинність і минущість. Тут, у національному шедеврі архітектури, – вічність, втілена в діалозі минулого із сучасним.

Джерело - www.pkm.poltava.ua/ua/

 
« ПочатокПопередня123НаступнаКінець »

Сторінка 1 з 3
Google перекладач
Ukrainian Armenian Azerbaijani Belarusian Chinese (Simplified) English French Georgian German Italian Latvian Lithuanian Polish Russian Spanish Turkish
Studio d A1. Deutsch als Fremdsprache
Банер
Оцініть якість обслуговування і компетентність співробітників бібліотеки