2024.10.10 05:30:31

Відділ обслуговування навчальною і науковою літературою

Міжнародний Тиждень Відкритого Доступу

21-27 жовтня 2024 року у світі відзначається Міжнародний Тиждень Відкритого Доступу, під час якого його прихильники діляться досвідом та ідеями щодо впровадження безкоштовного, швидкого, постійного, повнотекстового доступу в режимі реального часу до наукових і навчальних матеріалів, що реалізовується для будь-якого користувача у глобальній інформаційній мережі.

Тиждень відкритого доступу–2024 проходить під гаслом «Суспільство вище комерціалізації»

Доступ до інформації означає, що кожна людина має право шукати, отримувати і поширювати інформацію. Це право є невід’ємною частиною права на свободу вираження поглядів, яке гарантується статтею 19 Загальної декларації прав людини.

Передумовами виникнення руху за відкритий доступ стали зростання цін на наукові журнали та інтенсивний розвиток інформаційних технологій. Початок наукової дискусії про те, як пришвидшити розвиток науки в глобальному вимірі розпочався ще з середини ХХ ст. у США. А в 1991 р. було створено перший відкритий архів з фізичних та комп’ютерних наук, відомий сьогодні як АrXiv (arXiv.org). У 1998 р. пройшов Американський науковий форум з відкритого доступу (American Scientist Open Access Forum), на якому дослідники обговорювали проблеми доступу до наукової інформації. Одна з таких проблем – висока вартість передплати наукових журналів, яка визначається тисячами доларів на рік і постійно зростає. У 2001 р. 34 000 науковців підписали Лист до наукових видавців, у якому відображено ідею відкритого доступу. У 2002 р. було оприлюднено Будапештську ініціативу відкритого доступу (BOAI), де було сформульовано поняття відкритого доступу, що включає:

• безкоштовний онлайн доступ до наукової літератури;
• вільне використання для досліджень, навчання та інших цілей;
• право автора на контроль над своєю роботою і право на посилання та цитування.

В українському суспільстві поняття «відкритий доступ» закріпилося після прийняття у 2013 р. ДСТУ 7448:2013 «Бібліотечно-інформаційна діяльність. Терміни і визначення понять».

Сьогодні реалізуються два шляхи відкритого доступу: архіви відкритого доступу («зелений шлях»), що пропонують самоархівування науковцями своїх робіт, та журнали відкритого доступу («золотий шлях»), що впроваджують нову фінансову модель, коли за процес наукового видавництва сплачують не передплатники журналів, а автори або інституції.

Широку підтримку відкритому доступу сьогодні надають усі учасники процесу наукової комунікації: науковці науково-освітніх організацій, видавці, бібліотеки, оскільки всі отримують певні переваги.

Для науковців це: вільний доступ до останніх досліджень у галузі; більш активне поширення та вплив їхніх робіт, а отже більше цитування та науковий авторитет. Для науково-освітніх організацій: авторитет, престиж у науковому світі та рейтинги, а також нові можливості управління науковою комунікацією організації. Для видавців: ширша присутність та видимість видання, зростання цитування та підвищення імпакт-фактору. Для бібліотек: легкий доступ до джерел наукової інформації, якісне задоволення інформаційних потреб користувачів, нові партнерства із науковцями, викладачами, видавцями. Для національної економіки, розвитку науки і суспільства відкритий доступ забезпечує прискорення наукового прогресу, продуктивності, передачі знань.

Існують різні види наукових журналів, які надають вільний безкоштовний доступ до своїх публікацій. Можна виділити декілька типів таких видань:

• журнали відкритого доступу, які надають вільний онлайн доступ для читачів без будь-яких фінансових, юридичних та технічних перешкод;
• гібридні журнали відкритого доступу, які надають вільний онлайн доступ без будь-яких затримок лише до тих статей, вільний доступ до яки оплачений авторами (їхніми установами чи грантодавцями);
• журнали із затримкою відкритого доступу, які надають вільний онлайн доступ після закінчення періоду ембарго.

Дані наукових досліджень можуть розміщатися також в архівах (репозитаріях) відкритого доступу. Виділяють інституційні електронні архіви; тематичні електронні архіви; агрегатори, де представлено дані з декількох архівів; архіви державні, де є урядові дані.

Репозитарії відкритого доступу забезпечують вільний доступ до наукових матеріалів, їх архівування та збереження на довготривалій основі, можливість обміну метаданими, гарантують незмінність е-публікації. Вони забезпечують постійне зберігання та надійне збереження публікацій, постійні URL, оперативне поширення результатів наукових досліджень серед світової наукової спільноти, пошук у метаданих і повнотекстовий пошук у цифрових матеріалах, отримання гарантовано високих результатів індексування в Google та інших пошукових системах, можливість збагачення CV науковців повними текстами, підвищення рейтингу та індексу цитування, можливість для пошуку міжнародних партнерів тощо.

Протягом тижня бібліотекарі готові відповісти на ваші запитання, вислухати побажання, ідеї та пропозиції; допомогти у розміщенні у відкритому доступі ваших публікацій, дослідницьких і навчальних матеріалів; розповісти про електронні ресурси нашої університетської колекції та секрети щодо їхнього користування та основ інформаційного пошуку.

Ресурси Тижня відкритого доступу до інформації:

• Сайт "Відкриті дані": https://data.gov.ua/
• Сайт "Міжнародний тиждень відкритого доступу": https://openaccessweek.org/

Статтю підготовлено за матеріалами,
розміщеними у відкритому доступі в мережі Інтернет.

2024.10.01 09:20:05

Інформаційно-бібліографічний відділ

Розмова зі смертю

День і ніч, день і ніч, день і ніч
Нескінчені бої з супостатом.
Наші воїни, віч-на віч,
Розмовляють зі смертю завзято.

Ти, потворо з косою стара,
Йди у пекло, тягни свої плани.
Тож, для тебе данини нема,
Тут стоять українські титани.

На своїй споконвічній землі,
Від героїв козацької Січі.
Наче скелі гранітні, міцні,
Стаємо ми сильнішими вдвічі.

Ти ж, карга підла, звідси тікай,
Затопи ворогам в пеклі піч.
І сволоту російську приймай
День і ніч, день і ніч, день і ніч.

Допоможемо, смерте, тобі
Стерти в пил оті орди ганебні.
І накажемо твердо собі:
Тільки жити, бо ми – безсмертні!

Н. Є. Шляхова

2024.10.01 09:16:20

Інформаційно-бібліографічний відділ

Військові-жінки

«У війни – не жіноче обличчя,
Хоч жіночого роду вона».
Кров і смерть, і прокляття вічне,
Та біда, що не має дна.

Кожна жінка, що народилась
Для життя, для любові сповна,
Не повинна в журбі загубитись,
Коли вибухне клята війна.

А в житті свої корективи:
В час випробувань, грізних відлунь
Поряд з хлопцями, в стрій на диво,
Встали тисячі наших красунь.

Це – нестерпна, брудна робота.
Не витримують, навіть, міцні.
А вчорашніх дівчат безтурботних
Із повагою кличуть: Малі!

Поміняли наряди на форму
І несуть цей тягар на собі,
Та вважають за честь і за норму.
Їм по силам завдання любі.

Дай- то, Боже, терпіння, наснаги
Щоб спинити цей жах навіки.
Хай надія живе і відвага,
Наша гордість – військові-жінки!

Н. Є. Шляхова

2024.10.01 09:11:43

Інформаційно-бібліографічний відділ

Чоловіки на війні

На фронті вечірня година.
У сутінках сірих бліндаж.
Десь рвуться снаряди і міни,
Здіймають смертельний кураж.

А тут наші воїни разом,
Їм перепочити – не гріх.
Думок тих обридливих пазли
Сполохає дружній чийсь сміх.

Знайдеться такий чолов’яга,
Сміхун, жартівник із добром.
Билиці його – то розвага,
Хай, навіть, з якимсь матюком.

Розтануть суворії зморшки
І усмішки теплі, легкі,
Коли на хвилинку, хоч трошки
Згадають: ми ж чоловіки!

Кому, як не нам, захищати
Свій дім і сім’ю, і батьків,
З своєї землиці стирати
Тих звірів, ганебних катів.

Жорсткі і брудні – все потроху
І стомлені вже через край.
Хай «руському чортополоху»
Дорога йде в пекло, не в рай…

Знов вибухи! Скочили лунко,
Рвемося, як завжди у бій…
А поряд - дитячі малюнки
Підтримують воїнів стрій.

Н. Є. Шляхова

2024.08.01 03:43:42

Інформаційно-бібліографічний відділ

ЛІТО

Постаралося, як завжди, щедре літо
Здивувати нас чудовими дарами.
Сонце, шовковиста зелень, квіти,
Ягідне роздолля між полями.

У рожевому серпанку ранки,
Таємничі росяні стежини.
І пташиний гомін на світанку,
І ошатний ніжний кущ калини.

Дивовижні надвечірні гами,
Лиш прислухайтеся і розплющте очі.
Розіллється тиша з цвіркунами
До самої зоряної ночі.

Мов магніт, у літню спеку річка,
Джерело утіхи, прохолоди.
Ця приваблива і життєдайна стрічка -
Наша мрія про цілющу воду.

Теплим дощиком і вітерцем ласкавим
Пригощає благодатне літо.
На десерт до аромату страви
Додає із яблук з медом звіти.

А засмаглий серпень плине світом,
Стиглий колос і нові жнива.
Незабутнє та яскраве літо
Зустрічає радо осені дива.

Н. Шляхова

2024.07.02 06:19:28

Інформаційно-бібліографічний відділ

З мрією про мир

Ось, наче, тільки почалося літо,
А червень непомітно пролетів.
В буянні зелені, у розмаїтті квітів.
Від спеки денної до грозових дощів.

Те ж саме світле лазурове небо
І прохолодні ранки у росі.
Пташиний щебет і журливі верби
Та захід сонця у вражаючій красі.

Часом здається, що усе чудово.
Життя триває, мов безмірна далина.
Але тримає у напрузі знову й знову
Своїм мерзотним подихом війна.

Дні сповнені турбот, безсонні ночі,
Страхам, тривогам не відведено межі.
І ти заплющуєш в благанні очі
З молитвою: Спаси і збережи!

Дай, Боже, сили, щоб дійти до миру
І подолати, врешті, ворога хутчіш.
Й страждальну нашу неньку Україну,
Нескорену і горду, не залиш!

Дай молодим майбутнє, літнім – спокій,
Щасливу усмішку всім дітям назавжди…
У розпалі гаряче літо поки
В гірких миттєвостях суворої війни.

Н. Є. Шляхова

2024.05.24 04:36:34

Відділ комплектування та наукової обробки літератури

25 травня День працівникі́в видавни́цтв, поліграфі́ї і книгорозповсю́дження

450 років тому у Львові видали «АПОСТОЛА»

У лютому 1574 року в місті Львові відбулася подія, яка назавжди увійшла в історію української культури та освіти – Іван Федоров видав «Апостола», найдавнішу збережену друковану книгу на сучасних українських землях.

Ця подія не просто засвідчила початок ери друкарства в Україні, але й стала символом прогресу розумового розвитку та прагнення до знань.

Створення першої друкарні в Україні відбулося в часи, коли освічене духовенство та знатні миряни зрозуміли потребу забезпечити храми церковно-літургійними книжками, а школи навчальними матеріалами. Вдалою обставиною стало те, що тут поєднались інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого - мандрівного друкаря Івана Федорова.

Народився Іван Федоров близько 1510 або 1525 році у Москві. Існує декілька версій його родового походження, так як у своєму друкарському знакові (власне клеймо) Іван Федоров використовує білоруський шляхетний герб Рогоза. Більш ймовірною можливо вважати версію його походження від новгородських майстрових.

Грамоті навчався у монастирській школі. З 1529 року здобуває освіту в Польщі, де у 1532 році одержав ступінь бакалавра Ягеллонського університету в Кракові.

Близько 1552 року в Москві запроваджено друкарський верстат і літери, привезені із західноруських земель, і під керівництвом данського місіонера-протестанта Місінгейма та за допомогою диякона Івана Федорова, його підмайстрів Петра Мстиславця та Маруші Нефедьєва розпочато друкарську справу.

У 1564 році вийшла перша книга за участю Івана Федорова та Петра Мстиславця – «Апостол». У ній Федоров виступив не лише як друкар, а й як редактор. Це перша друкована книга, про яку відомо, хто, де, коли і навіщо її надрукував. Ці відомості містяться у літописі на титульному листі книги та в післямові Івана Федорова.

Першодрукований «Апостол» – найвище досягнення типографського мистецтва того часу. Майстерно виготовлений шрифт, напрочуд чіткий та рівний набір, неперевершена верстка шпальт. Федоров, ввівши шпації між словами та строками, домігся ідеально рівної лінії з правої та лівої шпальти сторінки. У книзі 46 орнаментальних буквених заставок, гравірованих по дереву, також 22 орнаментальні заголовні та ініціальні букви, двоколірний друк (на білому папері червоною та чорною фарбою).

Через рік, в серпні-жовтні 1565 році в Московському Печатному Дворі була видана ще одна знакова книга – «Часословець».

До 1565 року Федоров надрукував ще близько 20 літургійних церковно-слов’янських книг. Після смерті московського митрополита Макарія, протектора друкарської справи, почалися конфлікти між конкурентами – переписувачами книг і новозаснованою друкарнею, що переросли у ворожнечу і підпали, які закінчились вигнанням друкарів з Москви.

У 1566 pоці Федоров разом із Петром Мстиславцем залишив Москву і переїхав в Україну. За однією версією, це було зумовлено гонінням ортодоксальної верхівки церкви, за іншою – культурна місія.

Свою діяльність в Україні він почав в Заблудові у маєтку гетьмана князівства Литовського Г. Ходкевича, де друкує «Учительнеє Євангеліє». Після від’їзду Мстиславця до Вільно Федоров уже один випустив «Псалтир» з «Часословом». Із Заблудова він переїхав до Львова, де в 1573 pоці заснував першу в Україні друкарню.

У Львові для Івана Федорова відкриваються значно ширші можливості.

У 1574 році городяни Львова самі зібрали кошти для друкування першої книги - львівського видання «Апостола», в післямові до якого сам Іван Федоров дуже жорстко розкритикував «московські звичаї», розповівши про численні гоніння на нього («Не від государя, але від багатьох начальників і священноначальніків, які на нас заздрості заради багато єресі задумували»).

«Апостол» був не лише релігійним текстом, але й зразком друкарського мистецтва того часу.

У порівнянні з московським «Апостолом» львівська книга мала низку нововведень, зокрема, вирізані додаткові сторінкові гравюри із зображенням євангеліста Луки, орнаментальним знаком герба Львова і друкованим знаком - гербом самого першодрукаря.

У львівському виданні І. Федоров також виправив деякі помилки попереднього видання: вніс редакційні зміни, замінив ряд архаїзмів, уточнив правопис – наблизив текст до правописного варіанта, загальноприйнятого тоді в Україні. Вдаючись до багатої символіки, виявляючи неабиякий літературний хист, він використовує новозавітні афоризми, відомі притчі, влучні порівняння.

У львівському «Апостолі» поміщені велика і детальна післямова «Повесть ... откуда начася и како свершися типография сия». Львівського «Апостола» було виготовлено близько 1000 примірників, з яких до наших днів у різних книгосховищах світу збереглося тільки 85.

1574 рік став знаменний тим, що вийшла друком «Азбука» – перша українська граматика. На сьогодні відомий один повний примірник у Гарвардському університеті США. Видання цього підручника демонструє Федорова як просвітителя українського народу.

Четверта його друкарня почала діяти в 1578 pоці в Острозі, у маєтку князя К. Острозького, де було ще раз перевидано абетку. Вона призначалася для навчання дітей у школі, заснованій у місті. Тут же, в Острозі, Іван Федоров випустив першу повну слов’янську Біблію кириличного шрифту, так звану Острозьку Біблію.

Нині відомо близько 250 її примірників. Це одна з найвизначніших пам’яток історії та культури слов’янського народу.

Важко переоцінити значущість відкриття друкарень в Європі XV-XVI століть. Якщо дивитися з точки зору сьогодення, то вплив книгодрукування на розвиток і швидкість поширення інформації можна порівняти хіба що з винайденням телеграфу чи Інтернету.

У наш час у Львові діє Поліграфічна академія імені Івана Федорова, встановлено пам’ятник видатному українському просвітителю. А також на його честь названо одну з вулиць Львова.

2024.03.09 09:14:56

Інформаційно-бібліографічний відділ

Пам’яті Тараса Шевченка

Ти бачиш світ із глибини століть
І погляд той суворий і безкраїй.
Бо Україну-неньку в оцю мить
Обсіла москалів ворожа зграя.

І знову ллється кров, як і колись,
І плачуть діти, де загибла мати.
Степи, лани широкополі, подивись,
Палають у вогні, пустіють хати.

Неначе повернувся час назад,
Де захищають свою власну волю.
І спільна біль в потоці сліз і зрад.-
Яка ж гірка, Вкраїно, твоя доля.

Душею відчуваєш людський гнів,
Крізь всі негоди і нестерпне горе.
І загартовується дух з твоїх пророчих слів,
Летить з високих гір у синє море.

Та не згасає українства слід,
А ворогів підступних тільки бити.
Тарасе, твій безсмертний заповіт
Збережемо, мов оберіг, і будем жити.

Щасливо жити « на оновленій землі,
Де ворога не буде супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люде на землі».

Н. Є. Шляхова

2024.02.24 10:17:32

Інформаційно-бібліографічний відділ

Які довгі зимові ночі,
За вікном холоднеча бреде.
Наче вже злипаються очі,
А той сон аж ніяк не йде.

Лиш думки, думки полохливі,
Як сніжинок нестримний рій:
Сьогодення новини мінливі
Та картини минулих подій.

Як там діти, чи все у них ладно,
А чи друзі здорові, живі?
В окупованому бедламі,
Виживаючи на самоті.

І вчорашні колишні друзі,
Ті, хто дружбу здали в утиль,
Чи в життєвій страшній напрузі
Відчувають провину і біль?

Та все більше думок про хлопців
І дівчат, хто в окопах в цей час,
Світлих янголів-охоронців,
Що воюють відважно за нас.

Запорошені снігом та брудом,
У пекельному тому вогні,
Мов гранітна незламна груда
Проти ворога ночі і дні.

Меж не має та вдячність, якої
Заслуговують захисники.
Бо безмірною, справді, ціною
Вони платять життям навіки.

Це бентежить, виснажує душу,
Лиш тепліє надія одна,
Що оту невідомість зрушать
Й закінчиться ця клята війна…

Так помолишся, зрониш сльозину,
Перейшовши нічний рубікон.
Із молитвою скресне крижина
І, нарешті, навіється сон.

Н. Шляхова

2024.01.15 11:18:11

Відділ обслуговування навчальною і науковою літературою

Традиції української гостинності

Наша рідна Україна – самобутня держава, яка славиться неповторною культурою, творчістю, народними традиціями і гостинністю. Гостинність – традиція яка переходить із покоління в покоління від батьків до дітей, від дітей до онуків, правнуків і так далі. Змалку батьки привчають своїх дітей бути добрими та щирими, що і є невід’ємними ознаками гостинності.

Українські традиції гостинності лежать на тонкій межі язичництва та християнства, коріння яким за давністю часів і не знайдеш. Звичайна українська доброзичливість та заповідь від Христа «Любить ближнього свого як самого себе» забезпечували не тільки привітний прийом знайомим, а й хліб – дах над головою для будь-якого подорожнього від жебрака до святого отця, який постукав у двері.

Традиції гостинності український народ успадкував ще від стародавніх своїх предків, які казали: «Гість в дім – Бог з ним». Тому гостям у нас завжди раді. Гостинність українських селян відбилася у численних приказках: «Пошли, Боже, гостя, то й хазяїну добре», «Гість – на щастя», «Клади перед людей хліб на столі, будеш у людей на чолі». Вважалося, що гість приносив у дім добробут і щастя. Ця традиція сягає сивої давнини, і тільки набагато пізніше вона була відкоригована православ’ям, яке надало їй морально-релігійної спрямованості. За уявленнями східних слов’ян, Бог, а найчастіше його посланець, тобто гість (звідси – гостювати, пригощати, гостинець, гостиниця, а згодом заїжджі купці та їхні подарунки – гостина, шлях, яким вони їздили, – гостинець), ходив по землі поміж людей, прийнявши людську подобу. Отож, незнайомих перехожих сприймали з певною настороженістю: «Хто ти – чужинець або гість?» Не випадково, наприклад, на Поліссі збереглось архаїчне вітання подорожнього: «Щоб прихід твій був добрим», – власне, формула закляття проти недобрих намірів.

Міфологічна основа гостинності з плином часу ритуалізувалася, зберігшись у багатьох звичаях, обрядових діях і піснях. Так, у найвідповідальніші моменти життя люди кликали на допомогу Бога, Матір Божу, Спаса, Святий Хрест або ангелів, нерідко запрошуючи їх сісти у червоний кут («на покуть») за накритий стіл. І дотепер подекуди побутує давній обряд полазника – зустріч першого відвідувача хати напередодні Нового року або Різдва, свого роду вісника доброго чи недоброго. Якщо полазник – людина щаслива, таланиста, то і в хаті буде багатство, вдача та здоров’я; якщо та людина миршава й неповажна, то з нею до оселі прийдуть злидні та хвороби. Найбажанішими в ролі полазника вважалися іноземці або діти – до них ставилися як до посланців іншого, божественного світу.

Традиційна соціонормативна культура українців колись розумілася надзвичайно широко і в усіх випадках регламентувалася певними правилами поведінки, стереотипізованими за формою. Ці правила торкалися і традиції гостинності, яка в українському середовищі формувалася на основі не лише міфологічних уявлень, а й моральних принципів доброзичливого ставлення до ближнього. Саме тому українська гостинність вирізнялася особливою гуманністю, глибинне коріння якої є спільним для всіх східних слов’ян. Із давніх-давен було заведено, що той, хто відвідає оселю, тривалий час вважається своїм, оскільки прилучається до духів цього дому, скуштувавши трапези або обігрівшись біля вогнища. Тому природно, що господарі робили все, щоб почастувати (тобто віддати, почесть) прибульця. З часом це переросло у звичай обов’язкового пригощання (частування) гостей. Зокрема, на столі завжди й неодмінно мали лежати кусень хліба та щіпка солі – ці головні атрибути не тільки слов’янського хлібосольства, а й прилучення до духів та божеств. Крім того, вважалося, що той, хто скуштує кусень хліба із сіллю, дістане господнє благословіння і ніколи не посміє скривдити того, хто частує.

Головним у звичаї частування було таке правило: «Спочатку нагодуй людину, а потім вже й розпитуй її». При цьому вважалося непристойним дізнаватися в подорожнього або гостя про мету його приходу. Щодо гостювання як такого, то в українському середовищі воно не перетворилося (як, скажімо, у народів Кавказу) на норму звичаєвого права, а було й залишилося цілком у сфері моралі. Разом із тим хоча українська оселя була такою ж відкритою для кожного подорожнього, гостя або жебрака, як і у згаданих народів, деякі умови гостювання суворо регламентувалися. Наприклад, не прийнято було ходити в гості під час польових робіт. Засуджувалося гостювання і в будні дні – тоді родичів або сусідів відвідували лише у господарських справах, а ритуал прийому гостя в такому разі спрощувався. Поширеним правилом прийому гостя, котрий прийшов хоча б у звичайній справі, залишалося обов’язкове запрошення зайти до хати «хоча б на хвилинку». Гість повинен був переступити поріг хати, тобто виявити повагу до домочадців та їхніх предків, які, зповір’ям, мешкали під порогом. З цієї ж причини намагалися посадити гостя і за стіл, попередньо накривши його скатертиною і подавши хліба з сіллю; у південних районах України було прийнято подавати виноградне вино – «один келишок». Якщо гість нагодився під час обіду, його обов’язково саджали за спільну трапезу. Етичною нормою для гостя було покуштувати кожної страви, а на закінчення подякувати за хліб-сіль. Якщо ж гість з’являвся в інший час, його частували найкращим, що було у хаті. Якщо гість не мав часу пригощатися за столом, його садовили на лаву біля печі, протерши її чистою ганчіркою. Одне слово, гість так чи інакше мусив присісти, оскільки у противному разі «старостам не сидіти у цій хаті».

Ритуал прийому значно ускладнювався, коли спеціально приходили в гості. Очікувані ж гостини на свята чи вихідні стрічалися на умовному порозі (залежно від приводу – біля воріт чи дверей до хати) хлібом з сіллю, що символізувало собою найвищий показник пошани, бо паляниця, як символ сонця, з дохристиянських часів вважалася в українській родині найціннішою річчю, у яку вкладено багато труда господарів, літніх променів, крапель дощу. У той час як сіль була і залишається ототожненням життєвих випробувань (як каже народна мудрість «немає долі без солі»). Тому священний тандем хліба-солі на рушнику піднесений гостю – це визнання господарями його за друга, з яким вони готові поділити все найцінніше і в радості, і в горі.

Приводом для гостини слугували великі свята: Різдво, Трійця, Великдень, храмові свята, іноді недільні дні, а також сімейні урочистості – весілля, народини. Обов’язково сходилися на похорони і поминки. У деяких районах України число свят, коли можна було ходити в гості, обмежувалось. На Тернопільщині, наприклад, ходили лише в дні Івана та Михайла, на Одещині – на храмові свята. Щодо неділі, то у цей день скрізь по Україні збиралися тільки родичі.

Відповідно до народного етикету гості приходили за запрошенням. Воно лунало наприкінці кожного гостювання: «Приходьте вже й ви до нас»,– зверталися гості до господарів. До приходу гостей ретельно готувалися – пекли хліб, готували святкові страви, іноді подарунки дітям, яких було прийнято залишати вдома. У гості йшли також із подарунками, які звичайно були простими – окраєць хліба та «горілка-сороківка». Прошені гості завжди приходили на обід.
Обов’язковий компонент української святкової гостини – трапеза. Трапеза починалася з переломлення хлібу господарем дому і гостем на знак взаємної поваги та добрих намірів, і перший окраєць хлібу завжди з’їдав господар, демонструючи його безпечність (так само було і з блюдами). Під час трапези гостей садовили на найзручніші місця, а найдорожчих – на почесне місце, покуть.

Кожна господиня вважала справою честі нагодувати й напоїти гостей так, щоб вони лишилися задоволеними. Саме тому на стіл господиня, щоб не образити гостя та трішки похизуватися своєю гостинністю, виставляла все, що мала в коморі, а якщо привід був святковим – то стіл просто ломився від різноманітних блюд відповідно до стародавніх реєстрів відповідності торжеству. Страви нашої національної кухні заслужено славляться в усьому світі. Це й різноманітні борошняні вироби – вареники, галушки, пампушки тощо, і м’ясні блюда і вироби – птиця, дичина, холодні закуски і ковбаси, і молочні та рослинні блюда, а також фруктові і медові напої – це лише маленька частка того, що користується популярністю не тільки у наших співвітчизників, а й далеко за межами нашої країни. Чого тільки коштують знаменитий український борщ та вареники! Ну і який ж гостинний стіл без чарки доброго вина чи горілки? Навіть при скромному застіллі гостю підносили бодай один келих, який він випивав разом з мешканцями оселі із заздоровними побажаннями. На торжествах же келих був далеко не один і заздоровні тости звучали за кількістю гостей. При цьому недоїдати чи недопивати в гостях було дурним тоном і образою для приймаючому дому. Годилося припрошувати до кожної страви: «Прошу покірно: чим багаті, тим і раді, звиняйте!». Форма частування також грала неабияку роль. До кожного з гостей господиня мала підійти з припросинами, інакше вони лишалися невдоволеними: «Було що їсти й пити, та принуки не було». Поважали гостей, які любили і вміли добре поїсти, і зневажали тих, котрі їли мало й погано: «Такий з нього їдець, як горобець», «Як хто їсть, так і робить». За гостиною завжди спілкувалися, а у свята співали застільних пісень.

Отже процес трапези розтягувався надовго. Сигналом до його закінчення слугувало внесення хліба з сіллю. Словами «Спасибі за хліб, за сіль, за кашу і милість вашу» гості дякували господарям за гостину і гостинність. Господарі по закінченні застілля також «віддарювали» гостей – хлібом та пирогами. Виняток становили гостини з приводу весілля чи народин: на них дарували рушники або хустки весільним чинам, черевики та чоботи – батькам молодої, крижмо – бабі-повитусі.

Звичай дарування й віддарювання являв собою важливу, але не обов’язкову частину традиції звичайної, необрядової гостинності; подарунки виступали скоріше символами прихильності й дружби, ніж еквівалентами економічної цінності. Останніми вони стають пізніше, але це стосується, зазвичай, лише тих обрядів, які безпосередньо пов’язані з шлюбними угодами.

Вдячність за трапезу, згідно з давніми віруваннями, адресувалася не лише господарям, а й духам їхніх предків, а через них – самому Всевишньому. І всі присутні – співтрапезники – були ритуально об’єднані цією ідеєю. Така ідеологічна основа святкового застілля до того ж підсилювалася моральними чинниками – симпатіями до ближнього. Саме тому трапеза завжди була серцевиною української і загалом усієї східнослов’янської, гостинності.

Співчуття викликали старці, жебраки, прочани, убогі каліки, що жили милостинею. Їх вважали «божими людьми», жаліли, не відпускали без подаяння: шматка хліба з цибулею чи часником, огірка, іноді навіть шматка сала чи жмені пшона.

З гостинністю тісно пов’язана благозичливість – система стереотипних форм, які виражають різноманітні сторони спілкування: вітання, прощання, поздоровлення, співчуття, вибачення, подяку тощо. Благозичливість неодмінно передбачає взаємність, по суті це загальнолюдська потреба у вдячності.

Спілкування людей розпочинається, власне, з вітання. В українців воно становить досить складний ритуал, який містить і жести, і міміку, і фізичні контакти, і словесні формули. Загальнопоширеним способом вітання традиційно були рукостискання та слова «Добрий день» («Добрий ранок», «Добрий вечір»). Ця стандартизована форма варіювалася по окремих регіонах. На Поліссі серед чоловіків прийнятим був потиск рук, а добре знайомі жінки при зустрічі цілувалися і обіймалися, говорячи «Слава Богу». На Волині чоловіки обов’язково знімали капелюха, а вітаючи жінку, цілували їй руку; звичною формою вітання тут було «Слава Ісусу» і відповідь – «Слава навіки». На Поділлі словесна формула була різною серед різних вікових категорій: молодь, вітаючись, казала «Добрий день» або «Слава Ісусу», старші – «Слава Богу». При цьому чоловіки обмінювалися рукостисканнями, жінки – поцілунками; руки тут було прийнято цілувати тільки близьким родичам та священикові. У південних районах Поділля словесна формула вітання була іншою: «Добридень» або «Помагайбіг». У Галичині як привітання широко використовувалися поцілунки: жінки цілувалися в губи, чоловіки цілували руку жінкам, молодші цілували руку старшим, але зазвичай лише родичам або добре знайомим. У Північній Буковині, навпаки, більшого значення надавали словесним привітанням: чоловіки при зустрічі казали «Добрий день», «Доброго здоров’я», жінки – «Добридень». Рукостискання використовувалися тут між найближчими знайомими та у молодіжному середовищі; щодо цілунків, то було прийнято, щоб діти цілували руки старшим та хресним батькам, дорослі ж цілувалися тільки під час весілля.

Кожний компонент привітання містить у собі глибокий сенс і вплетений у канву давніх вірувань та світоглядних уявлень українців, співвідносячись з особливостями їхнього національного характеру. У цьому розумінні найбільш показовим є рукостискання, яке у різних комбінаціях з іншими засобами благозичливості побутує в широкому етнокультурному ареалі. Відповідно ж до світоглядних уявлень українців будь-яке фізичне доторкання (чи то потиск рук, поплескування по плечу або погладжування по голові) пов’язане з вірою в його магічну силу – здатність до передання як позитивних, так і негативних дій. Виходячи з цього люди регламентували і самі доторкання, і норми відстані між тими, що контактували. Якщо це був родич або добре знайома людина, від якої не могла виходити небезпека, дозволявся не просто потиск руки, а й інтимне доторкання – цілунок. Останні не обмежувалися лише з боку дітей, бо діти, за повір’ям, вважалися «чистими», не здатними принести лихо.

Зважаючи на небезпеку шкідливої магії, що може передаватися через контакти, народ поступово сформував деякі стереотипи щодо уникання таких контактів. Не рекомендувалося, наприклад, вітати людей, які мали погану репутацію. Обмежувалися вітальні контакти і з жінками, оскільки серед них могли бути відьми. А втім, у середовищі українців багато стереотипів уникання досить швидко трансформувалися у міру зростання економічної та соціальної незалежності молоді.
Таку ж магічну силу мав і поцілунок. Коли виголошували клятву чи давали присягу, цілували хрест (у тому числі натільний), від чого, власне, і походить назва обряду – хресне цілування. Воно вважалося такою святою справою, що ніхто не смів його порушити якимись неправедними діями. Поруч із релігійними в Україні продовжували побутувати й народні святині – хліб та сіль, а також земля, традиція цілування якої під час виголошення клятви бере початок від запорізького козацтва.

Крім скріплення клятви, поцілунок мав й інші призначення в ритуалізованому житті українців. Головне з них – передання благозичливості та здоров’я. Цілували ж, згідно з давніми віруваннями та прийнятими нормами етикету, коли хотіли започаткувати обопільну симпатію, коли прагнули запобігти шкоді, коли намагалися заспокоїти дитину.

Поцілунок використовувався і як знак привітання, нерідко виливаючись у досить складний ритуал. В Україні було прийнято обмінюватися поцілунками і при прощанні, причому поцілунок означав не тільки приязнь до людини, а і взаємне прощення (до речі, прощання і прощення колись ототожнювалися). Серед східнослов’янських народів побутував навіть спеціальний обряд спокутування гріхів: напередодні Великого посту, у «прощену неділю», слід було просити один в одного прощення, для чого відвідували всіх рідних і знайомих і цілували їх.

Ознайомитися із традиціями української гостинності можна, прочитавши книгу Русавської В. А. «Гостинність в українській традиційній культурі», яка є у фондах  у нашої бібліотеки.

У навчальному посібнику розглядається культура гостинності українців, яка значною мірою забезпечила духовний зв’язок чисельних поколінь наших предків, вплинула на формування етнокультурної, а згодом і національної ідентичності. Знання історії вітчизняної гостинності майбутніми фахівцями готельно-ресторанної справи важливе з огляду на її роль і значення як невід’ємного атрибуту сервісної діяльності, характерні особливості якої починають зримо виявлятися на вітчизняних теренах в XIX ст. в процесі становлення індустрії гостинності. Посібник містить цінний теоретичний і практичний матеріал, що дозволяє зрозуміти роль гостинності як важливого чинника міжкультурної комунікації. Цей посібник буде корисний для всіх читачів, яких цікавить культурно-історичний аспект гостинності. Запрошуємо завітати до нашої бібліотеки.

Існує приказка «Чим багаті, тим і раді!». І якоюсь мірою так воно і є. Можна багато роздумувати на тему, яка країна є найбільш гостинною в світі, але важко посперечатися з думкою іноземців, які гостювали в Україні і впевнено заявляють, що більш гостинною нації, як українці, вони не зустрічали. Важливо, щоб традиції гостинності передавалися із покоління в покоління, не забувалися і зберігалися надалі в нашому суспільстві.

Джерело: мережа Інтернет

Матеріал підготувала провідний бібліотекар Н. Г. Бакум