«Ні, не хочу тієї слави, їй-Богу, не хочу. Вся моя слава – Україна»

13 травня 1849 року народився визначний український письменник, драматург і громадський діяч Панас Мирний (Панас Якович Рудченко). Народився в сім’ї бухгалтера повітового казначейства Якова Григоровича і його дружини Тетяни Іванівни Рудченків, які проживали в козацькому містечку Миргороді на Полтавщині. У родині шанували традиції, мову, християнську мораль та релігійні свята, дотримувалися постів. Дітям змалку прищеплювали віру в Бога, слухняність, чесність та порядність, не відгороджували їх від простих людей. Малеча полюбляла слухати казки своєї няньки баби Оришки. Згодом баба Оришка стала прообразом бабусі Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»; її устами розповість письменник «Казку про Правду і Кривду».

Батьки Панаса Мирного

«Майбутній письменник дивував рідних спокоєм і замкнутістю, – пише біограф Андрій Пітонов. – Сім’я, у якій було троє братів і сестра, жила бідно. Мізерний батьківський заробіток не рятував, безграмотна мати не працювала. Виручав шматок власної землі.

Брати Іван (фольклорист, літературний критик та письменник Іван Білик) та Панас навчались у Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому трикласному училищі. Обидва за старанність і відмінні успіхи в навчанні були нагороджені «похвальними листами». На жаль, за браком коштів продовжити освіту вони не змогли. Тож у 14 років Панас іде працювати до Гадяцького повітового суду, потім до повітового казначейства помічником бухгалтера. Якийсь час він працює в Прилуках, потім у Миргороді. Перебуваючи на службі, він водночас займається самоосвітою та, за прикладом брата Івана, збирає фольклорний матеріал. На цей період, під впливом творів Т. Шевченка, припадають перші спроби пера. Пізніше частину зібраних братом фольклорних матеріалів І. Білик опублікує у збірниках «Народные южнорусские сказки» та «Чумацкие народные песни».

Панас Мирний разом із братом Іваном Біликом

У 1871 році Панас Якович переїздить до Полтави де працює у губернській державній скарбниці й казенній палаті. «Задумався я над життям свого брата-чиновника, – писав у щоденнику П. Рудченко. – Непривітне воно саме по собі те сидіння з дня у день над столом, те брязкання на щотах, те поставлення усяких свєдєній та відомостів, само тоді в’їдається у серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш заради куска хліба, – о, яке невеселе і тяжке життя!». Рутинна робота, «пограти в карти» та випити на службі – усе це давило на П. Рудченко. Він уважав за краще проводити час не в компаніях, а за книгами. Проте роботу свою робив скрупульозно, мав чимало нагород і навіть дослужився до чину дійсного статського радника, що прирівнювалося до військового чину генерала. У 1880 році титулярний радник П. Рудченко за зразково-сумлінну службу був нагороджений орденом Станіслава ІІІ ступеня.

В історію української літератури Панас Мирний увійшов як автор реалістично-психологічної прози.

Одним із чинників формування літературно-естетичних поглядів Панаса Мирного була літературна ситуація в Україні початку 70-х років ХІХ ст., яка характеризувалась значним впливом творчості Т. Шевченка, утвердженням оповідної традиції (творчість Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, О. Стороженка, П. Куліша та ін.), появою певної системи жанрів в усіх родах літератури. Загалом літературно-естетичну програму Панаса Мирного можна визначити як орієнтацію на реалістичний тип творчості. Процес становлення прозаїка-реаліста не виключав використання романтичних елементів.

Естетична цінність прози Панаса Мирного пов’язана з тим, що саме в другій половині ХІХ ст. в українській літературі відбувався відхід від фольклорних ремінісценцій до творення власне художньої літератури як виду словесного мистецтва.

Розпочавши із традиційних для літератури першої половини ХІХ ст. оповідних жанрів, у зрілий період він створив великі епічні полотна, які склали цілий етап у розвитку української літератури.

Літературна спадщина Панаса Мирного характеризує його як майстра слова, який найвищою цінністю художньої творчості вважав правду життя. Прагнення дослідити людську душу в різних життєвих обставинах на основі реалістичного методу зображення, сприяло появі певних соціальних типів у творах Панаса Мирного (селянина, поміщика, міщанина). У процесі становлення індивідуальної манери письменника у сфері психологічного аналізу, художній світ наповнюється не запрограмованими характерами-типами, а яскравими людськими особистостями.

Психологічне дослідження Панаса Мирного – це справжнє експериментування, коли внутрішній світ дійової особи – таємниця не тільки для автора, а й для самого персонажа. Тоді процес душевних змін подається як внутрішня драма, де цілковито знімається будь-яка запрограмованість. А драматичне напруження ситуації твориться в той самий момент, коли персонаж опиняється на життєвому роздоріжжі. І навіть він сам (учасник сюжетної дії) часто не може розібратися в своїх думках, щоб дійти конкретного висновку, який би вказував на вихід зі скрутного становища.

Використовуючи поряд із психологічним аналізом принцип соціального детермінізму, Панас Мирний закономірно за основу обирає проблеми тогочасної дійсності. Це одна з ознак українського реалізму другої половини ХІХ ст.

Еволюція стилю Панаса Мирного пов’язана з процесом появи нових жанрів у творчості письменника й в українській літературі другої половини ХІХ ст. Багатоплановість художнього мислення, прагнення зобразити цілісну картину світу в усіх особистісних взаємозв’язках, у часових і просторових художніх площинах сприяли появі романного жанру.

Реальна дійсність для Панаса Мирного є не просто «вихідним пунктом» для створення адекватної картини-образу світу, а своєрідним поштовхом до побудови індивідуальної філософсько-естетичної концепції буття.

Вершиною епічного мислення Панаса Мирного вважаються романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», де автор у центр художнього дослідження ставить неординарну людину й детально простежує її психологічний стан за різних обставин. Зображення світу як епічної події, тобто створення цілісної предметної картини дійсності, – домінантна риса в художньому світі Панаса Мирного й на пізньому етапі творчості, у час появи неоромантичних тенденцій в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Характеризуючи творчу особистість Панаса Мирного, варто згадати про його перекладацьку працю. Йому належать переклади творів О. Пушкіна, К. Рилєєва, М. Лермонтова, М. Огарьова, О. Островського, В. Шекспіра («Король Лір»), Г. Лонгфелло («Дума про Гайявату»). Користуючись характерною для українських дум образно-стилістичною й ритмічною системою, письменник здійснив оригінальний переспів «Слова о полку Ігоревім» – «Дума про військо Ігореве».

Поетична спадщина Панаса Мирного налічує близько 300 віршів. Проте сам автор відчуває їх художню недосконалість. Його поезію можна вважати швидше вправами з шліфування художнього слова, ніж майстерним поетичним обігруванням авторської думки.

Довго не розкриваючи свого літературного псевдоніма, Панас Мирний вів під своїм власним ім’ям активну громадську діяльність. Через те, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та й для офіційних властей була таємницею. Та справа ще й в тому, що Панас Мирний, як людина виняткової скромності, вважав, що слід дбати не про популярність своєї особи, а про працю на користь народу. І лише у квітні 1892 року після вистави «Лимерівна» в Полтаві, коли на виклик «Автора!» вийшов на сцену Панас Якович і йому з низьким поклоном Марія Заньковецька піднесла вінок, зачарований грою, зворушений до сліз письменник забув свій кодекс – не розкривати псевдоніма. Так Панас Мирний вперше «розсекретив» своє друге ім’я. «Полтавские губернские ведомости» писали про цю подію: «Картина то была невиданная в Полтаве и очень трогательная».

Під своїм іменем він підтримував тісні зв’язки з багатьма діячами української культури: Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою. Як член комісії міської думи він бере активну участь у спорудженні пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. Особливо посилюється громадська діяльність Панаса Мирного напередодні та в період першої російської революції. Він виступає з відозвами, у яких закликає до боротьби за свободу й рівноправність жінок. Співпрацює з журналом «Рідний край», який 1905 року почав видаватися в Полтаві. У низці своїх творів («До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців») відгукується на революційні події.

Коли в 1914 році було заборонено вшанування пам’яті Тараса Шевченка, письменник у відозві, написаній із цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення діями російської влади. Не дивно, що в 1915 році поліція розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного.

Революція 1917 року перевернула життя багатьох людей. Радянські критики писали про П. Мирного як про прибічника радянської влади, тому що 68-річний письменник, щоб прогодувати родину, пішов працювати в Полтавський губфінвідділ. Доказом того, що він не сприйняв революцію, є вірш «До волі» та нарис про нього у «Літературній енциклопедії», (виданій у 30-х рр. ХХ ст.),у якому наголошувалось, що П. Мирний підтримував Центральну раду, а пізніше С. Петлюру.

Найкращі свої твори Мирний написав у Полтаві, на своїй першій квартирі по вулиці Монастирській, убудинку № 14, який тепер не існує. Після одруження він переїхав убудинок № 8 по вулиці Малосадовій (нині – вулиця Короленка, будинок теж не зберігся), де прожив з 1889 до 1903 року, коли придбав садибу на Кобищанах. З Кобищанів Панас Якович ходив на службу в центр міста через яри і гори, або їздив власним конем по вулиці Кобеляцькій.

Своє справжнє взаємне кохання – Олександру Шейдеман, Панас Мирний зустрів у 40 років у Полтаві. Познайомилося майбутнє подружжя Рудченків на суботніх літературних вечорах у полтавського етнографа В. Василенка. 26-річна Олександра Шейдеман була капітанською донькою та генеральською сестрою. Вона закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат та Харківське музичне училище, була начитаною, знала кілька іноземних мов. На момент зустрічі з Панасом Яковичем, Олександра Михайлівна не збиралася надовго залишатися в Полтаві, бо мала багатого нареченого лікаря в Петербурзі.

Панаса Яковича Олександра одразу ж вразила у саме серце. Його зачарувала не тільки її молодість та глибокі блакитні очі, а й знання літератури та музики. Крім того, на чоловіка вплинуло й те, що майбутня обраниця жила не за батьківські кошти, а сама заробляла на життя, викладаючи музику в Полтавському інституті благородних дівчат. На той час серед панночок таке траплялося не часто. Мовчазний та замкнений з дитинства, Панас Рудченко вирішив будь-що добитися взаємності від красуні. Він пише їй сповнені ніжності листи. Називає її Шурочкою, доброю, святою, голубкою. Зрештою, серце молодої дівчини було підкорене. Вона відмовила своєму петербурзькому нареченому, між іншим двоюрідному брату, щоб вийти заміж за Панаса Мирного. 16 квітня 1889 року закохані одружилися. Весілля було скромним, святкували в Карлівці в домі нареченої. Батьки та рідні нареченого навіть не приїхали, лише надіслали листівки. Подружжя Рудченків виростило трьох синів – Віктора, Михайла та Леоніда.

Подружжя Олександри та Панаса Рудченків

Але під час Першої світової війни й Української революції родину письменника спіткала трагедія. Старший син Віктор Рудченко, який закінчив юридичний факультет Московського університету, був мобілізований до російської армії й загинув 1915 року під Рівним. Наймолодший син Леонід, який навчався у Київському артилерійському училищі, вступив до лав Армії Української Народної Республіки й загинув навесні 1919 року в боях проти більшовицьких загарбників. Середній син Михайло теж пішов воювати зі студентської лави – спочатку до царської армії, потім до білогвардійської, зрештою до більшовицької. Тільки він пережив батька, і згодом навіть очолював його музей у Полтаві.

З березня 1919 року письменник починає хворіти, але продовжує працювати, бо до цього змушує його життя. У 1920 році 19 січня він останній раз відміряв свій шлях на службу і додому, провів вечір у сім’ї. Під ранок Олександра почула гуркіт, кинулася до чоловіка і побачила його на підлозі без свідомості. Земський лікар засвідчив інсульт – крововилив у мозок. О 5 годині 30 хвилин 28 січня 1920 року Панаса Яковича Мирного не стало. Під сумні дзвони Успенського собору його ховали 30 січня на старому, так званому військовому кладовищі. Але 29 серпня 1936 року прах його було потривожено в зв’язку із закриттям цвинтаря. Останки Панаса Мирного перезаховано в Зеленому Гаю, на схилі гори, через яку ходив він у місто і де відпочивав. Пізніше рядом із ним було поховано й дружину.

В особовій справі колишнього статського радника, класика української літератури, за 57 років служби з’явився перший документ українською мовою про виключення його з-поміж службовців у зв’язку зі смертю.

Відкритий сином Михайлом музей у Полтаві – єдиний в Україні. Тут зберігаються його картини, адже він чудово малював, фотографії, малюнки дочки його брата Івана – Ольги. Перед будинком встановлено пам’ятник письменнику – бронзовий бюст на гранітному постаменті.

Бюст П. Мирного поряд із меморіальним музеєм у Полтаві (скульптор О. П. Олійник).

У меморіальному будинку сім кімнат, де представлено більше тисячі експонатів: документи, фотографії, книги, особисті речі. Площа садиби, де розташований музей, півтора гектара. Тут росте більше тисячі дерев і чагарників, навколо невеликого ставка розкинулись гілки плакучої верби. У кінці алеї шумлять листям трьохсотлітні дуби. Вони пам’ятають скромного й великого літератора. У 1925 році в Полтаві 3-ю Кобищанську вулицю перейменовано на вулицю Панаса Мирного.

У центрі містечка Гадяча є будинок, на меморіальній дошці якого напис: «У цьому будинку з 1858 по 1865 рр. жив і працював видатний український письменник П. Мирний». А в м. Миргород є пам’ятна плита на місці де народився і жив Панас Мирний.

Пам’ятна плита на місці де народився і жив Панас Мирний

Слава та визнання прийшли до П. Мирного після смерті. Його твори перекладено багатьма мовами світу. За сюжетами його творів ставлять п’єси, знімають фільми (наприклад, за повістю «Повія» І. Кавалерідзе поставив художній фільм «Гулящая», де головну роль зіграла Л. Гурченко), його твори вивчають і досліджують в освітніх та наукових закладах. Проте сказати про П. Мирного краще, ніж він сам в останньому своєму нарисі «Робота», що побачив світ в 1909 році, неможливо: «Ні, не слава... поривала мене в мої молоді літа до роботи. Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами й підбурювала думки до роботи».

Джерело: мережа Інтернет

Матеріал підготувала провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Л. О. Тимченко