Микола Лисенко – композитор, основоположник української класичної музики

Микола Лисенко народився 22 березня 1842 року в селі Гриньки на Полтавщині в сім’ї поміщика Віталія Романовича Лисенка. Полковник Орденського кірасирського полку Віталій Романович Лисенко, батько майбутнього композитора, був високо освіченою людиною, духовно пов’язаною з декабристським рухом 1825 року. Вийшовши у відставку в чині «полковника з мундиром», обирався повітовим маршалком – предводителем дворянства Таращанського і Сквирського повітів, а на схилі віку затято опікувався етнографічними дослідженнями рідного краю.

Мати композитора, Ольга Єреміївна з дому Луценків, походила з полтавських поміщиків. Освіту вона здобувала в петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, добре знала французьку мову, грала на фортепіано. Вона, читала, писала і спілкувалася переважно французькою мовою і сварила дітей не лише за українські слова, але й за російські. Вона так і не вивчила української, і, коли на схилі років вона, намагаючись догодити відомому сину, переходила на українську, це було так кумедно, що Микола Віталійович казав: «Мама, не терзайте Украину». Любов до українського побуту та народної мудрості йому змалку прищепили двоюрідні дід і бабуся за материнською лінією – Микола Петрович та Марія Василівна Булюбаші. Тут, у Гриньках, як згадував пізніше М. Старицький, над Миколою «...зіткнулись два цілком протилежних і навіть ворожих впливи з одного боку – французька мова, манери і аристократична манірність (мати й гувернантка), з другого боку – українська мова... пестощі і зайва простота манер. Перша сторона переслідувала не тільки простонародне слово, але навіть і російське, забороняючи всякі зносини з «пейзанами», а друга, навпаки, заохочувала всяку простоту, зацікавлювала розум і фантазію дитини казками народними та піснями, а вечорами відпускала весь полк служниць для забав з паничем звичайно, забави ці полягали в різноманітних народних іграх». У такому середовищі, серед таких людей і виростав майбутній композитор. Але саме народна стихія, культура й побут народжували в серці малого Миколи невгасиму любов до рідної пісні, мови, мистецтва.

Отже, змалку Микола знав французьку й українську мови, російську абетку вивчив від батькового однополчанина російського поета Афанасія Фета. Уже в п’ять років мати Миколи, Ольга Єреміївна, побачила хист хлопчика до музики і розпочала опікуватись його навчанням. Сама чудово грала на роялі, відчула музичність сина і дала йому перші уроки. Із п’яти років батьки запросили для малого вчительку. Перший музичний твір Микола Лисенко написав у дев’ять років. Це була популярна в той час полька. Щоб підтримати юний талант, до дня народження Миколи Віталій Романович видав у Києві партитуру польки друкарським способом.

Після домашнього виховання Микола Віталійович учився в Києві, спочатку в пансіоні Вейля, потім – у пансіоні Гедуена, у якому дітей готували до вступу в гімназію. У цьому закладі музика займала не останнє місце у вихованні та навчанні. Одинадцятирічний хлопчина показав себе майже одразу як у здібностях, так і в старанності. Літні канікули Микола завжди проводив у рідному селі. На той час туди приїжджав із Полтавської гімназії й Михайло Старицький, троюрідний брат М. Лисенка. Це товаришування зіграло свою благодатну роль у подальшому житті обох велетів нашої культури.

У 1855 році М. В. Лисенка віддали на навчання до 2-ї Харківської гімназії. Під час навчання в гімназії він приватно займався музикою з М. Дмітрієвим та чехом І. Вільчеком. Поступово юнак став відомим у Харкові піаністом, якого запрошували на вечори, бали, де він виконував п’єси Моцарта, Бетховена, Шопена.

Микола Лисенко – гімназист

Весною 1859 року Микола Віталійович закінчив гімназію зі срібною медаллю. У тому ж році, разом зі своїм двоюрідним братом М. Старицьким, вступає на природничий факультет Харківського університету. Під час навчання в Харкові Лисенка часто запрошували грати на балах. Під час одного з таких виступів він так розчулив своєю грою одну панночку зі знаної в Харкові аристократичної родини, що та зняла з грудей золоту брошку із самоцвітом і пришпилила молодому піаністу на сюртук, «наче орден». За кілька тижнів Лисенко віддав прикрасу як лот до лотереї, кошти від проведення якої йшли на підтримку бідних студенті.

Через рік батьки Миколи Віталійовича переїхали до Києва, і брати перевелися в Київський університет. У Києві М. Лисенко поринає в суспільно-культурну діяльність - бере участь у підготовці «Словаря української мови» Бориса Грінченка, є одним з організаторів недільних шкіл для робітників. Коли в травні 1861 р. було перепоховання Тараса Шевченка, київські студенти шляхтичі Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Михайло Старицький та Микола Лисенко упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі. Вже у студентські роки Микола Віталійович збирає довкола себе любителів музики й організовує студентський хор, репертуар якого складається переважно з українських народних пісень, записаних і опрацьованих Лисенком.

Після закінчення університету в 1865 році та невеликої служби мировим посередником у с. Таращі Київської губернії, Микола збирає сімейну нараду з приводу вступу до музичного навчального закладу. Тоді вся родина побачила його серйозні наміри у царині музики і підтримала у вступі до Лейпцигської консерваторії. Тож, у 1867 pоці Лисенко виїжджає до Лейпцига, де два роки навчається в консерваторії, опановує гру на скрипці й органі, бере додаткові лекції з композиції й теорії музики.

У 1868 році Микола приїхав додому на канікули та обвінчався з Ольгою О’Коннор, а потім повернувся до Лейпцига вже з нею. Батьки Ольги О’Коннор – першої дружини композитора – поміщики шотландсько-французького походження. Жили неподалік Лисенків – у Миколаївці, нині Фрунзівка Глобинського району на Полтавщині. У ній молодята й вінчалися в липні 1868 року. «Ольга была… очень хорошенькая, умная, острая и живая чрезвычайно. Приглянулась мне в период моего отъезда за границу в Консерваторию. Тоскуя по родине, я стал писать Ольге. Вот и начало Гименея! Приехав летом на вакации, я, подгоняемый Ольгой (я всегда был несколько конфузлив), объяснился», – згадував пізніще Лисенко.

Вони з Ольгою прожили 12 років, але не мали дітей. Очевидно, через те й розійшлися. Не офіційно, бо тоді це був складний процес, суд вимагав би назвати «винних». А вони обоє цього не хотіли. Просто припинили жити разом і зберегли добрі стосунки. Вважають, що романс «Коли розлучаються двоє» на слова Генріха Гайне Лисенко присвятив саме Ользі О’Коннор.

Ольга О’Коннор та Микола Лисенко

У 1869 році Лисенко склав екзамен у консерваторії, виконавши концерт Бетховена з власною каденцією. За час перебування в Лейпцигу Микола Віталійович створив досить багато: опублікував дві збірки народних пісень для голосу з супроводом фортепіано, ряд романсів на слова Т. Шевченка, струнний квартет, тріо для двох скрипок і альта, увертюру на тему народної пісні «Ой запив козак, запив», «Юнацьку симфонію», «Українську сюїту у формі старовинних танців на основі народних пісень», музику до Шевченкового «Заповіту», яка стане початком цілого циклу «Музика до Кобзаря».

Лисенкові, як піаністові, пророкували блискуче майбутнє в Німеччині, але він не залишився там після завершення навчання і в 1869 році повертається на Україну та оселяється в Києві. Він здобуває визнання як піаніст-виконавець і педагог. Організовує з любителів хор і дає концерти слов’янської народної музики. Записує народні пісні, зокрема від співачки Меланії Загорської. Тоді ж знайомиться з відомим кобзарем Остапом Вересаєм. Про його репертуар, манеру виконання Лисенко пише наукову працю «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм».

У 1872 році з’являється його перший закінчений музично-сценічний твір – оперета на лібрето Михайла Старицького «Чорноморці». У слід за нею виникає вже справжня велика опера на сюжет повісті Миколи Гоголя «Різдвяна ніч», яку в 1874 р. автори-аматори поставили в Київському оперному театрі як музичну комедію. Вистава мала великий успіх.

У 1874 році Лисенко, прагнучи вдосконалюватись у музично-сценічному жанрі, вирішує взяти кілька уроків у найбільш визначного російського педагога та оперного композитора М. Римського-Корсакова – професора петербурзької консерваторії. Тож виїжджає на деякий час до столиці російської імперії. Навчання там, а також зустріч і товаришування з представниками «Могутньої кучки», робить свій вклад у творчість Лисенка. У Петербурзі він пише багато нових творів, зокрема працює над оперою «Маруся Богуславка», а після повернення до Києва створює величезну кількість своїх доробків і постійно виступає з хором і сольно.

У 1876 році побачив світ третій випуск народних пісень в обробці М. Лисенка, але за кордоном – оскільки того ж року вийшов горезвісний Емський указ, спрямований на придушення національної культури. Тому збірку Лисенка не було допущено в Україну.

У 1878 році Микола Віталійович одружується з Ольгою Липською. Саме тоді розпочинається «золотий» час Лисенка як сім’янина і як творця.

Микола Лисенко з дружиною і дітьми

З Ольгою Липською Лисенко жив цивільним шлюбом, «на віру». У цьому шлюбі народилося семеро дітей (двоє померло маленькими). Після смерті Ольги Липської Ольга О’Коннор, записала цих дітей на себе, щоб дати їм офіційний статус.

У 1880-х Микола Віталійович починає працювати над своїм найбільшим твором – оперою «Тарас Бульба», який був вершинним у його творчості й найвищим досягненням української дожовтневої оперної музики, а також іншими своїми відомими творами – опера «Утоплена», кантата «Радуйся, ниво неполитая», дитячі опери «Коза-Дереза», «Пан Коцький» та багато інших. Окрім того, митець продовжує вчителювати і навіть влаштовує численні хорові подорожі з виступами.

Великий слід в історії української музичної культури залишили хорові подорожі М. Лисенка Україною. Народна пісня, хорове мистецтво долинали до найвіддаленіших куточків нашого краю.

Як композитор, Лисенко писав у різних жанрах. Це і продовження серії музики до «Кобзаря», і пісні на тексти Івана Франка, Лесі Українки, Генріха Гейне. Також він друкує збірки українських народних пісень для голосу з фортепіано, для чоловічого й змішаного хорів. Одна за одною з’являються опера «Наталка Полтавка», дитяча опера «Зима і Весна». Він є автором хору «Боже великий єдиний...» – духовного гімну України.

Плідною була й наукова діяльність композитора. Визнання серед громадськості здобули його праці «Народні музичні інструменти на Вкраїні», «Про тарбан і музику пісень Відорта», «Музика до думи про Богдана Хмельницького». Лисенко також вів виконавську діяльність, брав участь у хорових та камерних інструментальних концертах.

Активну участь узяв композитор у підготовці до відкриття 1903 році в Полтаві пам’ятника зачинателеві нової української літератури І. Котляревському. На урочистостях із нагоди цієї події прозвучала кантата М. Лисенка «На вічну пам’ять Котляревському».

Кінець XIX – початок XX ст. – вершина творчої і громадської діяльності Миколи Віталійовича. У 1903 році широко відзначався 35-річний ювілей його творчого шляху. У Києві на честь ювіляра було поставлено «Різдвяну ніч», у Петербурзі влаштовано великий концерт. Під час урочистостей друзі організували збір коштів для композитора. На частину з них восени 1904 року в будинку на вул. Велика Підвальна (тепер Ярославів Вал) у м. Києві було відкрито музично-драматичну школу. Тут уперше в Україні працювали відділ української драми та класи народних інструментів, зокрема бандури, і теорії музики. Вихованцями школи були композитори Л. Ревуцький, К. Стеценко, артисти О. Ватуля, Б. Романицький, скрипаль М. Полякін, фольклорист В. Верховинець, співак М. Микита, хоровий диригент О. Кошиць та ін. Композитор працював у своїй школі до останніх днів життя.

Музичну діяльність М. Лисенко постійно поєднував із невтомними зусиллями на громадській ниві. Ще в молоді роки він співпрацював з київською «Громадою». Пізніше активно гуртував українських митців у Київському літературно-артистичному товаристві. Разом з О. Кошицем організував у 1905 році музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя, а в 1906 році першу всеукраїнську організацію «Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві», на адресу якого надходили кошти від концертів і благодійні внески з Австралії, Америки, Канади, не кажучи вже про всю Європу.

Події 1905–1907 років – першої російської буржуазно-демократичної революції – сколихнули суспільне життя України, вплинули на літературний і мистецький процес. Лисенко палко відгукнувся на цю подію. Композитор пише хор «Вічний революціонер», солоспів «В грудях вогонь», згодом оперу-сатиру «Енеїда», музику до драми «Остання ніч» М. Старицького. Митець створює також ряд ліричних мініатюр на слова Дніпрової Чайки, Олександра Олеся, М. Вороного – «Єрихонська рожа», «Айстри», «Нічого, нічого»; кілька хорів, фортепіанних п’єс та оперу-хвилинку «Ноктюрн».

У 1908 р. Лисенко став засновником і визнаним лідером «Українського клубу» – об’єднання, що відіграло виняткову роль у формуванні національно свідомої інтелігенції.

Помер Микола Лисенко раптово. У вересні 1912 року його приятель, професор Триштель, застерігав, що серце композитора в ненадійному стані. А вранці 24 жовтня Микола Віталійович зібрався йти до Музично-драматичної школи – і тут стався серцевий напад. За півгодини маестро не стало. Олена Пчілка згадувала, що після смерті на його обличчі ще якийсь час лишався живий вираз жалю й смутку. Згодом він зійшов і лице покійника стало суворе.

Похований на п’ятий день – чекали, доки з’їдуться родичі, діти та численні делегації з усієї України. На Байкове кладовище труну супроводжували тисячі людей, кілька хорів. Коли процесія йшла Васильківською повз театр Садовського, нинішня Оперета, оркестр театру заграв Жалобний марш Лисенка.

Уже 14 вересня 1913 року в Полтаві відбулося вшанування пам’яті Миколи Лисенка з нагоди першої річниці його смерті. До цієї дати полтавська громада опублікувала життєпис композитора (В. Будинець «Славний музика Микола Віталієвич Лисенко» (видання Полтавської української книгарні, 1913).

Іменем Миколи Лисенка назвали провідні мистецькі установи України, такі як Львівська національна музична академія (1903 р.), Харківський академічний оперний театр (1944 р.), Колонний зал Національної філармонії (1962 р.), Київська спеціалізована музична школа (1944 р.), Полтавське державне музичне училище. Ім’я Лисенка носить також провідний камерний колектив – струнний квартет.

29 грудня 1965 року поруч із Національною оперою України на Театральній площі відкрили пам’ятник Миколі Лисенку (скульптор Олександр Ковальов, архітектор Василь Гнєзділов).

Пам’ятник Миколі Лисенку в м. Київ

Пам’ятник також встановлено й на батьківщині композитора, у селі Гриньки.

Джерело: мережа Інтернет
Матеріал підготувала: провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Л.О. Тимченко