Віра Роїк – майстриня української вишивки

25 квітня 1911 року в місті Лубни, що на Полтавщині, у сім’ї Сосюрко народилася донечка Віра. Мати, Лідія Еразмівна, працювала художником-графіком, батько, Сергій Онуфрійович, – службовцем на залізниці. Вірині батьки були людьми освіченими й інтелігентними. Часто в їхньому помешканні гостювали видатні сучасники – Антон Макаренко, Панас Мирний, Володимир Короленко.

Дід дівчинки по батьківській лінії – Онуфрій Микитович Сосюрко (народився у Диканьці 1850 року) був нащадком запорозького козака. Ще чотирнадцятилітнім він чумакував, возив на волах сіль із Криму на Полтавщину, а потім 10 років служив у солдатах, причому його полк стояв у Полтаві. Після служби Онуфрій одружився з селянкою Оксаною Клочко. У 1881 році у них народився син Сергій, майбутній батько Віри. Сім’я Сосюрко багато їздила полтавською землею. Спочатку Онуфрій Микитович працював у Кобеляцькому повіті в поміщика Сулими, а потім – у Нових Санжарах, де управляв садибою графині Авінової. Дід часто возив маленьку Віру в ці маєтки, а також у самі Кобеляки, де мав хату.

Вірина мати належала до роду Яворських, з котрого вийшли знамениті Карпо Значко-Яворський – осавул Лубенського полку, і його син Матвій (чернече ім’я Мелхіседек) – ігумен і духовний наставник усіх церков і монастирів Правобережної України. Віриними родичами по матері також були Володимир Короленко й Володимир Вернадський.

Прикметно, що Володимир Короленко став хрещеним батьком Віри. На сьомий день від її народження письменник виголосив за святковим столом вірш «Вірочці–Юлі!».

У родині Сосюрко було троє дітей – Віра, Борис та Євген. Батьки вважали, що змалечку їх слід привчати до праці. Уже в шість років Віра мала свій обов’язок – мити чайний посуд уранці. Потім бабуся Оксана вирішила, що настав час навчати її вишивання й дала онуці нитки, голку й наперсток. Віра зіпсувала кілька клаптиків тканини, поки з’явилася перша вистраждана мережка. Шестирічна дівчинка всією душею ненавиділа це ремесло і не прагнула створювати неймовірні візерунки на полотнах. Вона гралася з хлопцями і лазила по деревах. Батьки були незадоволені норовливим характером Віри і постійно картали її. «Я була маленькою, худенькою, але хуліганкою, не дай Бог. Билася, била хлопчиків з сусіднього двору, які скакали верхи на прутах верби і дражнили мене «Верчик-перчик». Як це можна було пробачити?! Я забиралася на дах сараю і звідти стріляла по них із рогатки або з лука», – згадувала Віра Сергіївна.

Усе змінилося, коли в гості до родини завітав Володимир Короленко. Дівчинка слухалася його беззаперечно. «Одного разу прийшов діда Володя, і тато йому поскаржився, що я «ледаща дитина!». Короленко, як завжди, посадив мене до себе на коліна і сказав: «Верчик, ти ж станеш доброю господинею, ти мені обіцяєш?». І я дала слово, що буду вишивати», – розповідала майстриня.

З дитинства Віра захоплювалася малюванням, грою на фортепіано і хореографією, та з роками все більше місця в її душі займало вишивання. Перший рушник дівчинка створила для «діда Володі», так вона називала свого хрещеного Володимира Короленка. Після того батьки подарували доньці гарний український костюмчик, який закортіло самій оздобити візерунками.

Навчалася Віра багато й охоче. Закінчивши Полтавську Маріїнську гімназію, вона продовжила освіту на робітфаці Полтавського інституту сільськогосподарського будівництва й одночасно відвідувала балетну студію. Потім були річні курси при Московському художньому комбінаті, семінари в Горьківському університеті.

Після гімназії юна Віра працювала в Лубенській артілі вишивальниць. Там вона почала творчо переосмислювати народні візерунки, компонувати з традиційних елементів авторські роботи. У 1925 році дівчина стала вишивальницею знаменитої Полтавської фабрики, де ретельно і вдумливо переймала секрети визнаних майстринь.

Згодом Віра Сосюрко почала брати участь у виставках, її роботи вирізнялися з-поміж інших оригінальністю змісту й довершеністю форми. Нових творчих сил і наснаги надала майстрині відзнака Всесоюзної виставки народної творчості в Москві 1936 року. Відтоді вишивання стало справою її життя.

Заміж за Михайла Роїка Віра вийшла напередодні війни, 29 вересня 1938 року народила сина Вадима.

На початку німецько-радянської війни енкаведисти арештували Віриного батька. Сергій Онуфрійович загинув у сталінських концтаборах, родина так і не дізналася про місце його поховання. Лише за «хрущовської відлиги» С. О. Сосюрко реабілітований, проте тавро доньки «ворога народу» тяжіло над майстринею впродовж кількох десятиліть, під підозрою та недовірою представників тоталітарної системи вона була аж до проголошення незалежності України.

А потім почалися бойові дії на Полтавщині… Радянські війська відступали з Лубен без бою. Чоловік Віри замість того, аби виїхати в евакуацію зі своїм підприємством (він мав бронь), записався розвідником у винищувальний батальйон і залишив місто з останніми частинами.

У липні 1941 року Віра Роїк прямувала до військкомату, вона була військовозобов’язаною, бо як секретар-машиністка Лубенського міськвиконкому мала допуск до секретних документів. Почався наліт фашистських бомбардувальників. Вибуховою хвилею від авіабомби Віру відкинуло на кілька метрів в урвище і сильно присипало землею. Її знайшли, відкопали непритомною.

Важка контузія, переломи, ушкодження хребта, яке змусило Віру 20 років носити металевий корсет. Кілька тижнів вона не могла розбірливо говорити, місяць нічого не чула. Наступні два роки Віра Сергіївна була прикута до ліжка. У неї майже не діяла права рука, тому майстриня не в змозі була тримати голку. Кілька років вона вчилася вправно працювати лівою, так стала і шульгою. Тривалий час Віра Сергіївна відмовлялася експонувати власні роботи, бо «почерк був не її».
Саме вишивки, зроблені раніше, допомогли перебути з маленьким сином і старенькою матір’ю війну й окупацію. Лідія Еразмівна вимінювала доньчини роботи на продукти.
Жили, нічого не знаючи про рідних-фронтовиків – двох братів і чоловіка, який був старшиною-розвідником, воював під Сталінградом, на Курській дузі, дійшов до Варшави. Його, ледь живого після численних поранень, привезли до Лубен, і теща буквально виходила зятя. Вірин брат Євген Сосюрко пройшов війну танкістом, важкопораненим евакуювався на Кавказ для лікування. Туди ж у 1944 році він запросив родину сестри, ті приїхали в Ставропольський край із голодної України.

Тут Віра відновила стародавню техніку вишивання гладдю і хрестиком, які опанувала ще в Лубнах, працюючи в артілі. Її чоловік ожив, підлікувався, Вадим пішов до школи, закінчив сім класів.

І знову брат змінив долю сім’ї. Він працював головним інженером Севастопольського морського військового порту і запросив племінника до себе. Вадим вступив до технікуму залізничного транспорту в Севастополі. У 1952 році вся родина переїхала до Криму, у Сімферополь. Тут талант Віри Роїк як художниці і педагога розкрився повною мірою. За визнанням мистецтвознавців, вона створила справжню кримську школу української вишивки.

Понад десять років Віра Сергіївна присвятила навчанню молодого покоління тонкощів української вишивки – традиційних для Полтавщини, Тернопільщини, Харківщини, Київщини та Буковини орнаментів. Вона переконувала, що вишивка – це не просто набір кольорових стібків на тканині: у ній – код-посилання, де кожний колір і візерунок несе в собі зашифровану інформацію.

«Часом мені самій важко повірити, що за допомогою всього лише маленької тоненької голки і звичайних ниток я можу втілювати надії і печалі, радості і страждання, любов і віру минулих поколінь», – писала вишивальниця в автобіографічній книзі «Мелодії на полотні».

Віра Роїк із чоловіком Михайлом та сином Вадимом. Сімферополь, серпень 1972 рік

В основу творчості майстрині було покладено геометричний орнамент із застосуванням найрізноманітніших технік вишивки – «хрестика», «затяганки», «троянки», «ляхівки», «занизування», «гречки», «стовпчика». Тематика її робіт різноманітна, як і їхнє прикладне значення. Сюжети для своїх творів Віра Сергіївна брала з навколишньої дійсності. Її вишивкам притаманний лаконізм у кольорі, чіткість малюнка, емоційна виразність, бездоганна техніка виконання. Декоративність і орнаментальність виробів Віри Роїк багато в чому пов’язані з іконописом.

Роботи Віри Роїк

В її творчості зберігається незвичайна відданість художнім канонам, виробленим століттями. Проте з рук Віри Сергіївни на світ з’являлися й нові орнаментально-символічні знаки, відлиті в закінчені формули. Її розуміння чистої абстракції було близьким до творчості художників-авангардистів.

Мамину настанову про те, що кожний вид мистецтва має свої закони, Віра Роїк пронесла через усе життя. Тому вона завжди була нетерпимою до будь-якої фальші в українській народній вишивці. Саме через таку вимогливість до себе та інших на її шляху траплялися не лише шанувальники мистецького таланту, але й недруги та заздрісники. Не обходилося і без двозначних натяків про репресованого батька.

Віра Сергіївна знала понад 300 технік і прийомів вишивання, але перевагу віддавала рідним, полтавським рушниковим швам. Вона полюбляла червоний колір, що уособлював радість життя. На творчих полотнах мисткині розквітали фантастичні квіти і чарівні візерунки, червоні півники й сонце, святкові весільні мотиви. Вона вважала визначальним колір і малюнок. Що було на душі – таку нитку й брала. Але навіть у традиційні композиції Віра Сергіївна вносила щось своє, пережите. І це своє робило їх оригінальними й водночас справжніми здобутками народної творчості.

Віра Роїк

У 1981 році вперше на полтавській землі, у Лубнах, відкрилася персональна виставка Віри Роїк під назвою «Український рушничок». Ця назва її виставки залишилася назавжди. Художниця любила Полтавщину і періодично відвідувала з виставками свої улюблені міста – Полтаву, Гадяч, Диканьку, Кобеляки, Лубни, де завжди зустрічала доброту, розуміння її творчості. У книзі «Мелодії на полотні» Віра Роїк писала про відвідування малої Батьківщини: «Тут я заряджаюсь оптимізмом, знаходжу нові мотиви для моїх витворів, отримую нові враження від знайомства з художниками, письменниками, поетами, вишивальницями... Моє коріння звідси... Полтавська земля є невичерпним джерелом моєї творчості». А себе майстриня називала «кримською полтавкою».

Крім усіх своїх талантів і чеснот, Віра Роїк мала особливий дар усеохопної материнської любові, який дарувала багатьом людям. Дмитро Власович Степовик назвав її «Всеукраїнська мати». І справді, в ній було стільки тепла, толерантності, любові, якими так багата українська жінка-мати…

Віра Роїк організувала понад 150 персональних виставок своїх творів в усіх обласних центрах України, а також у Росії, Німеччині, Болгарії, Польщі, Туреччині. Вона брала участь у 287 загальних художніх виставках у СРСР, Україні та за кордоном, зокрема в Бельгії, Франції, Угорщині, Італії, Монголії, США, Хорватії. Ще далекого 1963 року майстриня створила музей декоративно-прикладного мистецтва в Криму.

Загалом творчість Віри Роїк стала відома мистецькій громадськості світу лише в роки незалежності України. Саме в цей період простежується найвищий злет її творчої та виставкової активності. Її багатобарвна виставка «Український рушничок» стала не лише справжньою сенсацією, але й окрасою двох велелюдних Конгресів українців Криму. У 2006 році засновано Міжнародну премію Віри Роїк, яку першою отримала вона сама – за значний внесок у примноження національних досягнень і традицій української вишивки. У 2008 році мисткиня взяла участь у створенні Рушника Національної Єдності.

Віра Сергіївна Роїк – Герой України, Заслужений майстер народної творчості України, Заслужений художник Криму, лауреат Державної премії Автономної Республіки Крим і премії імені Володимира Короленка. Вона нагороджена орденом Княгині Ольги, Міжнародним орденом Миколи Чудотворця І ступеня «За примноження добра на землі». Мисткиня була членом Національної спілки художників України та спілки майстрів народної творчості України.

Твори вишивальниці зберігаються у багатьох музеях України й світу. У Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського сформований фонд Віри Сергіївни Роїк, який уміщує передані сином Вадимом Михайловичем матеріали про її життя, творчу та виставкову діяльність. Інформаційні папери, журнальні та газетні статті, ксерокопії документів зберігаються в науковому архіві; тканини, кераміка, документи, плакати, книги і брошури – у фондах музею. Серед експонатів вагомими є Посвідчення про присвоєння звання «Герой України» із врученням ордена Держави (2006 рік), автобіографічне видання «Мелодії на полотні», матеріали конференцій, дослідження творчого стилю мисткині. Зберігаються інші документи: афіші, запрошення, каталоги персональних виставок майстрині за різні роки, колекція наперстків, а також особистий одяг і твори, зокрема рушники.

Останній місяць свого життя Віра Сергіївна важко хворіла. Попри це цікавилася суспільним життям, обговорювала із сином Вадимом плани майбутніх виставок і поїздок. 3 жовтня 2010 року близько 16 години на 100 році життя серце видатної майстрині зупинилося… Поховали Віру Роїк у Сімферополі.

Пам’ятник на могилі Віри Роїк в м. Сімферополі

Джерело: мережа Інтернет
Матеріал підготувала провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Л. О. Тимченко.