Берегиня української пісні

14 жовтня, серед воєнного лихоліття 1943-го, на благословенній Полтавщині в с. Корещина, у фронтовика Панаса Коржа та його дружини Марії народилася донечка. Назвали Раїсою.

У родині було іще четверо братів, пізніше приєднався батько, що повернувся із фронту. На все життя в Раїси лишився спогад про колючу батьківську щоку й ляльку, яку той привіз у подарунок.

Її дитинство випало на перші повоєнні роки, які були вкрай важкими. Раїса знала селянську тяжку роботу змалку, була беручкою і вміла все: копати й сапати, косити й варити, пасти й доїти корови. Але дівчинка змалку, попри всі труднощі й негаразди сільського життя, любила співати, уявляла себе артисткою. Першим джерелом музики для Раї стала батькова трофейна гармошка «Хофнер»: «Легка і зручна, ніби для моїх пальчиків. Заберуся, було, з гармошкою на вишню, та як почну співати!.. Де бралися ті пісні, і сама не знаю. Вигадувала здебільшого. Або переробляла те, що чула, коли грав патефон… Згодом виступала вже в шкільній самодіяльності… таким високим дискантом виспівувала, що аж шибки у вікнах подзенькували… Я була щаслива…»

У важкі повоєнні роки Коржі вижили завдяки домашньому господарству, яке вправно вела мати. Рая, щоб допомогти їй, бралася до роботи як у хаті, так і на колгоспному полі, де всі тоді працювали за трудодні. А коли підросла, як і більшість сільських дітей, пройшла всі ланки колгоспної праці, трудячись там, де потрібно колгоспові. Тож, коли згодом співала на сцені про струджені мамині руки, квітучу вишню в саду й білу хату, згадувала пережите, пропускаючи через серце кожен рядок і своїм диво-голосом спонукаючи до власних спогадів і слухачів.

Батька, який прожив лише 49 років, згадувала піснею: «Не продавав, але пізнав ціну і колосу, й маленькому зернятку». А от мамі Бог щедро відпустив віку, аби Раїса довго залишалася донею, співаючи: «…Дай, Боже, нам іще багато літ до твого світла, мамо, прилітати».

Співала Рая, навчаючись у Землянківській школі – і солісткою в хорі, і сама. І по селах із концертами їздила…Одного разу в село приїхав хор Кременчуцького автозаводу, де спів Раїси Корж почув керівник колективу – Павло Оченаш. Він запросив її стати солісткою, Однак для переїзду до міста безпаспортній і фактично закріпаченій селянці потрібна була згода керівників колгоспу, яку довелося вимолювати впертому хористові.

Раїса Корж

Робота на КрАЗі, здобуття середньої освіти у вечірній школі й заняття в самодіяльному хорі стали нелегким випробуванням для молодої дівчини, яка ще не раз доводила, що вона справжня козачка.

Починаючи з 1962 року, Раїса співала в ансамблі «Веселка» Полтавської філармонії, там вона й познайомилась із своїм майбутнім чоловіком, баяністом Миколою Кириченком. Бог освятив їхнє світле й чисте кохання. Цього ж року сталася трагедія – пішов із життя батько співачки.

У листопаді 1962 року Раїса Опанасівна переїздить на роботу до вокально-хореографічного ансамблю «Льонок» при Житомирській філармонії, а 15 грудня 1963 року Раїса Опанасівна та Микола Кириченко одружилися, і навіть брак коштів на обручки не затьмарив щастя, яке панувало на весіллі в Миколиному селі. «Доленосна зустріч, кохання всього життя» – напише вона у спогадах. Та головне – це був і міцний творчий союз. Він був акомпаніатором, разом записали більше 200 пісень. Високий статний баяніст із Полтавської філармонії намагався лишатися в тіні на сцені й у житті, розчинявся в ній, опікував, готував, співав, лікував, одним словом – любив до останньої хвилини її життя.

Раїса та Микола Кириченки

У травні 1967 року Раїса Кириченко стає солісткою вокально-хореографічного ансамблю «Веснянка» Херсонської філармонії, а вже з січня 1968 року – солісткою Черкаського народного хору. А. Пашкевича призначили керівником цього колективу, і він запросив Раїсу та Миколу в Черкаси. Для Раїси ж він написав і один зі своїх шедеврів – «Мамину вишню».

Незважаючи на приховану неприязнь та заздрість хористів, Кириченко стала провідною солісткою. Її появу сприйняли насторожено: на той час у хорі визнаною примою була Ольга Павловська, а про Раїсу Кириченко мало хто чув. Але незабаром про молоду солістку заговорили і слухачі, і спеціалісти, і, хоч куди б приїжджав Черкаський хор, там у першу чергу питали: «А Кириченко співати буде?». Доходило до курйозів: Раїсу Панасівну по півгодини не відпускали зі сцени, просячи співати і співати «на біс», а це руйнувало програму концерту. «Мамина вишня»,«Журавка», «Два кольори» у виконанні Кириченко одразу ж стали народними.

Працювала Раїса Панасівна, не покладаючи рук, одержала звання заслуженої (1973 р.), потім народної артистки України (1979 р.), разом із Миколою підготували чимало програм, які записувала з оркестром народних інструментів радіо і телебачення під керівництвом В. Гуцала, з естрадно-симфонічним оркестром радіо і телебачення під керівництвом Р. Бабича, з духовим оркестром України, створеним В. Охріменком. Чимало програм створили на студії «Укртелефільм», телебаченні, там же були зняті перші фільми про Раїсу Опанасівну та її творчість. Так у нелегкій, але радісній праці приходило визнання. При Черкаській філармонії Кириченко створює спочатку гурт «Калина», потім – «Росава», у яких виступає солісткою.

З Черкаським хором Раїса Кириченко об’їздила всю Україну, Середню Азію. У складі різних делегацій гастролювала в Європі (Німеччина, Польща, Болгарія), Канаді, Америці, де зуміла завоювати серця американців українською піснею і навіть стала почесним громадянином міста Балтимор. Там зрозуміла дивовижну властивість – навіть не знаючи мови, кожна людина будь-якої національності розуміє її. Множилася слава співачки, унікальний голос Раїси завойовував світ. Українська пісня у її виконанні звучала під небом Австралії, Алжиру, Тунісу, Філіппін, Монголії... На концертах Черкаського хору її сольні номери перетворювалися на міні-концерти, їй писали захоплювальні листи, її любили.

У лютому 1986 року Раїсі Кириченко присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка, яку вона перерахувала у фонд Чорнобиля.

Раїса Кириченко

Звісно, з такою безмежною славою співачці тісно стало в колективі, були невдоволені, тож коли в 1987 році з ансамблем «Росава» приїхала на концерти до Полтави й одержала запрошення від Федора Моргуна переїхати на свою батьківщину – не вагалася. І 27 лютого 1987 року Раїса та Микола Кириченки повернулися з Черкас у Полтаву, а вже в березні створили ансамбль «Чураївна», де Раїса Кириченко була солісткою-вокалісткою. За рік із концертами Кириченки об’їздили мало не всю Полтавщину. Згодом співачка згадувала: «За рік об’їздили мало не всю Полтавщину… З якими людьми довелося зустрітися, які концерти відбувалися! Пережити таке єднання співачки із слухачами дано далеко не кожному артистові. Стомлені, зморені поверталися в холодні готелі, але в душу нам світили радістю людські очі…»

У світ виходять два компакт-диски Раїси Кириченко – «Долі моєї село» та «Цвіте черемшина».

Співпрацювала Раїса Опанасівна з народним хором «Калина» Полтавського педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка. Навіть випускний іспит (а вона закінчила в 1989 р. Харківський інститут мистецтв імені І. П. Котляревського) складала, диригуючи цим хором.

З вересня 1994 року співачка працювала викладачем відділу співу Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка.

Коли Україна стала незалежною, Раїса Панасівна виконала й записала цілу низку патріотичних пісень, а також цикл «Пісні Марусі Чурай», невтомно працювала над відродженням української пісенної культури.

Вона ніколи не забувала про свій край. Співала в сільських клубах, світячись під захопленими поглядами земляків. У рідній Корещині вклала власні кошти в будівництво церкви, ремонт школи, клубу. Адже, як сама написала: «…наш дім – не тільки своя хата, подвір’я та город, а й село, зрештою, вся Україна. Хто її прибере, прикрасить, зробить охайною – хто, коли не ми, її сини і дочки?..».

Далі був важкий період (із листопада 1996 р. по березень 1997 р.) у житті співачки – її життя висіло на волосинці (тяжка хвороба нирок). Раїса Кириченко мало не рік лікувалася в Київському інституті хірургії і трансплантології нирок. Щойно бодай трішки ставало краще, як вона знову опинялася на сцені. Але лікарі були категоричними: потрібна пересадка нирок, обох. Інакше…

Операції зголосилися зробити в Німеччині, у Бремені. Але ні грошей, ні часу для їхнього збирання просто не було. На українському радіо пролунав заклик Емми Бабчук до всіх українців – допомогти співачці. Люди часом несли до лікарні всі свої невеликі заощадження. Згуртувалися відомі артисти – Василь Зінкевич, Тамара Луценко, Ніла Крюкова, інші – зібрали гроші під час благодійного концерту в палаці «Україна». Значну допомогу надали авіазавод Антонова та Національний банк, яким тоді керував Віктор Ющенко. Однак грошей усе одно бракувало.

В останній момент на допомогу прийшов громадянин Німеччини Бенно Аззоліні, який вніс відповідну суму (на лікування на той час було зібрано лише чотири з половиною тисячі доларів). Німецькі лікарі, вражені мужністю і витримкою співачки, запропонували їй пройти іще двотижневий курс реабілітації у клініці безкоштовно. Але для трансплантації органів у Німеччині потрібна була одна умова – німецьке громадянство. Вона відмовилася: «Люблю свою маму, люблю чоловіка і понад усе люблю свою Україну». На останню, найвідповідальнішу, операцію, яку в Києві провів Євген Баран, Раїса Панасівна пішла своїми ногами, сама підтримуючи й заспокоюючи хірурга.

Після важких поневірянь лікарнями Раїса Кириченко повернулася на сцену. Доля подарувала Раїсі Кириченко іще 8 років плідного творчого життя, десятки концертів, нових пісень. «Я вдячна всім, хто вимолив мене в Бога», – казала в ті дні Раїса Панасівна. І мало хто здогадувався, що за кулісами вона часто просто падала на руки чоловікові, який не відходив від неї й на крок. А в останні роки – і на сцені: їхній дует із піснею близьких друзів їхньої родини Миколи Ляпаненка та Олексія Чухрая «Доля у нас – два крила» стала гімном їхнім фантастичним вірності й коханню.

3 березня 1998 року за самовіддану працю, високу професійну майстерність та активну громадянську позицію співачці вручили Орден княгині Ольги ІІІ ступеня, через рік – ІІ ступеня і в березні 2001 року – І ступеня. А в жовтні 2003 року Указом Президента України присвоєно звання Герой України із врученням ордена Держави.

Востаннє співачка вийшла на сцену 5 листопада 2004 року. Її сольний концерт мав назву «Раїса Кириченко благословляє друзів».

9 лютого 2005 року Раїси Панасівни Кириченко не стало. У Києві попрощатися з нею прийшли тисячі людей. Поховали народну співачку в рідному селі, на тихому цвинтарі. Поруч із мамою… Микола Кириченко пережив дружину на 8 років. У червні 2013року його поховали поруч із Раїсою.

Де б не працювала, Раїса Кириченко сповна віддавалася українській пісні, не забуваючи маминої настанови: «Не співай пісні, які ні про що. Вибирай ті, що западають в людську душу!..» Кожна її пісня ставала популярною і входила в кожну домівку. «Чураївна», «Я козачка твоя», «Жіноча доля», «Мамина вишня», «Світи нам, матінко», «Стежина до мами», «Дорога до матері».

Чураївна, Берегиня, Пісня землі полтавської і всієї України була й залишається з нами, адже пам’ять людська – непроминуща. «Пісенна пам’ять народу вічна і віковічна – від колиски до зорі», – так сказав про Чураївну поет, заслужений діяч мистецтв України Микола Сингаївський. А полтавська поетеса Марійка Бойко написала у присвяті Раїсі Панасівні:

«Поряд з Вами солов’ї мовчать.
Солов’ям нема чого додати...
…Солов’ї мовчать. Лише земля
Вашу пісню слухає з Любов’ю!..»

Ім’ям Раїси Кириченко названа Землянківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, на подвір’ї якої їй встановлено пам’ятник восени 2008 року з нагоди 65-річчя від дня народження співачки. Щороку 14 жовтня Землянківська школа гостинно запрошує шанувальників творчості Раїси Кириченко на пісенне свято «Голос рідної землі». У жовтні 2006 у стінах школи відкрито світлицю Раїси Кириченко.

Стараннями друзів Раїси Опанасівни – В. Пащенка, М. Ляпанека, О. Чухрая – відкрито музей Раїси Кириченко в Полтавському державному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка.

У Полтаві на будинку, де мешкала Раїса Кириченко, 13 жовтня 2005 року було встановлено меморіальну таблицю співачці, а 13 жовтня 2012 року встановлено пам’ятник Раїсі Кириченко.

Пам’ятник Раїсі Кириченко в м. Полтава

Джерело: мережа Інтернет
Матеріал підготувала: провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Тимченко Л. О.