Він любив читати книжки, а тепер ми читаємо книгу про нього

Що ми знаємо про воїнів, які загинули, захищаючи країну? Ім’я, прізвище, дата народження і смерті, можливо, кілька стислих рядків у газеті. А що ми знаємо про них, як про людей? Чим цікавились, про що мріяли, ким були до того, як взяли до рук зброю й пішли захищати Україну? Шкода, що про них ми дізнаємося вже після того як вони пішли у вічність.

Про Революцію Гідності та її учасників уже написано сотні книжок. Одна з них «Антон «Еней» Цедік — правдива Душа в пошуках істини» у 2019 року на конкурсі «Найкраща книга Полтавщини» посіла ІІ місце в номінації «Найкраще прозаїчне видання». Це збірка спогадів батьків, друзів, побратимів і вчителів Антона, який був істориком і мандрівником, любив книги й не любив неправду. Розповідь про юнака, який мріяв змінити країну власними руками і зробив би це, якби в останні серпневі дні 2014 року не загинув під Іловайськом.

Маленький Антон любив читати. На одному з фото родинного альбому він спить, міцно тримаючи в руках книгу. Змалку читав про тварин, а вже старшим захопився історією. Напевно, любов до неї передалася хлопцеві від батька, Ігоря Владиславовича, який теж дуже любив читати книги.

Крім книжок, Антон ще любив музику, особливо класичну. І трохи заздрив молодшій на два роки сестрі Каті, яка навчалася у школі мистецтв. Усе мріяв навчитися грати на гітарі, та так і не склалося. У школі навчався добре. Після 7-го класу перевівся до першого ліцею імені Котляревського. Після закінчення ліцею хлопець мріяв вступити на навчання до історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Проте батьки переконали сина вступати на факультет міжнародної економіки i менеджменту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана. Утім, економіка так і не стала для Антона близькою. Відучившись рік на стаціонарі, він перевівся на заочне відділення й одночасно таки вступив на історика до університету Шевченка. Навчаючись там, часто сперечався з викладачами, бо завжди мав свій погляд на історичні події.

Навчаючись заочно у двох університетах, Антон Цедік 2007 р. вирішив піти до армії. Його не мобілізовували, він цілком міг би як інші «відкосити» від служби. Проте юнак сам хотів піти до війська й чомусь навчитись. Рідні хлопця розповідають, що в Антона нібито було якесь передчуття, що всі ці знання незабаром мають знадобитись. Він нібито передчував, що у країні має статися щось важливе… Рік відслужив у «Барсі». І про свій вибір не жалкував, хоча станом справ в українській армії був розчарований. Одночасно зі службою встигав здавати сесії у двох вишах. Він вдосконалювався не лише фізично, але й інтелектуально.

Антон був легким на підйом і мав неспокійну вдачу. Після звільнення зі Збройних Сил навіть не заїхав до рідних у Полтаву, а разом із друзями подався на Говерлу. Він любив подорожі. Він постійно чимось захоплювався. Дивувався майстерності ковалів та гончарів, дуже любив народні ремесла, хотів навчитися сам виготовляти самобутні речі власними руками.

До початку Революції гідності Антон працював то в Києві, то в рідній Полтаві. А коли почався Майдан, взяв на роботі безстрокову відпустку і з головою поринув у боротьбу за нову Україну.

На Майдані він був у найважчих місцях у найпотрібніший час. Узимку охороняв палац «Жовтневий», де розташовувався один зі штабів спротиву. Коли революційні події перекинулися до Полтави, Антон поїхав додому. Разом із сотнями інших активістів він заходив до приміщення обласної ради, яке кілька тижнів після цього було оточене революційними барикадами. Антон чергував на цих барикадах і входив до так званої штурмової групи. У разі нападу спецпризначенців ця група мала захистити інших протестувальників. Тут військовий досвід та знання юнака мали знадобитися як ніколи. Незабаром після перемовин між владою та представниками опозиції обласну раду звільнили. І Антон знову поїхав до Києва що б потрапити у самісінький вир подій.

18-го лютого він разом із сотнями Майдану йшов до Верховної Ради, щоб вкотре закликати владу почути власний народ. Після сутички із «ті тушками» та «Беркутом» сотня Антона відступила й частина людей знайшла прихисток у канадському посольстві. Дипломати пообіцяли людям безпеку, і більшість вирішила перечекати атаку на Майдан тут. Проте не Антон. Він не міг всидіти на місці. І кликав побратимів піти униз Інститутською, до стели, де вже починався бій за саме серце революції. Його не послухали, а щоб не підбурював інших, представники посольства просто виставили надміру активного юнака за ворота. Він зумів пробратися повз «Беркут» і приєднався до захисників Майдану. Цілу ніч він разом з іншими побратимами відбивав атаки спецназу та внутрішніх військ. Їм випала найважча ділянка оборони – під стелою Незалежності. Згори, із «Глобуса», «беркутівці» кидали вниз гранати та коктейлі із запалювальною сумішшю. Поруч горіли намети мітингувальників, палали барикади. Проте ніхто не відступив. Його сотня оборонялася і 19 лютого, і разом з іншими йшла в атаку страшного ранку 20 лютого. Антон Цедік вийшов із тих боїв неушкодженим. І ще місяць у Київраді був комендантом одного з поверхів. А потім – вже після анексії Криму й початку війни на Сході – вирішив іти в добровольчий батальйон.

У травні Антон Цедік потрапив до одного з перших добровольчих батальйонів – «Дніпро-1». Проте пробув у ньому недовго і повернувся до навчального центру в Нових Петрівцях. Там до початку липня проходив бойовий вишкіл перед відправкою на Схід у складі батальйону спецпризначення «Донбас».

Тоді, у перші липневі дні, мати Ольга Миколаївна востаннє бачилася із сином. Вона приїхала до Нових Петрівців, знаючи, що частину Антона відправляють у зону бойових дій. Як і кожна мама, привезла синові домашніх гостинців. І за ті півгодини, що вони провели разом, мати і син практично не говорили. Антон нашвидку поїв, пообіцяв, що все буде добре, і побіг до свого загону, який вже вирушав на Схід. Щоправда, за п’ять хвилин хлопець повернувся – забув передати матері якусь важливу довідку. Таким вона його і запам’ятала назавжди…

Батальйон Антона Цедіка відправили до Артемівська. Потім були Лисичанськ, Попасна. Про переміщення його частини мама дізнавалася або з новин, або зі скупих розмов телефоном.

Так минуло майже два місяці. Антон повідомив, що із 20 серпня у нього почнеться відпустка. І він обов’язково приїде на день народження до батька 23 серпня. Проте потім був Іловайський котел. І частина бійців «Донбасу» потрапили в оточення разом з іншими українськими вояками.

Антон разом з іншими хлопцями визвався їхати під Іловайськ – визволяти своїх побратимів. Він не міг поїхати у відпустку, коли там були його друзі…

Уранці 28 серпня Ольга Миколаївна востаннє говорила з сином по телефону. Він попрохав її передати його дівчині Олесі, що все буде гаразд. Потім, раптом, передумав і сказав, що зателефонує сам. О пів на першу він дійсно подзвонив до Олесі. І на цьому зв’язок з Антоном зник.

Батьки та Олеся не могли повірити в найгірше. І до кінця зберігали надію на те, що Антон живий. Тим більше, по телебаченню побачили сюжет з Іловайська, де на останніх секундах у кадрі показали хлопця, схожого на Антона. Але як виявилося то був інший юнак.

Останній промінь надії зблиснув, коли сестра Катя знайшла ім’я Антона у списках полонених. Проте й тут їх очікувало гірке розчарування. У полоні дійсно перебував Антон Цедік, але це був інший хлопець із таким же ім’ям та прізвищем. А на початку вересня надія померла остаточно, їм повідомили про загибель Антона. 8 вересня з Антоном Цедіком прощалася Полтава. Поховали його на Алеї Героїв міського кладовища Полтави. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

За матеріалами відкритих джерел мережі Інтернет