«Родимець Полтавський»  – Паї́сій Величко́вський

Паїсій Величковський народився 21 грудня 1722 року в Полтаві в сім’ї священи­ка. Батько його був настоятелем Успенського собору. Відновитель монашого та духовного життя на Гетьманщині та в Російській імперії був більше українцем, аніж його так вва­жали. Коріння його не так на Афонських скелах, скільки в українському чорноземі.

У Братсько­му монастирі Києва одухотворений Петро знайшов собі свого першого духовного керівника ієросхимонаха Пахомія, який давав йому читати пустинножительну святоотцівську літературу. За розповідями старця, дедалі більше зростало в ньому бажання чернечого подвигу. Одного разу він був викликаний до Академічного священноначалія, яке повідомило йому, що за неуспішність і пропуски занять він не може навчатися. Петро по­вертається додому у свою рідну Полтаву, де на колінах просить пробачення у матусі за те, що не став богословом, і благає її відпустити його в монастир.

Так промислом Божим Петро дістався Любецького монастиря. Мудрий і досвід­чений ігумен Никифор прийняв його до числа бра­тії. Саме тут вперше Петро став із жадобою перепису­вати знамениту працю пре­подобного Іоана Ліствичника «Ліствиця». Проте через проблемне існування монастиря та зміну ігумена Петро опи­нився в іншому монастирі – Свято-Миколаївському Медведівському. Там вперше Петро сподобився постригу в чернецтво з іменем Платон.

Незабаром і цей давній козацький мо­настир був закритий, і монах Платон опинився в Києво-Печерській Лаврі. Однак і тут Платон довго не затримався. Вінулітку 1746 року прибув на Афонську гору, де на четвертий рік життя прийняв постриг до схиму з іменем Паїсій і почав створювати біля себе монастир.

У 1758 році після 12-річного перебування на Афоні Паїсій був рукоположений в ієромонахи. 1749 року Паїсій Величковський заснував Іллінський скит, який нині входить до подвір’я Монастиря Пантократор,слава про який швид­ко розійшлася по Святій Горі Афон.

Безперервне розширення обителі й різноманітні гоніння змусили отця Паїсія залишити Святу Гору у 1763 році і знайти пристановище на Буковині, поблизу Драгомирни у монастирі Святого Духа. Отримавши дозвіл від Молдавського Митрополита на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя Святителя Василія Великого і Федора Студита.

На першому місці у них завжди стояло Богослужіння. Братія співала на два кліроси: правий – слов’янською мовою, лівий – молдавською. Також вони займалися господарством та працювали на полі.

Понад двадцять років перебував отець Паїсій у Драгомирні, але після закінчення російсько-турецької війни вимушений був переселитись разом із братією в Секуль. Тут Паїсій Величковський взявся влаштовувати при монастирі школу перекладацької літератури. Однак указом Митрополита, отець Паїсій став ще й настоятелем у сусідньому Нямецькому монастирі, залишаючись одночасно й настоятелем монастиря в Секулі. У новому монастирі він влаштував лікарню-шпиталь і притулок.

У 1793 році у Москві було видано слов’янською «Добротолюбіє» в перекладі Паїсія Величковського.

У 1794 році старець Паїсій прийняв Святе Причастя та, не назвавши імені свого наступника й віддаючи все на волю Божу, спочив у Бозі 28 листопада 1794 року на 72-му році життя.

Похований у головній церкві Вознесіння Христового цього ж монастиря. Канонізований Православною Церквою в 1988 році.