Традиції української гостинності

Наша рідна Україна – самобутня держава, яка славиться неповторною культурою, творчістю, народними традиціями і гостинністю. Гостинність – традиція яка переходить із покоління в покоління від батьків до дітей, від дітей до онуків, правнуків і так далі. Змалку батьки привчають своїх дітей бути добрими та щирими, що і є невід’ємними ознаками гостинності.

Українські традиції гостинності лежать на тонкій межі язичництва та християнства, коріння яким за давністю часів і не знайдеш. Звичайна українська доброзичливість та заповідь від Христа «Любить ближнього свого як самого себе» забезпечували не тільки привітний прийом знайомим, а й хліб – дах над головою для будь-якого подорожнього від жебрака до святого отця, який постукав у двері.

Традиції гостинності український народ успадкував ще від стародавніх своїх предків, які казали: «Гість в дім – Бог з ним». Тому гостям у нас завжди раді. Гостинність українських селян відбилася у численних приказках: «Пошли, Боже, гостя, то й хазяїну добре», «Гість – на щастя», «Клади перед людей хліб на столі, будеш у людей на чолі». Вважалося, що гість приносив у дім добробут і щастя. Ця традиція сягає сивої давнини, і тільки набагато пізніше вона була відкоригована православ’ям, яке надало їй морально-релігійної спрямованості. За уявленнями східних слов’ян, Бог, а найчастіше його посланець, тобто гість (звідси – гостювати, пригощати, гостинець, гостиниця, а згодом заїжджі купці та їхні подарунки – гостина, шлях, яким вони їздили, – гостинець), ходив по землі поміж людей, прийнявши людську подобу. Отож, незнайомих перехожих сприймали з певною настороженістю: «Хто ти – чужинець або гість?» Не випадково, наприклад, на Поліссі збереглось архаїчне вітання подорожнього: «Щоб прихід твій був добрим», – власне, формула закляття проти недобрих намірів.

Міфологічна основа гостинності з плином часу ритуалізувалася, зберігшись у багатьох звичаях, обрядових діях і піснях. Так, у найвідповідальніші моменти життя люди кликали на допомогу Бога, Матір Божу, Спаса, Святий Хрест або ангелів, нерідко запрошуючи їх сісти у червоний кут («на покуть») за накритий стіл. І дотепер подекуди побутує давній обряд полазника – зустріч першого відвідувача хати напередодні Нового року або Різдва, свого роду вісника доброго чи недоброго. Якщо полазник – людина щаслива, таланиста, то і в хаті буде багатство, вдача та здоров’я; якщо та людина миршава й неповажна, то з нею до оселі прийдуть злидні та хвороби. Найбажанішими в ролі полазника вважалися іноземці або діти – до них ставилися як до посланців іншого, божественного світу.

Традиційна соціонормативна культура українців колись розумілася надзвичайно широко і в усіх випадках регламентувалася певними правилами поведінки, стереотипізованими за формою. Ці правила торкалися і традиції гостинності, яка в українському середовищі формувалася на основі не лише міфологічних уявлень, а й моральних принципів доброзичливого ставлення до ближнього. Саме тому українська гостинність вирізнялася особливою гуманністю, глибинне коріння якої є спільним для всіх східних слов’ян. Із давніх-давен було заведено, що той, хто відвідає оселю, тривалий час вважається своїм, оскільки прилучається до духів цього дому, скуштувавши трапези або обігрівшись біля вогнища. Тому природно, що господарі робили все, щоб почастувати (тобто віддати, почесть) прибульця. З часом це переросло у звичай обов’язкового пригощання (частування) гостей. Зокрема, на столі завжди й неодмінно мали лежати кусень хліба та щіпка солі – ці головні атрибути не тільки слов’янського хлібосольства, а й прилучення до духів та божеств. Крім того, вважалося, що той, хто скуштує кусень хліба із сіллю, дістане господнє благословіння і ніколи не посміє скривдити того, хто частує.

Головним у звичаї частування було таке правило: «Спочатку нагодуй людину, а потім вже й розпитуй її». При цьому вважалося непристойним дізнаватися в подорожнього або гостя про мету його приходу. Щодо гостювання як такого, то в українському середовищі воно не перетворилося (як, скажімо, у народів Кавказу) на норму звичаєвого права, а було й залишилося цілком у сфері моралі. Разом із тим хоча українська оселя була такою ж відкритою для кожного подорожнього, гостя або жебрака, як і у згаданих народів, деякі умови гостювання суворо регламентувалися. Наприклад, не прийнято було ходити в гості під час польових робіт. Засуджувалося гостювання і в будні дні – тоді родичів або сусідів відвідували лише у господарських справах, а ритуал прийому гостя в такому разі спрощувався. Поширеним правилом прийому гостя, котрий прийшов хоча б у звичайній справі, залишалося обов’язкове запрошення зайти до хати «хоча б на хвилинку». Гість повинен був переступити поріг хати, тобто виявити повагу до домочадців та їхніх предків, які, зповір’ям, мешкали під порогом. З цієї ж причини намагалися посадити гостя і за стіл, попередньо накривши його скатертиною і подавши хліба з сіллю; у південних районах України було прийнято подавати виноградне вино – «один келишок». Якщо гість нагодився під час обіду, його обов’язково саджали за спільну трапезу. Етичною нормою для гостя було покуштувати кожної страви, а на закінчення подякувати за хліб-сіль. Якщо ж гість з’являвся в інший час, його частували найкращим, що було у хаті. Якщо гість не мав часу пригощатися за столом, його садовили на лаву біля печі, протерши її чистою ганчіркою. Одне слово, гість так чи інакше мусив присісти, оскільки у противному разі «старостам не сидіти у цій хаті».

Ритуал прийому значно ускладнювався, коли спеціально приходили в гості. Очікувані ж гостини на свята чи вихідні стрічалися на умовному порозі (залежно від приводу – біля воріт чи дверей до хати) хлібом з сіллю, що символізувало собою найвищий показник пошани, бо паляниця, як символ сонця, з дохристиянських часів вважалася в українській родині найціннішою річчю, у яку вкладено багато труда господарів, літніх променів, крапель дощу. У той час як сіль була і залишається ототожненням життєвих випробувань (як каже народна мудрість «немає долі без солі»). Тому священний тандем хліба-солі на рушнику піднесений гостю – це визнання господарями його за друга, з яким вони готові поділити все найцінніше і в радості, і в горі.

Приводом для гостини слугували великі свята: Різдво, Трійця, Великдень, храмові свята, іноді недільні дні, а також сімейні урочистості – весілля, народини. Обов’язково сходилися на похорони і поминки. У деяких районах України число свят, коли можна було ходити в гості, обмежувалось. На Тернопільщині, наприклад, ходили лише в дні Івана та Михайла, на Одещині – на храмові свята. Щодо неділі, то у цей день скрізь по Україні збиралися тільки родичі.

Відповідно до народного етикету гості приходили за запрошенням. Воно лунало наприкінці кожного гостювання: «Приходьте вже й ви до нас»,– зверталися гості до господарів. До приходу гостей ретельно готувалися – пекли хліб, готували святкові страви, іноді подарунки дітям, яких було прийнято залишати вдома. У гості йшли також із подарунками, які звичайно були простими – окраєць хліба та «горілка-сороківка». Прошені гості завжди приходили на обід.
Обов’язковий компонент української святкової гостини – трапеза. Трапеза починалася з переломлення хлібу господарем дому і гостем на знак взаємної поваги та добрих намірів, і перший окраєць хлібу завжди з’їдав господар, демонструючи його безпечність (так само було і з блюдами). Під час трапези гостей садовили на найзручніші місця, а найдорожчих – на почесне місце, покуть.

Кожна господиня вважала справою честі нагодувати й напоїти гостей так, щоб вони лишилися задоволеними. Саме тому на стіл господиня, щоб не образити гостя та трішки похизуватися своєю гостинністю, виставляла все, що мала в коморі, а якщо привід був святковим – то стіл просто ломився від різноманітних блюд відповідно до стародавніх реєстрів відповідності торжеству. Страви нашої національної кухні заслужено славляться в усьому світі. Це й різноманітні борошняні вироби – вареники, галушки, пампушки тощо, і м’ясні блюда і вироби – птиця, дичина, холодні закуски і ковбаси, і молочні та рослинні блюда, а також фруктові і медові напої – це лише маленька частка того, що користується популярністю не тільки у наших співвітчизників, а й далеко за межами нашої країни. Чого тільки коштують знаменитий український борщ та вареники! Ну і який ж гостинний стіл без чарки доброго вина чи горілки? Навіть при скромному застіллі гостю підносили бодай один келих, який він випивав разом з мешканцями оселі із заздоровними побажаннями. На торжествах же келих був далеко не один і заздоровні тости звучали за кількістю гостей. При цьому недоїдати чи недопивати в гостях було дурним тоном і образою для приймаючому дому. Годилося припрошувати до кожної страви: «Прошу покірно: чим багаті, тим і раді, звиняйте!». Форма частування також грала неабияку роль. До кожного з гостей господиня мала підійти з припросинами, інакше вони лишалися невдоволеними: «Було що їсти й пити, та принуки не було». Поважали гостей, які любили і вміли добре поїсти, і зневажали тих, котрі їли мало й погано: «Такий з нього їдець, як горобець», «Як хто їсть, так і робить». За гостиною завжди спілкувалися, а у свята співали застільних пісень.

Отже процес трапези розтягувався надовго. Сигналом до його закінчення слугувало внесення хліба з сіллю. Словами «Спасибі за хліб, за сіль, за кашу і милість вашу» гості дякували господарям за гостину і гостинність. Господарі по закінченні застілля також «віддарювали» гостей – хлібом та пирогами. Виняток становили гостини з приводу весілля чи народин: на них дарували рушники або хустки весільним чинам, черевики та чоботи – батькам молодої, крижмо – бабі-повитусі.

Звичай дарування й віддарювання являв собою важливу, але не обов’язкову частину традиції звичайної, необрядової гостинності; подарунки виступали скоріше символами прихильності й дружби, ніж еквівалентами економічної цінності. Останніми вони стають пізніше, але це стосується, зазвичай, лише тих обрядів, які безпосередньо пов’язані з шлюбними угодами.

Вдячність за трапезу, згідно з давніми віруваннями, адресувалася не лише господарям, а й духам їхніх предків, а через них – самому Всевишньому. І всі присутні – співтрапезники – були ритуально об’єднані цією ідеєю. Така ідеологічна основа святкового застілля до того ж підсилювалася моральними чинниками – симпатіями до ближнього. Саме тому трапеза завжди була серцевиною української і загалом усієї східнослов’янської, гостинності.

Співчуття викликали старці, жебраки, прочани, убогі каліки, що жили милостинею. Їх вважали «божими людьми», жаліли, не відпускали без подаяння: шматка хліба з цибулею чи часником, огірка, іноді навіть шматка сала чи жмені пшона.

З гостинністю тісно пов’язана благозичливість – система стереотипних форм, які виражають різноманітні сторони спілкування: вітання, прощання, поздоровлення, співчуття, вибачення, подяку тощо. Благозичливість неодмінно передбачає взаємність, по суті це загальнолюдська потреба у вдячності.

Спілкування людей розпочинається, власне, з вітання. В українців воно становить досить складний ритуал, який містить і жести, і міміку, і фізичні контакти, і словесні формули. Загальнопоширеним способом вітання традиційно були рукостискання та слова «Добрий день» («Добрий ранок», «Добрий вечір»). Ця стандартизована форма варіювалася по окремих регіонах. На Поліссі серед чоловіків прийнятим був потиск рук, а добре знайомі жінки при зустрічі цілувалися і обіймалися, говорячи «Слава Богу». На Волині чоловіки обов’язково знімали капелюха, а вітаючи жінку, цілували їй руку; звичною формою вітання тут було «Слава Ісусу» і відповідь – «Слава навіки». На Поділлі словесна формула була різною серед різних вікових категорій: молодь, вітаючись, казала «Добрий день» або «Слава Ісусу», старші – «Слава Богу». При цьому чоловіки обмінювалися рукостисканнями, жінки – поцілунками; руки тут було прийнято цілувати тільки близьким родичам та священикові. У південних районах Поділля словесна формула вітання була іншою: «Добридень» або «Помагайбіг». У Галичині як привітання широко використовувалися поцілунки: жінки цілувалися в губи, чоловіки цілували руку жінкам, молодші цілували руку старшим, але зазвичай лише родичам або добре знайомим. У Північній Буковині, навпаки, більшого значення надавали словесним привітанням: чоловіки при зустрічі казали «Добрий день», «Доброго здоров’я», жінки – «Добридень». Рукостискання використовувалися тут між найближчими знайомими та у молодіжному середовищі; щодо цілунків, то було прийнято, щоб діти цілували руки старшим та хресним батькам, дорослі ж цілувалися тільки під час весілля.

Кожний компонент привітання містить у собі глибокий сенс і вплетений у канву давніх вірувань та світоглядних уявлень українців, співвідносячись з особливостями їхнього національного характеру. У цьому розумінні найбільш показовим є рукостискання, яке у різних комбінаціях з іншими засобами благозичливості побутує в широкому етнокультурному ареалі. Відповідно ж до світоглядних уявлень українців будь-яке фізичне доторкання (чи то потиск рук, поплескування по плечу або погладжування по голові) пов’язане з вірою в його магічну силу – здатність до передання як позитивних, так і негативних дій. Виходячи з цього люди регламентували і самі доторкання, і норми відстані між тими, що контактували. Якщо це був родич або добре знайома людина, від якої не могла виходити небезпека, дозволявся не просто потиск руки, а й інтимне доторкання – цілунок. Останні не обмежувалися лише з боку дітей, бо діти, за повір’ям, вважалися «чистими», не здатними принести лихо.

Зважаючи на небезпеку шкідливої магії, що може передаватися через контакти, народ поступово сформував деякі стереотипи щодо уникання таких контактів. Не рекомендувалося, наприклад, вітати людей, які мали погану репутацію. Обмежувалися вітальні контакти і з жінками, оскільки серед них могли бути відьми. А втім, у середовищі українців багато стереотипів уникання досить швидко трансформувалися у міру зростання економічної та соціальної незалежності молоді.
Таку ж магічну силу мав і поцілунок. Коли виголошували клятву чи давали присягу, цілували хрест (у тому числі натільний), від чого, власне, і походить назва обряду – хресне цілування. Воно вважалося такою святою справою, що ніхто не смів його порушити якимись неправедними діями. Поруч із релігійними в Україні продовжували побутувати й народні святині – хліб та сіль, а також земля, традиція цілування якої під час виголошення клятви бере початок від запорізького козацтва.

Крім скріплення клятви, поцілунок мав й інші призначення в ритуалізованому житті українців. Головне з них – передання благозичливості та здоров’я. Цілували ж, згідно з давніми віруваннями та прийнятими нормами етикету, коли хотіли започаткувати обопільну симпатію, коли прагнули запобігти шкоді, коли намагалися заспокоїти дитину.

Поцілунок використовувався і як знак привітання, нерідко виливаючись у досить складний ритуал. В Україні було прийнято обмінюватися поцілунками і при прощанні, причому поцілунок означав не тільки приязнь до людини, а і взаємне прощення (до речі, прощання і прощення колись ототожнювалися). Серед східнослов’янських народів побутував навіть спеціальний обряд спокутування гріхів: напередодні Великого посту, у «прощену неділю», слід було просити один в одного прощення, для чого відвідували всіх рідних і знайомих і цілували їх.

Ознайомитися із традиціями української гостинності можна, прочитавши книгу Русавської В. А. «Гостинність в українській традиційній культурі», яка є у фондах  у нашої бібліотеки.

У навчальному посібнику розглядається культура гостинності українців, яка значною мірою забезпечила духовний зв’язок чисельних поколінь наших предків, вплинула на формування етнокультурної, а згодом і національної ідентичності. Знання історії вітчизняної гостинності майбутніми фахівцями готельно-ресторанної справи важливе з огляду на її роль і значення як невід’ємного атрибуту сервісної діяльності, характерні особливості якої починають зримо виявлятися на вітчизняних теренах в XIX ст. в процесі становлення індустрії гостинності. Посібник містить цінний теоретичний і практичний матеріал, що дозволяє зрозуміти роль гостинності як важливого чинника міжкультурної комунікації. Цей посібник буде корисний для всіх читачів, яких цікавить культурно-історичний аспект гостинності. Запрошуємо завітати до нашої бібліотеки.

Існує приказка «Чим багаті, тим і раді!». І якоюсь мірою так воно і є. Можна багато роздумувати на тему, яка країна є найбільш гостинною в світі, але важко посперечатися з думкою іноземців, які гостювали в Україні і впевнено заявляють, що більш гостинною нації, як українці, вони не зустрічали. Важливо, щоб традиції гостинності передавалися із покоління в покоління, не забувалися і зберігалися надалі в нашому суспільстві.

Джерело: мережа Інтернет

Матеріал підготувала провідний бібліотекар Н. Г. Бакум

Микола Хвильовий. Життя та творчість

Микола Хвильовий (1893–1933), справжнє прізвище Фітільов, – український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч, один з найвідоміших представників Розстріляного відродження, ідейний натхненник гасла «Геть від Москви!».

Неперевершений майстер малої прозової форми М. Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. На середину двадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління і був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційної української культури, зокрема започаткував знамениту літературну дискусію 1925–1928 pp.

Народився М. Фітільов 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер Сумської області); навчався у початковій школі, в Богодухівській гімназії. Микола був бентежною дитиною й підлітком – його двічі виключали з гімназій: Охтирської й Богодухівської. Пишучи про причини цього, земляк і біограф письменника Павло Петренко згадує зв’язки хлопця з соціалістами-революціонерами (есерами), але, окрім цього, говорить і про його «шалений» характер і зухвале ставлення до гімназійного начальства.

Батько Хвильового походив зі збіднілого дворянського роду й через свою революційну діяльність змушений був покинути Харківський університет та піти вчителювати на село. Як писав сам Хвильовий у «Короткій біографії», його батько був народний учитель, народник, мрійник та «у вищому ступені безалаберна людина».

Через це й через зловживання алкоголем, мати Хвильового розлучається з батьком і разом з дітьми переїжджає до сестри. Саме подружжя Смаковських, тітка й дядько, у яких вони оселилися, а також ще одні материні родичі – бездітне подружжя Савичів – найбільше вплинули на освіту й формування світогляду Миколи.

Як згадувала Лариса Смаковська, кузина письменника, з якою він ріс, у перервах між заняттями Микола читав їй поезії Шевченка та інших українських поетів – напам’ять і доброю українською мовою.

Відтак деякий час він живе в родичів, а по тому відправляється в мандри, оскільки в цей час у його житті знову з’являється батько і саме за його впливу хлопець захопився Горьким та його «бродячей Русью», як пізніше згадував сам письменник. Батько також спонукав Миколу простудіювати російську класичну літературу, познайомитися з європейськими авторами, а також захопив революційними ідеями.

У своїх подорожах Хвильовий ніде надовго не затримувався. Працював чорноробочим котельного цеху Дружківського заводу, вантажником у Таганрозькому порту, на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської, вантажником коксу в Горлівці.

Таким було його життя аж до початку Першої світової війни, поки майбутнього письменника призовного віку не заскочила загальна мобілізація.

За свідченням самого Хвильового, на початку 1915 року він пішов добровольцем на війну й у складі маршової роти був відправлений на фронт. Служив рядовим у 325-му Царевському полку, разом з яким його шлях пролягав через волинські болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину і закінчився в Румунії.

Лютнева революція 1917 року застала Миколу Хвильового в Румунії. Після Жовтне¬вого перевороту і розпаду Російської імперії він повернувся на батьківщину, де брав активну участь у встановленні радянської влади у Слобідській Україні. Воював проти військ Української Народної Республіки, Української Держави та Директорії УНР. Згодом вступив до КП(б)У й у складі політвідділу кінного корпусу продовжував службу на Кавказі.

Багато трагічного сталося з ним за цей час – загинув брат, комуніст-більшовик, Олександр Фітільов. Самого Хвильового кілька разів арештовували і засуджували до страти, та лиш випадковості рятували йому життя.

У перший раз це була раптова перестрілка, під час якої Хвильовий тікає (решта арештантів були розстріляні), другий раз – від смерті порятувала «молоденька, чорноока комуністка», принаймні так переповідав ці події сам Микола Хвильовий.

Тією дівчиною була Юлія Уманцева, яку він через багато років зустріне в Харкові, яка згодом стане його другою дружиною.

Усе змінилося, коли Хвильовий перевівся з Кавказу, куди його завела служба, до Харкова. На цей час припадає його літературний дебют – в журналі «Знання» за 1920 рік з’являється вірш «Я тепер покохав го́род…» за підписом «Стефан Кароль».

Більше того, письменник кардинально міняє своє життя й складається враження, що зі змінами псевдонімів (згодом він зупиниться на прізвищі «Хвильовий») він намагається викреслити свій «фітільовський період».

Хвильовий із дружиною Юлією Уманцевою та пасербицею Любою
(Харків, кінець 1920-х).

Хвильового визнають одним з ідейних лідерів українського націонал-комунізму, що виник унаслідок активізації опору більшовицькій великодержавницькій політиці. У літературі він від початку починає шукати шляхи самостійності саме українського літературного процесу – і спочатку це збігалося з політикою українізації, проголошеної партією в 1923 року.

Важко переоцінити роль Хвильового у створенні та діяльності об’єднань українських письменників того часу – це й Всеукраїнська Федерація Пролетарських Письменників і Митців, і «Гарт», згодом студія «Урбіно» та, врешті ВАПЛІТЕ.

Перший ряд (зліва направо): Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий.
Другий ряд (зліва направо): невстановлена особа, Іван Дніпровський. 1925 р.

«Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом – ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник», – так у 1928 році писав літературознавець Володимир Коряк.

Центральною для Хвильового була проблема історичного буття України, української культури. І він бачив порятунок лише в тому, щоб заперечити москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів. Окрім цього Хвильовий відкрито проповідував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.

У 1925 році він висунув гасло «Геть від Москви!», вважаючи, що для творення своєї власної культури Україна має відмовитись від копіювання російської культури за «московським шаблоном».

За рік Хвильовий набирає обертів і пише публіцистичний памфлет «Україна чи Малоросія?» (але друком він вийде лише в 1990). Епіграфом було обрано рядки Фрідріха Шіллера: «Рабство – річ ганебна, але рабська психологія у свободі – гідна зневаги».

Визначальною у памфлеті є думка:
«…ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів…».

Тоді про Хвильового говорили, що він «той, хто вивів з рівноваги навіть Сталіна в Кремлі». Про це пише літературознавець Григорій Костюк після першої зустрічі з письменником:
«Непоказна середнього зросту, щупленька, зі смуглявим обличчям людина. Я глянув і остовпів. Оце Хвильовий? Це той, хто вивів з рівноваги навіть самого Сталіна в Кремлі?»

Хвильовий говорив і про українську державність:
«Україна доти буде пляцдармом для контрреволюції, доки не пройде той природний етап який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав.

Державна незалежність України неминуча, адже це пройшли всі народи Європи. Відтак протидіяти цьому – значить бути гальмом прогресу».
І про російську мову теж висловлювався:

«Виховувати пролетаріят виключно на російській мові — це значить, робити із нього «перевертнів-хахлів» з низьким культурним світоглядом. В умовах Робітничо-Селянської державности ми позбавляємось примусової русифікації...»

Треба відзначити, що Хвильовий не лише відрікався від шляху на Москву, а й показував напрямок руху – до Європи.
Його памфлети серій «Камо грядеши?» (1925), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926) відстоювали рух України до Європи і закликали позбутися психологічної залежності від Москви. Його відоме гасло «Дайош Європу!» було у першу чергу літературним, але цікаво, що в 1927–1928 роках письменник побував на лікуванні в Берліні та Відні, провів там майже чотири місяці, отож бачив Європу на власні очі.

Як вважає письменник Сергій Жадан, гасла Хвильового майже столітньої давнини виявились якраз напрочуд дуже потрібними для сучасної України.
«Виявилось, що історія зробила дивовижний фінт, і переважна більшість вихідних позицій наших літературних (і не лише) дискусій за останні сто років мало змінилась. Українці так само прагнуть відірватись від колишньої (ну, принаймні, формально колишньої) метрополії, вбачаючи єдину альтернативу в орієнтації на Європу», – говорить Сергій Жадан.

Після цих висловлювань і гасел у 1926-му році Йосип Сталін ініціював боротьбу з так званим «хвильовізмом». Твори Хвильового конфісковували, його не друкували, а кілька його літературних журналів закрили.

Палкі заклики Хвильового повернутися обличчям до Європи викликали жорстку реакцію Кремля. Постановою політбюро ЦК КП(б)У від 15 травня 1927 року літературна дискусія була припинена. Її ініціатори, як й інші лідери українського націонал-комуністичного руху, згодом були знищені.
Десь у цей час Хвильовий (можливо, підсвідомо, відповідаючи на початок гонінь проти себе) риторично питає:
«Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?»

Дослідник Хвильового, доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал пише про цей період:
«Публічне шельмування Хвильового було майстерно зрежесовано. Його представляли націоналістом, фашистом, підголоском буржуазії та куркулів, він кається, але йому не вірять. Він розуміє – гратися більше не дадуть, потрібна повна капітуляція, перетворення на раба».

Іван Дніпровський, Юрій Яновський та Микола Хвильовий

Микола Хвильовий болісно спостерігав за тим, як зупиняється українізація. Приголомшив його й Голодомор 1933-го, свідком якого він став, проїхавшись Полтавщиною разом з Аркадієм Любченком. З цієї подорожі він повернувся фізично і морально розбитим.

В атмосфері шаленого цькування, можливо, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля письменника Михайла Ялового, на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників «Слово», Хвильовий покінчив життя самогубством.

Його смерть стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму і кінця українського національного відродження 1920–1930-х років.

Твори та ім’я Миколи Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного радянського режиму в Україні.

Навіть могилу Хвильового зрівняли із землею, а на її місці влаштували «парк культури й відпочинку».

Меморіальна дошка на місці будинку,
де з 1923 р. по 1930 р. жив М. Хвильовий

Новели прозаїка приваблювали не лише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. Поява «Синіх етюдів» (1923) справила вибухове враження, вони були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне й цілком новаторське. О. Дорошкевич вважав, що збірка «Сині етюди» «придбала авторові славу першорядного письменника». О. Білецький у відомій статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» назвав М. Хвильового «основоположником справжньої нової української прози».

М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в новелістиці легко знайти й впливи імпресіоністичної поетики, й елементи експресіонізму, навіть сюрреалізму. Подальша еволюція письменника була непростою, і романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричні мотиви, на зміну захопленим гімнам революції приходив тверезий аналіз реальної дійсності, а відтак і нотки осіннього суму та безнадії. Щодо настроїв, авторських оцінок не була однорідною навіть і дебютна збірка.

Вирізнялися у «Синіх етюдах» такі героїко-романтичні новели, як «Солонський Яр», «Легенда», «Кіт у чоботях». У цих ранніх творах, написаних 1921–1922 pp., ще помітні сліди учнівства. Герої-революціонери постають швидше як символічні узагальнення, ніж індивідуалізовані характери. Але М. Хвильовий був надто прозірливим і чесним митцем, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Упродовж усього творчого шляху однією з найважливіших для нього була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: непривабливе сьогодення, усі вади якого проступають дуже гостро, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле. Основним композиційним принципом таких новел, як «Синій листопад», «Арабески», «Сентиментальна історія», «Дорога й ластівка» (частково й «Повісті про санаторійну зону») є протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви і дійсності, романтичних злетів і прикрих приземлень.

Своєрідним ключем для розкриття стильової магії М. Хвильового можна вважати новелу «Арабески» (1927). Основний композиційний принцип «Арабесок» – протиставлення уявних і реальних епізодів. Новелу можна прочитати як психологічний етюд, як спробу відображення самого творчого процесу, фіксації потоку свідомості митця, напівусвідомлених ідей та образів. Через авторську свідомість пропускаються картини дійсності, реальні епізоди: «Усе, що тут, на землі, загубилося в хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості», «і герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть і вже ніколи-ніколи не прийдуть». Можна її трактувати як застереження з приводу того, що спроби побороти зло за допомогою насильства і зла – приречені. Зло і насильство не породжує добро, а лише помножує зло на землі. Це, загалом, та ж духовна колізія, навколо якої будується новела «Я (Романтика)». Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім’я фанатизму, в ім’я абстрактної ідеї, навіть якщо вона видається найбільшою цінністю, призводять не до торжества ідеалу, а до переродження людини в дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності.

Усі романтичні позитивні герої письменника живуть поза своїм часом, у мріях про ідеальне майбутнє або в спогадах про ідеальне минуле. Марить минулим редактор Карк, болісно прагнучи з’єднати розірвані історичні зв’язки. Карка, цього сумного дон Кіхота (до речі, образ дон Кіхота – один з наскрізних, поряд із образом Фауста, у творчості Хвильового), жахає усвідомлення, що революція, якій жертвували себе цілі покоління, нічого не змінила. Не знаходять себе у сірій буденній епосі Уляна, Б’янка («Сентиментальна історія»), горбун Альоша («Лілюлі»), у якого «очі нагадують Голгофу». Для всіх цих революційних романтиків теперішнього часу ніби й немає. Вони почуваються закинутими у це міжчасся, в цю потворну дійсність, де можна лише жертовно терпіти («не героїчні будні, а героїчне терпіння – так визначає її Вероніка із «Силуетів»).

Виразне притчеве звучання має новела «Сентиментальна історія». Дещо ідеалізована героїня, чиста й наївна Б’янка, щиро захоплена революційними перетвореннями, в огні яких загинув її старший брат. Але вона швидко переконалася, «що прийшла якась нова дичавина і над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатчини». Новела може бути прочитана як життєпис втраченого покоління, трагічна історія безнадійних пошуків втраченого часу.

У багатьох романтичних творах письменника звучить туга за цим втраченим часом, втраченим раєм – короткою миттю втіленого ідеалу. Це, у цілковитій згоді з романтичним світоглядом, період битви, збройного повстання, високого духовного пориву. Лише легендарні дні, коротку мить узгодження мрії та дійсності персонажі Хвильового вважають своїм, теперішнім часом, до якого постійно звернені їхні ностальгічні помисли.

Що ж до надії, то її у міфологізованій світобудові прозаїка символізує Марія – людська і божа мати, материнське всепрощення й любов. Це вона з’являється перед внутрішнім зором комунара-чекіста у перших рядках новели «Я (Романтика)»: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». ... «воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна». Убивши матір, герой опиняється серед мертвого степу, а над «тихими озерами загірної комуни» зникає світле видиво Богоматері. Марія – центральний гуманістичний символ новели «Я (Романтика)». У цьому високотра¬гедійному творі, чи не найсильнішому у прозовому доробку письменника, автор безстрашно аналізує одну з основних колізій часу – колізію гуманізму і фанатизму. Розкривається суперечність між одвічним ідеалом любові і тим беззастережним служінням абстрактній ідеї, доктрині, яке, мов ненаситний молох, зрештою вимагає зректися всього людського. Важливим у художній концепції новели є і розвінчування фальшивої романтики, яка заступає собою традиційні етичні цінності. Заполоненого сумнівами героя-чекіста, «главковерха чорного трибуналу комуни», М. Хвильовий ставить в екстремальну ситуацію неминучого вибору. У непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов’язок перед матір’ю – і революційний обов’язок, служіння найдорожчій ідеї. Він ще пробує якось відстрочити фатальне рішення («я чекіст, але я і людина»), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розв’язку неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заложником могутньої системи.

«Він вважав себе романтиком. Проте його романтизм увійшов у конфлікт з неромантичним часом» – пише Юрій Шаповал.

Сьогодні в Україні Хвильового пам’ятають, читають і перевидають. Наостанок згадаємо цитату митця, яка з роками лише набуває актуальності для українського народу:

«Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.

Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном – російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру».

Джерело: мережа Інтернет.
Матеріал підготувала провідний бібліотекар Н. Г. Бакум.

Вартовий рідного слова

9 грудня – 160 років із дня народження Бориса Грінченка (1863–1910), громадського діяча, письменника, педагога, літературознавця, лексикографа, етнографа, історика, публіциста. Редактор низки українських періодичних видань, автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих, педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» – книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Обстоював поширення української мови в школі та в установах.

Грінченко Борис Дмитрович

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання оволодіти законами прекрасного виявилися у хлопця ще з раннього дитинства. Він багато і натхненно читає. Інтереси його різнобічні й ґрунтовні. Тонка і вродлива дитяча уява насичувалася вабливим світом образів, заохочувала до творчості. І скоро, під враженням прочитаного, підліток починає писати і сам. Він створює «самвидавівський» рукописний журнал, який заповнює власними оповіданнями та віршами. З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні. Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття. Суворі обставини дійсності змушують юнака дбати і про шматок хліба, і не зрікатися книжки. Так сталося, що, працюючи в казенній палаті, Грінченко мешкав у сім’ї шевця. Допитливий і працьовитий, він скоро навчився шити чоботи і мав від цього невеликий заробіток. Економлячи, обмежуючи себе в усьому, Борис таким чином заощаджував гроші на книги. Здобута самоосвіта дозволила Б. Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 року починається його освітньо-педагогічна діяльність, яка тривала до 1893 року. Учителював він у селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини.

Грінченко – народний учитель. 1883 рік

Зовнішній бік його біографії в цей час маловиразний, але внутрішньо це були неймовірно багаті й насичені роки. Учителювання Б. Грінченко поєднував з фольклорно-етнографічною, культурологічною, науковою та лінгвістичною справами. Багато пише. У цей час його різножанрові твори, підписані або власним прізвищем, або псевдонімом (П. Вартовий, Василь Чайченко, Б. Вільхівський, Іван Перекотиполе), регулярно друкуються в журналах та альманахах. Виходять у світ його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884 р.), «Під сільською стріхою» (1886 р.), «Під хмарним небом» (1893 р.), «Пісні та думи» (1895 р.), «Хвилини» (1903 р.). З 1894 року Борис Дмитрович працює в Чернігівському губернському земстві. Важка й марудна робота забирала у письменника майже весь вільний час. Творчі миті потрібно було викроювати за рахунок сну й відпочинку. «На поезію завжди я мав тільки хороші хвилини, вільні від праці – часом любої, дорогої, здебільшого – нудної, наймитської. Моя пісня – то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія», – зізнавався митець. За час роботи у земстві Б. Грінченко пише дилогію «Серед темної ночі» (1901 р.), і «Під тихими вербами» (1902 р.), публікує п’єси «Лісні зорі» (1897 р.), «Нахмарило» (1897 р.), «Степовий гість» (1898 р.), «Серед бурі» (1899 р.), «На громадській роботі» (1901 р.). Б. Грінченко був людиною надзвичайно працелюбною. Палка любов до рідної землі, до свого народу змушувала його «силуватися знаходити іскру світу там, де, здавалось, була сама темрява». Саме такими променями справжнього народного єства стало видання його наукових розвідок «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1895–1899 рр.), «З вуст народу» (1900 р.), «Література українського фольклору (1777–1900)» (1901 р.). У 1902 році письменник перебирається до Києва. Тут разом з дружиною Марією Загірною він трудиться над укладанням вершинної своєї праці – чотиритомного «Словаря української мови» (1907–1909 рр.). Цю визначну роботу було відзначено академічною премією.

Титульна сторінка академічного «Словаря української мови», Берлін, 1924 р.

Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило його вирушити на лікування до Італії, але запізно – 6 травня 1910 року життя невтомного трударя обірвалося в м. Оскендалетті. Поховано Б. Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі.

Життя і діяльність Б. Грінченка для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах розвою української культури і національної ідеї. Мабуть, найвлучніше сказав про нього інший український письменник Микола Чернявський: «Більше працював, ніж жив». І хоч за зрозумілим змістом цього визначення криється суттєва неточність – бо саме праця й була найвищим сенсом і покликанням його життя, – важливо, справді, усвідомити широту і неминуще значення творчого подвигу митця. Постать невтомного трудівника, що беззавітно віддав усі сили і час вітчизняній культурі, по праву може стояти поруч із нашими титанами нації, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. То був час тотального витравлення всього українського – починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис Грінченко. Один з його літературних псевдонімів – Вартовий. Звісно ж, таким чином письменник свідомо визначав свою роль і своє місце в суспільних процесах. Борис Грінченко попри талант письменника мав ще й безсумнівне обдарування надзвичайно сумлінного науковця. Матеріалом його захоплень, предметом його досліджень, полем його діяльності стало СЛОВО. Слово – це та субстанція, що акумулює в собі творчу енергетику нації. І той, хто сповна розуміє це, – уже неординарна особистість. Б. Грінченко пішов далі у розумінні значення цього феномена. Ще влітку 1891 року ряд національно свідомих українців проголосили себе продовжувачами справи великого Кобзаря, створили «Братство тарасівців», яке об’єднувало студентську молодь та викладачів київських і харківських вузів. У своїй програмі вони проголошували: «Ми мусимо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загально суспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так, кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по-українському». Щоденна наполеглива, натхненна культурно-освітня праця повинна була прищепити кожному українцеві непохитне переконання самоідентифікації, аби «відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання й право вкраїнської нації скрізь, де тільки можливо». Головним змістом і смислом життя для Б. Грінченка стала боротьба за українську національну справу. У своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у «Буковині» в 1892-1893 рр., він робить критичний огляд тогочасного суспільного стану, звертається до аналізування причин занепаду національних змагань та висловлює думи й побажання щодо активізації процесів відродження. Письменник глибоко й повно препарує ці проблеми, керуючись критерієм історичного підходу, обмірковує зміст і суть таких понять, як патріотизм, національна свідомість, українська інтелігенція, національна література. Його політичні роздуми торкаються й шляхів розвитку мови, культури, традицій. Саме через призму формування національної свідомості формує він і спадщину деяких українських письменників та істориків (зокрема Г. Квітки, М. Костомарова та ін.), з болем підсумовуючи їхню безпорадність або ж аморфність у цьому плані. Віддаючи належне своїм попередникам, він не може не втриматися від їдкого зауваження, констатуючи, що в тодішньому українському діячеві все ще сиділо «дві душі: одна українська, а друга – російська», а тому «хотілося і рідному краєві послужити», і не прогнівити того, хто може пожалувати «Станіслава на шию». Працюючи на ниві просвітництва, Б. Грінченко наочно постійно пересвідчувався у тій непоправній шкоді, що її завдавала русифікаторська політика царського уряду. Позбавлений вузької націоналістичної зашореності, письменник мудро і справедливо зазначав: «Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі – таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більше щастя». Митець надзвичайної працездатності, емоційний, палкий, людина дужого інтелекту, Б. Грінченко свідомо клав на вівтар ідеї і своє життя, і свою подвижницьку творчість:

Прагне і розум, і серце великої праці такої, Щоб і вікам тим, що будуть, зосталась вона дорогою, Щоб і потомки далекі добра зазнавали від неї, Звали того невмирущим, хто силу робить її мав…

Сьогодні ми знаємо Бориса Грінченка як письменника, поета, автора славнозвісного «Словаря української мови», але не слід забувати, можливо, найголовніше: він один з небагатьох будителів національної свідомості, один з небагатьох справжніх будівничих національної ідеї, один з небагатьох істинних патріотів України.

На честь Бориса Грінченка назване село Грінченкове в Охтирському районі Сумської області. Його ім'я мають вулиці у Львові, Києві, Харкові та інших містах. Також на честь письменника були названі Київський столичний університет імені Бориса Грінченка, загальноосвітня школа у селі Нижня Сироватка, у минулому – Народна школа у Львові, у 1918 році – гімназія в Умані у 1917–1919 роках – початкова школа в селі Новосілки (сьогодні Білорусь) та інші.

Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка щороку відзначає Премією імені Бориса Грінченка учених, просвітян, громадських і політичних діячів, які зробили значний внесок у розбудову незалежної України, утвердження державної української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам'яті, формування національної свідомості та піднесення духовності й добробуту українського народу, просвітницьку і подвижницьку діяльність в ім'я України.

22 серпня 2011 року в Києві було відкрито пам'ятник Борисові Грінченку (скульптор – Микола Обезюк, архітектор – Микола Босенко).

Пам’ятник Борису Грінченку в Києві

22 листопада 2013 року Національним банком України введено в обіг пам'ятну ювілейну монету «Борис Грінченко» номіналом 2 гривні.

Ювілейна монета НБУ «Борис Грінченко», 2013 рік

У селі Олексіївка Перевальського району Луганської області розташований «Меморіальний музей Б. Д. Грінченка». До музею веде короткий степовий шлях. На подвір'ї Олексіївської школи – стара будівля, перед якою височить пам'ятник талановитому педагогу, видатному письменнику і публіцисту, критику і мовознавцю, видавцю та громадському діячу – Борису Дмитровичу Грінченку.

Меморіальний музей Грінченка

Саме у цьому селі свого часу вчителював Борис Грінченко. Основним надбанням музею вважається прижиттєві видання «Словника української мови», а також листи Грінченка. Зараз музей опинився під тимчасовою окупацією.

Більше ста років минуло відтоді, як Б. Д. Грінченко відійшов у вічність, але його праці та самовіддане служіння українському народові залишаються у вдячній пам’яті нащадків.

Джерело: мережа Інтернет.
Матеріал підготувала провідний бібліотекар Н. Г. Бакум.

ЯК РОЗПІЗНАТИ ФЕЙКОВІ НОВИНИ

З появою Інтернету значного поширення набуло таке явище, як фальсифікування новин, тобто навмисне фабрикування інформації та підроблення новин із метою обману читачів. Це є вкрай небезпечним процесом, адже призводить як до маніпулювання загальною думкою, так і розв’язання інформаційних війн. Постає запитання: «Для чого це потрібно?»

По-перше, це спосіб отримання прибутку. Майже всі юзери Інтернету зустрічалися з клікбейтами – приманками, психологічними пастками для користувачів, що спонукають клацнути по рекламному оголошенню. Клікбейти вживають прийоми жовтої преси, вписуючи в заголовки слова «вау!», «шок!», «сенсація!»,»ти нізащо не повіриш» тощо. Сам зміст при цьому, зазвичай, не відповідає заявленому. Найкращим прикладом клікбейту є набридлива реклама в Інтернеті на кшталт постів про диво-схуднення або передбачення майбутнього [1]. Подібні «наживки» описують вебконтент, метою якого є переконання максимальної кількості людей перейти на сторінку з матеріалом та отримання доходу від онлайн-реклами [2].

По-друге, пропаганда та керування думкою суспільства. Реклама пропагує не лише товари, послуги й торгові марки, але і певні точки зору та думки. Новини розповідають, який політик є поганим, який – не дуже, а який – навіть, навпаки, дуже хорошим. Яка країна є агресором, а яка – жертвою. Чому у нас усе дуже добре, або навпаки – все погано. Або про те, що в нас усе погано – але в інших ще гірше.

Пропаганду найчастіше використовують уряди, корпорації, некомерційні та комерційні організації для управління цінностями, ставленням до них і навіть знаннями [3].

Соціальні медіаплатформи, як то Facebook, Instagram чи Twitter, дозволяють обмінюватися інформацією між своїми користувачами, і багато із цих платформ подають «новини», рекламу або ж «спонсорований контент» так, що стає складно відрізнити реальні джерела цієї інформації від підроблених сайтів. Більшість рекламного простору на платформах соціальних медіа продаються через брокерів, тобто платформа часто не має уявлення про те, що рекламується на їхньому сайті, стаючи ідеальним місцем для процвітання фальшивих новин [4].

Фейкові новини

– це звичайний інструмент інформаційної війни. Дезінформація, нав’язування однієї думки всьому населенню, обман.

Розпізнати фейкові новини досить непросто, але цілком можливо. Споживаючи будь-яку інформацію на просторах Інтернету, знайдіть відповіді на такі питання:

• Хто? – хто автор статті, яка його кваліфікація, чи є інші статті, написані ним [5]. Перевіряйте розділ сайту «Про нас», де, зазвичай, указана мета функціонування цього сайту та команда журналістів чи авторів.
• Що? – що висвітлюється у статті, чи відповідає зміст заголовку статті, чи наведені аргументи на підтримку різних точок зору, чи лише однієї. Тож зверніть увагу на правопис та наявність граматичних помилок, адже добре досліджений матеріал вичитується декілька разів перед його опублікуванням.
• Коли? – шукайте дату публікації, що допоможе встановити актуальність інформації та знайти подібну в інших джерелах [5]. Багато фейкових новин не мають дати публікації й пишуть про події, яких ніколи не відбувалося.
• Де? – де ви знайшли інформацію: на сторінках соціальних медіа, у блогах чи на офіційних сайтах; чи виглядає достовірною вебадреса ( URL) [5] Намагайтеся робити огляд декількох інформаційних ресурсів.
• Для чого? – яка ціль публікації: інформування, торгівля, розваги чи переконання в чомусь. Запитайтеся в себе: «Кому від цього користь?»

Фейкова інформація – нагальна проблема сьогодення. Користувачами Інтернету є мільйони, отже, інформаційна грамотність є необхідністю для кожного. Ставтеся критично до того, що читаєте, і діліться тільки достовірною, на вашу думку, інформацією.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА:

1. Шабаниця Д. Обережно, заголовок! Або що таке клікбейт? [Електронний ресурс] / Д. Шабаниця – Режим доступу: https://www.mediakrytyka.info/novi-tehnologii-media/oberezhno-zaholovok-abo-scho-take-klikbeyt.html. (дата звернення: 12.04.2020) – Назва з екрана.
2. Искусство Clickbait [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://somiibo.com/blog/the-art-of-clickbait/. (дата звернення: 12.04.2020) – Назва з екрана.
3. Як розпізнати фейкові новини? [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://artefact.live/?p=732. (дата звернення: 12.04.2020) – Назва з екрана.
4. Що таке фейкові новини? Публічна бібліотека Торонто How to Spot Fake News [Електронний ресурс] – Режим доступу https://www.torontopubliclibrary.ca/spotfakenews/. (дата звернення: 12.04.2020) – Назва з екрана.
5. Як розпізнати фейкові новини? [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://ula.org.ua/images/documents/3712/fakeNews.pdf. (дата звернення: 12.04.2020) – Назва з екрана.

Краще один раз побачити… Національний музей гончарства в Опішні.

В один з останніх  привітних і сонячних днів осені збулась моя особиста мрія - побувати в селищі Опішні, у  Національному музеї гончарства. Всеукраїнський день бібліотек колектив  бібліотеки ПУЕТ  вирішив відсвяткувати саме там. Це було так чудово – разом з колегами по роботі здійснити цю поїздку. Особливо вабило те, що всі експонати виставлені просто неба, до них можна підійти, роздивитися з усіх боків і відчути неповторний дух творчого натхнення автора.  Скільки ж їх тут , живодайних   виробів з глини – і не перелічити! Дивуєшся фантазії авторів – а їхні  роботи  тут на любий смак – є над чим посміятися, а над чим і замислитись, або просто потішитись.

Були ми і в приміщенні  музею, де роздивлялися світлини з життя гончарів та вироби, зроблені  їх  майстровитими руками.  Мені дуже сподобалось панно з малесеньких розписних  тарілочок, де нема і двох, розписаних однаково. Ще цікаво те, що  музей-заповідник розташований на місці городища Роменської культури  VII століття, що одночасно є найвищою точкою Полтавщини, яка знаходиться на висоті 2008 метрів. Тож краєвиди тут просто заворожують!

Все в цьому музеї під відкритим небом зроблено з любов’ю, кожна скульптура приваблює – підійди, роздивись, поміркуй… Немає таких, що не сподобались, усі вони – чудові!  Особисто я  отримала  неповторні  емоційні  враження від зустрічі з цим  музеєм, я в нього просто закохалася.  Втім, правду кажуть, ліпше один раз побачити!

Ольга Савченко

Опішня | музей | гончарство

Читальна зала для студентів

Ось і пролетіло літо. Настав час золотої осені. Двері нашого університету знову гостинно розчинили двері перед студентами. Особливі слова привітання з початком навчального року для першокурсників: перед вами відкривається шлях до знань, творчих перемог та наукових звершень. І  добрим помічником на цьому шляху  вам буде книжка. Тільки той, хто читає книгу, зможе здобути справжні знання, які потім буде використовувати в реалізації свого інтелектуального потенціалу та кар’єрному зростанні. «Незамінним джерелом знань і невичерпним джерелом твого духовного багатства є книжка», - говорив відомий педагог В.О. Сухомлинський.

 На першому поверсі бібліотеки по сусідству з електронним читальним залом знаходиться загальний читальний зал. Просторий зал на 220 місць чекає відвідувачів. Тут створені комфортні умови для роботи з книгою. Рідкісні, цінні видання, книжки, які в будь-який момент можуть знадобитися -  додому не видаються, а попрацювати з ними можна тільки в читальній залі бібліотеки. Користувачі мають можливість працювати з власними ноутбуками, до їх послуг безкоштовний WI-FI.

Кваліфіковані бібліотекарі читального залу завжди раді допомогти вам в підборі літератури по темі, готові відповісти на тисячі ваших питань «Що?», «Де?», «Коли?». Процес книговидачі у нас автоматизований, здійснюється за допомогою програми «Absotheque Unicod». Щоб записати книжку на ваш електронний формуляр, достатньо зчитати штрих-код сканером - процес видачі займе не більше хвилини. Кількість книжок, які ви можете взяти - необмежена. В читальному залі зібрано універсальний книжковий фонд з усіх галузей знань, майже 35000 примірників книг, а також періодичні видання, які ми зберігаємо з 2000 по 2017 рік. Це підручники , навчальні посібники, монографії, енциклопедії, словники, довідники, атласи. Фонд постійно поповнюється новими виданнями. Якщо потрібної книжки  у нас не знайдеться, ми зможемо вам допомогти -  замовимо її по міжбібліотечному абонементу  в іншій бібліотеці. Також у нас працює служба електронної доставки документів - по електронній пошті ви зможете отримати копію фрагменту книги або статті.

Бібліотечний фонд розкритий за допомогою яскравих ілюстрованих книжкових виставок. Численні  виставки присвячені календарним і пам’ятним датам, експонуються виставки книжкових новинок та тематичні виставки. Ми  виставляємо найновіші і найцікавіші книги, приходьте, дивіться і читайте!

 Відвідуючи найтрадиційніший, але найпотрібніший відділ бібліотеки - читальний зал, ви зможете  отримати міцні знання. Стати користувачем читального залу може кожен, хто працює та навчається в університеті. Ми завжди  раді Вам і запрошуємо до читальної зали!

                                                                                                                                                                                                                                                    Бакум Наталія

знання | читання | книга

Миттєвості війни

«Миттєвості війни» — це спогади учасників антитерористичної операції, щоденники українських військових, ілюстрації художників і фотографії з поля бою, нариси, написані по гарячих слідах подій неоголошеної війни. Авторський колектив під керівництвом кандидата історичних наук Сергія Макарчука з минулої весни працював над збором та обробкою інформації для книжки, яка складається з чотирьох частин: «Герої не вмирають» присвячена тим миколаївцям, які загинули в АТО; у другий розділ увійшли спогади та нариси учасників антитерористичної операції; третій розділ — «Все для перемоги» — присвячений волонтерам, тим, хто і сьогодні допомагає бійцям. Розділ «Вітчизна пам’ятає» розповідає про нагороди, які захисники України отримали посмертно.

У книжці читач знайде розповідь про першу жертву «зелених чоловічків» у Криму — офіцера Сакської авіаційної бригади майора Станіслава Карачевського, про майора 79-ї ОАЕМБр Сергія Кривоносова, з позивним «Граніт», який ціною власного життя врятував побратимів. Тут і трагічна історія «кіборга» Віктора Ковальчука, історія повного кавалера ордена «За мужність» Павла Чайки, «кіборга» Сергія Танасова, історія миколаївського археолога Олександра Смирнова, журналіста Олександра Терещенка та начальника податкової інспекції Юрія Степанця (нині — заступник міського голови міста Миколаєва), які покинули свою роботу й пішли захищати Батьківщину, та ще сотні історій Героїв, які захищали та продовжують захищати Україну від російських найманців.

Ця книга розповідає про війну. Про фронтову дійсність – жорстоку та криваву. Багато людей в нашійкраїні за ці два з половиною роки ще не усвідомили, що іде війна: вони живуть звичайним життям. Це і добре і погано. З одного боку, поки одні люди ризикують життям на передовій, інші працюють, відпочивають, живуть у звичайному ритмі. З іншого боку – саме дякуючи нашим солдатам, ми всі можемо жити під мирним небом. Кожна сторінка цієї книги проникнута болем.

Така література розповідає правду про війну. Саме такі книги має читати наша молодь для виховання почуття патріотизму та громадянського обов’язку на реальних прикладах. Однак читати сторінки цієї книги складно. Це правда про війну. А окопна правда рідко буває красивою, як в кіно. Тому треба підготувати себе морально для читання подібної літератури. Але все-таки її потрібно читати. Ця книга є у читальній залі нашої бібліотеки  і ми радимо вам взяти її і прочитати. 

Бакум Наталія.

ювілей | герої. | війна | читання | книга

Ми придбали  книгу, яку очікували мільйони!!!

Роман «Аеропорт» був написаний російським журналістом, перекладачем, фотографом і письменником Сергієм Лойко. Книга присвячена подіям, що відбувались на території донецького аеропорту в 2014 році.«Аеропорт» C.Лойко прочитати варто кожному, хто з завмиранням серця слідкував за трагічним розвитком подій в аеропорту Донецька. Після десяти місяців боїв та попри численні перемир’я, Краснокам’янський аеропорт лишався тією самою зяючою воронкою смерті цієї безглуздої війни. Воронкою, яка щоденно пожирає, не пережовуючи, все, що туди кидають обидві армії, — танки, бронетехніку й людей, — і постійно вимагає нових жертвопринесень.

Кіборги, як називали їх вороги за нелюдську живучість і впертість, боролися так, наче в цьому проклятому Аеропорті вирішувалася доля війни. Насправді ніхто з них не міг до пуття пояснити, навіщо він проживав тут кожен свій новий день, як останній, навіщо воював так несамовито. Зрештою, якщо відкинути всі штампи й кліше, їхні власні пояснення переважно зводилися до такого: я б’юся, бо я б’юся…

Командування орків (так їх називали кіборги за масову знеособленість, за неможливість зрозуміти, навіщо вони тут і чого добиваються) вважало, що Аеропорт треба взяти за будь-яку ціну, щоби «вирівняти лінію фронту» під час чергового «перемир’я»…

«Аеропорт» — це головна книга про війну, якої не мало бути і про героїв, які хотіли жити, але вмирали… Це не хроніка і не розслідування, а художній нарис, заснований на реальних фактах. У книзі багато персонажів, багато переплетених драматичних сюжетних ліній. Роман не тільки і не стільки про війну. Він і про любов, про зраду, пристрасть, ненависть, лють, ніжність, відвагу, біль і смерть. Тобто про наше сьогоднішнє й учорашнє.

 Прочитавши, поділіться своїми враженнями...

Архіпова Світлана

читання | війна | книга | аеропорт

Станом на 2002 р. найменшою у світі вважалася книга "Хамелеон" А.П. Чехова розміром 0,9 х 0,9 мм. Вона містить 30 сторінок по 11 рядків тексту на кожній, 3 кольорові ілюстрації. Книга була видрукувана і переплетена у 1996 р. у м. Києві.Пізніше, завдяки бурхливому розвитку нанотехнологій, вчені-фізики з Канади створили книжку розміром 0,07 х 0,1 мм. Називається вона - "Teeny Ted from Turnip Town". Книга складається з 30 керамічних мікротаблічек, що використовуються замість паперу, а сфокусований пучок променів іонів гелію (діаметром 7 нанометрів) використовувається замість чорнила. І щоб прочитати її, потрібен електронний мікроскоп, здатний збільшувати у 8000 разів.Дванадцять самих маленьких книг світу вміщаються в одній столовій ложці. Серед них є мініатюрне видання Корану, словник англійської мови на 12 000 слів і Конституція Франції.

Раніше найбільшою книгою у світі вважалася "Суперкнига", розміри якої становили 2,74 х 3,07 метра. Вага цієї книги - 252,6 кг і налічуває вона 300 сторінок. "Суперкнига" була видана в Денвері (штат Колорадо, США) у 1976 р. Проте в 2004 р. в Росії видали книгу під назвою "Найбільша в світі книга для малят". І хоча в ній всього 4 сторінки і 12 віршів для дітей, ця книга має воістину значні розміри. Висота книги становить 6 метрів, ширина - 3 метри, а вага цієї книги-гіганта - 492 кг.

Найдорожчою книгою, що знаходиться в приватних руках, є так званий "Лестерський кодекс". Інша її назва - «Трактат про воду, землю і небесні тіла", створений Леонардо да Вінчі. У 1994 р. її купив за 24 млн доларів знаменитий засновник компанії "Microsoft" Білл Гейтс. Книга являє собою збірник думок, знахідок і висновків Леонардо да Вінчі на різні теми. Сама книга - це всього 18 пергаментних сторінок, скріплених між собою, причому прочитати таку книгу можна тільки за допомогою дзеркала.

Найтовстішою друкованою книгою у світі є WIKIPEDIA. Вона являє собою збірник статей з мережі Інтернет, що її любитель книг Роб Метьюс вирішив надрукувати у вигляді одного тому. Таким чином, паперова версія цієї книжечки склала 5000 сторінок.

 Бакум Наталія

книга | інформація | знання | читання

1. У книгах найкраще систематизована інформація.

Книга дозволяє краще інших джерел інформації (зокрема, Інтернету) систематизувати нову інформацію. Це дуже важливо як ви вже, сподіваємося, зрозуміли. Фрагментарні знання – це звичайно в якихось моментах і добре, проте тільки системність інформації дозволяє користуватися цими знаннями протягом всього свого життя, а не тільки в одному конкретному випадку.

2. Книги дозволяють вам глибоко вивчити те, що вас цікавить.

Коли людина працює, то, як це буває в більшості випадків, вона вважає, що  вже досить знає, щоб можна було з зневагою ставитися до навчання. Однак, така людина глибоко помиляється. Вся справа в тому, що, швидше за все, ця людина отримала лише «айсбергові» знання, тобто знання, які лежать на поверхні. Однак, той, хто володіє не тільки поверхневими знаннями, а й знає  більше, то він зможе досягти набагато кращих результатів у своїй роботі і в житті. Отже, якщо  хочете в чомусь розбиратися як фахівець – читайте книги, написані справжніми гуру своєї справи!

3. У книгах менше ймовірність того, що інформація недостовірна.

Коли ви відкриваєте книгу, написану людиною, яка є експертом в тій чи іншій області, то ви відразу ж відчуваєте глибину думок цієї людини. Це справжній фахівець, який «дихає» своєю професією. І як ви думаєте, чи буде він  писати недостовірну інформацію, піддаючи негативній критиці свою репутацію? Думаємо, що навряд чи. Він дуже нею дорожить. А як справи йдуть в Інтернеті? Хто пише статті на сайтах? Ви знаєте цих людей? За рідкісним винятком, імена авторів публікацій в Інтернеті мало про що говорять. Відповідно, вони можуть писати про що завгодно, як завгодно і т.д. Тому, якщо хочете отримати максимально коректну інформацію з того чи іншого питання, то краще всього звернутися до книжкових видань, а не до Інтернет-джерел .

4. У книгах є посилання на інші достовірні джерела.

Автори (фахівці) завжди дають посилання своїм читачам на інші перевірені книги, яким вони самі довіряють і які витримали критичний тиск з боку громадськості та наукової спільноти. Коротше кажучи, в книгах, в більшій своїй частині, посилаються на найкращі роботи в тій чи іншій галузі. У зв’язку з цим констатуємо наступне: хочете розширити знання з суміжних питань – вибирайте ті книги, які радять автори інших книг.

5. У книгах розповідається як влаштований цей світ.

У кожній книзі автор пише про щось своє, про свою область. Однак про що б не писали різні автори, всі вони намагаються до вас донести своє бачення світового порядку. Як у світі все влаштовано? Чому тут все відбувається так, а не інакше? Де грань між добром і злом? Автори намагаються відповісти на ці та інші питання у своїх творах.  Логічно тоді припустити, що чим більше заздалегідь ви дізнаєтеся «ключів» рішення майбутніх життєвих проблем, тим легше вам буде жити у дорослому житті. Отже, книги слід читати ще й тому, що вони дають конкретні відповіді на найрізноманітніші життєві проблеми.

6. Книги допомагають піти від гнітючої реальності.

Якщо ви зараз живете не так, як вам би хотілося, якщо на вас тисне зовнішнє оточення, яке, в даний момент, дуже важко змінити, то вам допоможе захиститися від гнітючої обстановки читання книг. Як? Яким чином? Пояснюємо: у книгах, в більшості випадків, розповідається про якийсь «ідеал», який в реальному житті недосяжний. Тому, якщо ви хочете наперекір долі піти у світ ідеалів, і поступово ставати все кращими і кращими, то книга вам вірний помічник!

 Бакум Наталія

читання | знання | інформація | книга