29 | 03 | 2024
Науковцям
ВДС бібліотеки
Послуги бібліотеки
Інституційний репозитарій

URAN

Академічна доброчесність
Головна Відділ автоматизації та електронної обробки документів

Відділ автоматизації та електронної обробки документів



2017.08.31 07:07:12

ЕЛЕКТРОННИЙ ЧИТАЛЬНИЙ ЗАЛ

31081701 31081702

Електронний читальний зал чи електронна читальна зала бібліотеки ПУЕТ – який чи яку так люб’язно прихистив на своїй території традиційний читальний зал… отже, ми нетрадиційні… :-) хлопці зазвичай обирають електронну читальну залу, а дівчата – електронний читальний зал… чи все ж таки навпаки?… Байдуже, адже всі потрапляють до комфортного приміщення на 50 робочих місць.

Доступ до мережі Інтернет, пакету ліцензійних програм Microsoft Office, електронного каталогу та електронної бібліотеки, інституційного репозитарію (електронного архіву наукових праць університету) та віртуально-довідкової служби нашої бібліотеки, а за потреби – кваліфікована консультація співробітника бібліотеки. А ще – флешка, для тих хто свою забув, яку також колись хтось забув, а тепер вона – наша службова, ручка, олівець, ножиці, скріпки, чорновий папір… та наші посмішки, хоча інколи доводиться бути суворими, особливо тоді, коли порушується головне правило бібліотеки – тиша :-).

Наші постійні користувачі мають преференції, як то – постійне робоче місце (інколи бувають маленькі прикрощі, коли одне й те саме робоче місце уподобали декілька чоловік, тоді пріоритет надається тому, хто прийшов раніше :-) або ж джентльмени поступаються дамам), а забутий читацький квиток для таких читачів – зовсім не привід засмучуватись, адже ми стовідсотково впевнені в тому, що вони наші студенти та робимо в таких випадках винятки з правил (у правил завжди є винятки)… винятки… няв-няв…

Розповідають, що колись на абонементі бібліотеки жив справжнісінький кіт, а тепер – на робочих столах наших комп’ютерів оселився кіт Інжир, кіт з Facebook. Які часи, такі й коти…

Чекаємо на вас – хочеться побачити які ви є. Знаєте, коли закінчується навчальний рік, коли випускники приходять з обхідними листами чи то просто говорять, що от сьогодні захист, завтра отримують дипломи… з’являються нотки ностальгії, адже за 3, 4 чи 5 років – чимало знайомих облич, імен… Але 1 вересня до стін університету та бібліотеки приходять нові студенти, нові особистості, і все починається спочатку – такий собі кругообіг студентів у виші.

А ще наші користувачі можуть знову відчути себе першокласниками у будь-який момент, взявши до рук дзвоник, таке порушення тиші не карається!!! :-) Хоча мало хто на це зважується! Можливо серед вас знайдуться такі сміливці, але… але – не зловживати :-)

Чекаємо на вас! Успіхів та наснаги!

Гришко Світлана


  
Коментарі 0 Hits: 1632  

2017.03.15 06:47:33

Історія про «НЕБО»

До нас дійшло лише дев’ятнадцять його поезій, а визнання Михайлові Миколайовичу Петренку (1817-1862) як поету, поету-романтику, принесла поезія “Небо”, яку було покладено в основу всесвітньо відомої української пісні-романсу…

divlusjana

У трактуванні життєпису Михайла Петренка існують і, вірогідно, будуть ще довго існувати різні погляди та думки, що суперечать або взагалі заперечують одна одну, оскільки обмаль документально підтверджених фактів, а на додачу – впродовж майже двох століть інформація про поета не виносилась на широкий загал, залишалась, як то кажуть, за кадром...

14 березня 2017 року викладачі, студенти та співробітники ПУЕТ мали змогу переглянути документальний триптих, присвячений постаті Михайла Петренка, та поспілкуватися з його авторами – Шакіним Миколою Івановичем та Щибрею Леонідом Івановичем.

Леонід Щибря розповів про свої пошуки та знахідки документів до біографії й творчості Михайла Петренка, про пошуки портрета поета, бо достовірне його зображення поки що невідоме дослідникам-літературознавцям. Також Леонід Іванович зазначив, що на сьогоднішній час відомо лише дев’ятнадцять віршів Михайла Петренка, але це не означає, що він написав лише їх, бо знаходяться нові вірші, листи, документи, зокрема, нещодавно віднайдено рукопис віршованої драми «Найда» (екранізацію якої було представлено в документальному триптиху).

Співробітники відділу обслуговування навчальної і наукової літератури підготували книжкову виставку, яку всі бажаючі могли переглянути, а наостанок гості подарували бібліотеці ПУЕТ книгу авторства Леоніда Щибрі та Леся Ісаєва «Отаман Савонов», яку незабаром можна буде взяти на науковому абонементі бібліотеки.

І ще одна історія про НЕБО… Коли в далекому 1962 р. Радянський Союз запустив на навколоземну орбіту новий космічний корабель “Восток-4”, його вів всесвітньо відомий космонавт-українець, Павло Романович Попович. Пролітаючи над рідним краєм, попри заборону центру керування польотом на довільний витік інформації із космічного корабля, Попович самочинно вирішив вийти в ефір із привітанням до землян… «Співати я завжди любив, мав, як мені казали, рідкісний голос – драматичний тенор, і навіть кілька консерваторій мене запрошували до себе. Але авіація, космонавтика для мене були понад усе. Перша українська пісня залунала у космосі ще у 1962 році, коли я літав із Ніколаєвим. Ми ввімкнули всі передавачі на Землю, і я заспівав: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю...»». Павло Романович був людиною емоційною, мав чудовий голос, і тому його привітання з космосу прозвучало в пісенній формі. І полинула через ефір до землі, до всього безкінечного простору знаменита українська мелодія. На землі в центрі польотів розпочалася паніка. За практикою тодішніх компетентних органів, розпочали пошук “винних”. Та було вже пізно. Пісня (вперше в історії!) за лічені секунди стала надбанням всього людства і полинула в космічну глибінь!..

Світлана Гришко


  Михайло Миколайович Петренко | НЕБО | поезія | Попович
Коментарі 0 Hits: 1858  

2016.03.22 07:16:47

Ірина Савка. «Осиний мед дикий»

 

 

 

 

Чи розуміємо ми, що подеколи Слово – спасенне?

Не стільки для відчуттів, як для розуміння,

ЩО з нами відбувалося – відбувається – і має відбутися?!

Марія Матіос

2013 року у Видавництві Старого Лева з’явилася збірка новел Ірини Савки «Осиний мед дикий», щира та відверта.

До моїх рук ця книга потрапила влітку 2015. Замовляючи чергові новинки від Видавництва Старого Лева, в розділі Розпродаж я знайшла посилання на це видання, зацікавилась анотацією та й ціна приємно вразила… Спершу цю книгу взяла до рук моя мама, прочитала, як то кажуть на одному диханні, потім читала та перечитувала я, читала, плакала…потім брали знайомі, колеги…

«Цей тонкий, ніжний і нещадний літопис в інтерпретації Ірини Савки у певні моменти то прискорював, то стишував моє серце, змушував сміятися і тамувати сльози водночас,– у передмові до книги пише Марія Матіос. – Невигадані людські історії під пером чутливої і дуже уважної до життя жінки ожили голосами і краєвидами, зигзагами доль і сердечністю викладу. Ці короткі, майже скупі оповіді, в яких клекочуть стефанківські пристрасті та гаряча українська історія разом із сьогоденням, ніби водномить зійшли із гір високого людського духу і підлої ницості, непоказної щирості і лютої неправди. У цих образних та мінімалістських історіях сконденсовано цілі саги УКРАЇНСЬКОГО життя. Іноді здавалося, що ця незнайома мені жінка – Ірина Савка – моя посестра і співавторка…» Як на мене, дорогого вартують ці слова знаної майстрині художнього слова, авторки «Солодкої Дарусі», «Майже ніколи не навпаки», «Черевичків Божої Матері»…

Ірина Савка за освітою музикант і ніколи не писала оповідань…«Я не збиралась бути письменником, – говорить вона, – але ті історії, які були закладені в мені ще з мого дитинства, треба було виштовхнути на поверхню… Дякую Богу за те, що забрав у мене спів, тому що була пов’язана з ним усе життя, а вклав у руки перо. Коли з’явився вільний час, захотілося віддати данину тим, котрі про себе вже не заявлять, не напишуть, хтось про них теж не мовить. Вийшли такі правдиво доповнені історії, де домислу та правди порівну… Пам’ятаю це все з розповідей моїх рідних. Часом навіть уночі, дорогою кудись сюжет просто ліз у голову. Потім приходила додому та мусила його записати…Ці оповідання, як мої пізні діти. Їх багато, вони дрібненькі, але найдорожчі мені.»

В збірці три розділи та вісімдесят дев’ять новел, в яких багато ліричних замальовок, колядок, співанок, віршів, що линуть з глибин серця нашого народу.

Перший розділ «Білі полотна», за словами Оленки Кравчук («Друг Читача»), сповнений духом села, духом свята, духом доброти та невинності, в ньому дитячі радощі та турботи. Ірина Савка змальовує світ, в якому зростали наші бабусі й дідусі, показує звідки походить наше коріння. Різкий контраст другого розділу «Червона нитка» змінює світосприйняття і переносить нас в інший часовий простір, де вже так багато болю… Біль матерів за втраченими синами, яких пестили, викохували, вимолювали... Біль селян-господарів, в яких забрали все та вигнали на колгоспне поле… Біль за втраченим коханням, яке не змогло виправдати омріяних надій на особисте щастя… Біль зради, яка обпекла серце та витрусила душу… Біль спогадів за молодістю, яка промайнула так швидко, що й ніби не було… У цьому розділі стільки того болю, що для радості залишаються самі крихти. Новели у трерьому розділі «Божі квіти» доповнюють попередні. Деякі з них сягають і нашого часу. Тут людська доброта та ненависть, вдячність та зневага, материнська радість та сльози, любов та зрада. Все як у житті, бо ці оповідання і є життям.

Коли 1 листопада на сторінці Любові Якимчук у Facebook прочитала: «1 листопада 1939 року Західна Україна була приєднана до решти України, яка тоді скорочено називалася УРСР. І подосі Західна Україна мало відає про те, що було з рештою України за той час, коли вони не були разом, і часто помилково називає цю решту України Східною, навіть не розбираючись у деталях. Уже на той час на не-Західній, розстріляли інтелігенцію, розкуркулили та виморили голодом селян, а Академія наук втілювала в життя московську інструкцію з наближення української мови до російської. Терор породжував страх і мовчання – ідеальні методи до винищення пам’яті (історичної, родинної, пам’яті мови). І так само не-Західна мало відає про свою частину тіла, яку довго від неї ховали. І ніхто не спитає один одного: а що ти робив, поки наді мною ставили експерименти, а ти, чому не допомагав, поки ми тут університети і церкву ховали в підпіллі, чи не потрібна тобі церква й університети? А я навіть не думав, чи потрібна, а думав, як би не назвали ворогом народу (дорівнює "розстріляли")…»… отже, коли прочитала цей допис, то відразу пригадала прочитану влітку збірку новел Ірини Савки, як і пригадалися мені читані раніше твори Марії Матіос.

Не обов’язково шукати в підручниках з історії що там і з ким було – беріть до рук книги, читайте, плачте, передумуйте, переповідайте, а ще питайте у батьків, дідусів та бабусь… відкривайте людські долі, які знайшли спокій на сторінках життя.

P.S. Незабаром книга з'явиться й у фонді нашої біблотеки.

Світлана Гришко


  
Коментарі 0 Hits: 1493  

2015.11.26 11:17:28

Любов Якимчук. "Абрикоси Донбасу"

"Однією з найпомітніших поетичних новинок 2015 року стала книжка поетки Любові Якимчук «Абрикоси Донбасу» (надрукована у «Видавництві Старого Лева»). Стала великою мірою через трагічні обставини, за яких кожен «донбаський голос» дістає особливу увагу, але зовсім не тільки через них — книжка справді цікава, яскрава і концептуальна… У часи, коли багато українців знайомляться з цим регіоном і всілякими його нюансами у дуже специфічний спосіб, такий «поетичний Донбас» справді має чимале значення… і, мабуть, символічно, що все це видано саме у Львові...," - Олег Коцарев, День.

Любов Якимчук. Абрикоси Донбасу

Любов Якимчук - https://www.facebook.com/iakymchuk

Любов Якимчук: «Про війну вірші можуть бути лише голі, як дроти без ізоляції, дуже прості та без надмірних кучерявостей, але із чіткими деталями. Ці вірші мають бути як злочин, про який соромно згадувати, вони – як ці щоденні вбивства без прикрас, неприємні болючі вірші – як допити заручників, яким ставлять банки на живіт, яких ґвалтують, у яких стріляють. Вірші, як мешканці в окупованих містах, яким нема куди втікати і яких ніхто не рятує від перманентної загрози їхньому життю. Про війну – криваві та смердючі вірші. Поезія, що розкладається, але яка ще не розклалася. Розкладена поезія – це вже смерть, а нам треба жити, але жити усвідомлено. Мінімум метафор, більше мовчання, більше того, що не вкладається в слова. Якщо вже чинимо злочин, то усвідомлено. Такі тексти мають бути як сама війна, у якій ми не завжди можемо встановити хід подій, але за наслідками (розкиданими тілами та розлитою кров'ю) ми знаємо, що тут щось сталося. Це може додати поезії мовчання або натуралізму, і з поміж цих двох я вибираю мовчання».

"Беручи до рук чергову поетичну новинку від Старого Лева, в принципі, очікуєш на якісне видання. Але цього разу отримуєш не просто непогану збірку, а книгу, яка б’є під дих. Над просто хорошою літературою іноді можна задрімати, думаючи паралельно про щось своє. З «Абрикосами Донбасу» я не змогла заснути навіть серед глибокої ночі, аж поки не дочитала до кінця…", - Олеся Мамчич, ЛітАкцент.

…моє знайомство з поезією Люби Якимчук сталося завдяки Видавництву Старого Лева – наприкінці весни на сайті у рубриці Вірш дня було опубліковано її Молитву. Не знано скільки голосів на дню проговорюють-промовляють-прочитують ОТЧЕНАШ – одні й ті самі слова, але слова щоразу сповнені різним змістом…

…зачепила… запала…. Зараз багато гарної української поезії, справжньої, самобутньої… Коли було проанонсовано вихід у друк Абрикос Донбасу, не зважилась придбати для себе, а й на краще – бо залишилась би книжечка просто книжечкою на поличці, і коли би дійшов час до неї невідомо… саме приїзд Люби Якимчук до Полтави спонукав не просто взяти до рук книгу, не просто погортати сторінки, а почати читання – від початку, від передмови… й далі, далі, далі… чи то червона нитка Оксани Йориш винна, чи то просто зустріч з автором та енергетика Люби, жіночної, тендітної, й енергетика її віршів, зовсім не схожих на неї, як на перший погляд (5 листопада Любов Якимчук презентувала свою книгу в Полтавському національному педагогічному університеті)…

А ось слова головного редактора «Видавництва Старого Лева», у якому вийшла книга Люби Якимчук, Мар`яни Савки: «Десь би вони вже мали скоро достигнути – зацвісти, зав’язатися і достигнути, абрикоси зі шматочками вугілля замість кісточки. Абрикоси Донбасу – з дерева дитячої пам’яті, з дерева викраденого дитинства. Падають на землю і котяться, котяться безнастанно, як піщини часу у велетенській клепсидрі, переповнюють окопи і шанці, блокпости і порожні школи, сади і покинуті будинки з чорними більмами замість вікон, потрапляють в затоплені шахти і гарматні жерла, проникають в судини і кров, циркулюють цілою країною. Як вірші Люби Якимчук, вірші, які вибухають у свідомості і розривають світ на мільйони нерівних пазлів, які за логікою речей неможливо допасувати, так само як годі шукати звичайної логіки в руйнації, яку несе війна. З цих нерівних пазлів витворюється дивна картина – водночас знайома і сюрреалістична, так буває, коли звичні речі набувають нових несподіваних сенсів. Коли міста і слова розкладаються на частинки, які вже не стануть одним цілим. І сльози «стають сіллю кам’яною». А все твоє дитинство раптово й нестримно дорослішає...Частини цих віршів не було б, якби не Майдан, не війна, не шалена деструкція всього, що було твоїм, належало тобі. Ці вірші були б інакшими, якби авторка народилася деінде, а не там, де зараз лінія вогню. Від них можна було б заховатися і не читати, так як ховаємося від новин про щоденні втрати, про вантажі 200 і 300. Бо в зоні болю перебувати як мінімум дискомфортно. Можна було б удати, що такої книжки немає. Але ось вона, реалізована, втілена в папір, у фарбу, у пронизливу графіку. Можна було б її не читати – і не спізнати болісної насолоди від віршів, які проростають корінням у тлін і впираються кронами в небо, кричать і моляться, і свідчать. Це книга віршів, які не лише проникають у душу, а й продирають нутро. Вони залишають наскрізні отвори у свідомості, крізь які прозирає та реальність, від якої хочеться затулитися долонями. Ці «Абрикоси Донбасу»достигають цілком в пору і смакують водночас гірко і солодко. І я маю велику надію на те, що ця книжка своєю напругою, болем своїм не залишить нікому шансу на байдужість."

Раджу проЧИТАТИ… Просто прочитати та відчути...

P.S. Полтавська битва. Любов Якимчук.

Світлана Гришко


  книга | Абрикоси Донбасу | Любов Якимчук
Коментарі 0 Hits: 1930  

2015.10.29 12:01:01

Як потрапити до бібліотеки... Не про географію, а про біографію

Питання щодо майбутньої професії хтось вирішує ще в дитинстві, а для когось і в дорослому віці воно залишається tabula rasa. Отримавши диплом, часто працюємо не за спеціальністю, а коли й пощастить працювати за фахом –  саме в професії освоюємо її справжню.

Розповідь про ту чи іншу професію часто починаємо зі слів: «професія… одна з найдревніших у світі…» І перелік таких найдревніших професій доповнюється кожного разу новою…

Бібліотекар… щодо стародавніх бібліотекарів відомостей мало, проте в загальних рисах можемо собі уявити що це були за люди та чим вони займались.

А які ж ми – сучасні бібліотекарі? Як ми потрапили до бібліотеки?... 

От мене особисто до бібліотеки привела моя мама.  Одразу скажу, що було мені тоді трішечки за 20, я закінчила ВНЗ та півроку просиділа вдома – з роботою за спеціальністю (вчитель російської мови та літератури та практичний психолог) зовсім не складалося, і мама моя – не бібліотекар, вона –  бухгалтер… В дитинстві я сама ходила до бібліотеки, без мами, і тоді зовсім не думала про те, що бібліотека може стати… А от-таки й стала місцем моєї роботи, першим і, наразі – останнім...  Хоча доля про щось-таке натякала – в моєму дитинстві всі школярі мали якісь доручення, так от я відповідала за зв’язки з бібліотекою, була бібліотекарем класу. І маємо що маємо: бібліотекаря…

Отже, прийшла в професію не маючи профільної освіти, опановувала все на практиці. Спершу думала, що ніколи не розберуся з класифікацією ББК, але не такий вже й страшний той класифікатор, якщо його вивчаєш, коли перед тобою читальна зала, в якій сила-силенна студентів (до речі, твоїх однолітків!) зі списками літератури. Потім була електронна читальна зала – студентів вже не боялася, але з острахом дивилась на комп’ютери та намагалась зрозуміти тонкощі пошуку літератури в електронному каталозі та структуру електронних документів. Далі – робота по створенню електронних книг… Але все повертається на круги своя: електронна читальна зала… Проста констатація фактів, а для мене – частина мого професійного шляху… приємні згадки про колег та студентів, були й не найкращі моменти, але вони розчинились в бочці меду… Ні хвилинки, чесно кажучи, не пошкодувала, що так склалося, адже все в нашому житті робиться на краще, чи майже все!..

Вірте чи не вірте, але все як у казці: жили вони душа в душу… хоча не так: чому жили, живемо, точніше – працюємо, а коли між колегами лад та взаєморозуміння (трапляються інколи маленькі прикрощі, а з ким не буває), то від цього тільки користь роботі.  Та й нам від роботи неабияка користь – чого лише варта енергетика наших любих та шановних користувачів-читачів!!!

А як ви потрапили до бібліотеки?... Це я серйозно, без жартів… 

Світлана Гришко


  
Коментарі 0 Hits: 1292