Життя — це постійний та безперервний пошук істини

У цьому році минає 300 років із дня народження українського просвітителя-гуманіста, поета, педагога, мандрівного філософа Григорія Савича Сковороди, який є найвидатнішою постаттю в культурному та літературному житті України ХVIII ст. Сковороду вважають зачинателем жанру байки. Сам Сковорода називав себе Варсавою (сином свободи).

Народився Г. С. Сковорода 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, на Полтавщині в козацькій родині. Батько Сава Сковорода був рядовим козаком, у мирний час займався шинкуванням і продажем вина в Чорнухах; помер наприкінці 1730-х або на початку 1740-х років. Мати Пелагея мала кримськотатарське походження. З дитинства, Григорій ріс заглибленим у свої думки хлопчиком, багато часу проводив на самоті. До господарської роботи він брався неохоче, тож батьки вирішили віддати його на навчання. Спочатку Григорія навчав сільський дяк, а згодом він навчався в церковнопарафіяльній школі. Допитливий хлопчик оволодів грамотою, мав хист до гри на народних інструментах, складав і гарно виконував пісні, мав непересічні здібності до наук і великий інтерес до читання. Матеріальна скрута, якої постійно зазнавала сім’я Сковороди і яку він щодня спостерігав навколо себе, привчили його з дитинства задовольнятись малим, бути невибагливим у харчуванні, одязі, побуті. Ця риса збереглася у нього на все життя.

Меморіальна садиба батьків Григорія Сковороди в Чорнухах

Після здобуття початкової освіти в рідних Чорнухах Григорій стає студентом Києво-Могилянської академії, яка на той час не поступалася перед тогочасними європейськими університетами. Академія мала багату бібліотеку, високоосвічених викладачів. На високому рівні було поставлено викладання мов, поетики, риторики.

Повний курс навчання складався з восьми ординарних класів і тривав 12 років. Чотири перших роки (підготовчий – фара, три молодші – інфіма, граматика, синтаксис) відводилися для опанування старослов’янської, латинської, української, грецької і польської мов. Приділялася увага класичній римській і грецькій літературам.

У двох середніх класах – поетики і риторики, навчали складати вірші, вчили загальним правилам віршування, прищеплювали вміння складати і проголошувати промови різного призначення (суворі, вітальні, вдячні, прохальні).

У двох старших класах – філософії та богослов’я, кількість слухачів суттєво зменшувалася через тривалий термін навчання (6 років). Проте, саме викладання цих двох предметів склало європейську славу академії. Богослов’я (православне), яке викладалось всупереч забороні польського уряду, мало полемічний характер, що зумовлювалося різними за канонами релігійними течіями на українських землях – православ’я, католицизм, лютеранство, уніатство, іудаїзм. Ця полемічність сприяла розвиткові у студентів критичного мислення, розширювала світогляд.

Значну увагу в Київській академії приділяли вивченню математики, що викладалася, як і всі інші предмети, за рукописними авторськими підручниками.

Григорій став одним з найретельніших, особливо наполегливих і тямущих студентів. Протягом навчання в академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку та інші мови, що давало йому можливість читати в оригіналах твори античних філософів, поетів та істориків, а також твори мислителів епохи Відродження і Нового часу, праці яких були присутні в академічній бібліотеці, якою він активно користувався. Саме під впливом філософських і літературних традицій академії закладався самобутній світогляд майбутнього гуманіста-просвітителя. Григорій Сковорода навчався в Київській академії з перервами майже 10 років.

У 1741 році Сковорода пройшов конкурсний відбір до придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни і вирушив до Санкт-Петербурга. У капелі він виконував партії в операх, літургіях, різних урочистостях. Зокрема, співав на коронації Єлизавети в Москві в італійській опері Йоганна Адольфа Гассе «La clemenza di Tito» («Милосердя Тита»). Наприкінці серпня 1744 року разом із капелою імператриці Єлизавети прибув до Києва, куди Єлизавета їхала «на поклоніння святим Божим угодникам». Назад Сковорода з імператорським двором вертатися не став, звільнився і повернувся до Києво-Могилянської академії, аби завершити навчання.

Після закінчення класу піїтики (теорія поезії), риторики й філософії прослуховує лише дворічний (замість чотирьох років) курс богослов’я і, бажаючи побачити чужі краї, пізнати ширше «коло наук», завербувався до «Токайської комісії із заготівлі вин до царського двору» під керівництвом генерал-майора Федора Степановича Вишневського.

Багато хто зі студентів у ту епоху, бажаючи ознайомитися з досягненнями закордонної науки, вдосконалити знання мов, шукав нагоди (за браком грошей і державних стипендій) у такий спосіб відвідати європейські країни. Під час служби в місії в м. Токай (Угорщина) Г. С. Сковорода побував у Відні, Братиславі та інших містах Угорщини, Австрії, Словаччини. Своє перебування за кордоном Г. Сковорода використав повною мірою задля поповнення своїх знань та знайомства з життям інших народів. Філософ знайомився зі звичаями й усною народною творчістю цих народів і зібраний матеріал згодом використав у своїх творах.

У жовтні 1750 року Г. С. Сковорода повернувся до Києва, а звідти – до Чорнух, де нікого з родини не застав у живих.

У 1751 році переяславський єпископ Никодим Сребницький запросив Сковороду працювати учителем поетики в нещодавно заснованому колегіумі в Переяславі. Григорій Савич погодився, підготував свій курс і розпочав заняття. Але згодом назрів конфлікт зі Сребницьким, якому не сподобалися новітні методи викладання педагога, і який наполягав на дотриманні старих методик. Сковорода не погодився змінити написані ним правила для поезії і його звільнили.

Наприкінці ХVІІІ століття колегіум перетворили на духовну семінарію. Нині у приміщеннях колишнього колегіуму (пам’ятка архітектури сер. ХVІІІ ст.) розміщено музей Григорія Сковороди, який було відкрито в 1972 р. Розміщена в одному з колишніх класів експозиція присвячена перебуванню Г.С. Сковороди на переяславській землі.

Члени ректорату ПУЕТ під час відвідин музею зробили декілька фотографій

Після звільнення Г. С. Сковорода проживав у приятеля, бідував. У цьому ж 1751 році він відновив навчання в Києво-Могилянській академії, вступивши на курс богослов’я. Богословський курс вів видатний поет, префект академії Георгій Кониський; він передбачав 4-річне навчання і прирівнювався до вищої університетської освіти. Сковорода навчався лише два роки.

Улітку 1753 року київський митрополит Тимофій Щербацький, на прохання свого приятеля Степана Томари (1719–1794) знайти гувернанта («інспектора») для навчання старшого сина Василя, порекомендував йому Григорія Сковороду як найкращого студента. Восени 1753 року Сковорода прибув у село Коврай Переяславського полку, де був маєток Томари.

У 1754 році стався конфлікт, через який виховання Василя перервалося на кілька місяців: хлопець дав неправильну відповідь на поставлене запитання, за що запальний Сковорода назвав його «свинячою головою». Про це стало відомо матері Ганні (яка була донькою Василя Кочубея), і вона наполягла на тому, аби покарати «інспектора». Томара звільнив Сковороду. Але зовсім скоро знову умовив Г. С. Сковороду повернутися до вчителювання у своєму домі.

У Ковраї Сковорода почав писати поезію, зокрема кілька поезій для збірки «Сад божественних пісень».

Улітку 1759 року Сковорода покинув Коврай, оскільки Василь Томара зібрався їхати вчитися закордон до Замостя і Відня. До свого домашнього вчителя Василь на все життя зберіг повагу і найтепліші почуття.

З 1759 року для Григорія Савича розпочинається новий активний період улюбленої педагогічної праці, його запрошують до Харківського колегіуму читати курси поетики, синтаксису і грецької мови. Він погоджується, прагнучи поширювати науку в дусі гуманізму й просвітительства, «делать моему обществу пользу». У колегіумі педагог набуває популярності завдяки своєму талантові, здібностям оратора й розумові вченого. Але Г. С. Сковороді запропонували прийняти постриг, оскільки, за статутом колегіуму, викладачами могли бути висвячені на священників, або ченці. Але педагог категорично відмовився від пропозиції і влітку 1760 р. залишає колегіум.

Проте вже наступного року єпископ Іоасаф, цінуючи його таланти й бажаючи «извлечь из дарованій его пользу», знову запропонував Григорію Савичу місце викладача і право читати навчальну дисципліну за вибором. Тепер вимога прийняти чернецтво не ставилася перед педагогом.

Працюючи в колегіумі ще три навчальних роки, філософ згуртовує навколо себе здібних учнів, веде з ними довгі бесіди, навчає гри на органі, сопілці, організовує хор. З цього часу починаються його пожиттєві дружні стосунки з учнем Михайлом Ковалінським, який став не тільки найближчим другом, але в майбутньому й біографом Григорія Савича. Саме в листах до нього Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що пізніше ставали основою філософських трактатів.

Великий авторитет мав Сковорода серед учнів, його прямота, критика фальші, новаторські підходи до викладання – посилюють заздрощі та неприязнь до нього колег і особливо вороже налаштовують нове керівництво. Поета починають переслідувати, забороняють проводити позакласні заняття, тому в 1764 році він залишає колегіум, щоб у 1768 році останній раз ще на рік повернутися в його стіни. Звинуваченого у вільнодумстві, філософа в 1769 році було звільнено з Харківського колегіуму і він змушений назавжди припинити педагогічну, а разом з нею і будь-яку службову діяльність.

У житті Г. С. Сковороди настав новий період, сповнений матеріальних і життєвих незгод, проте дуже плодотворний у творчому відношенні. Втративши надію на одержання кафедри, з якої можна було б розповсюджувати свої ідеї, Сковорода стає мандрівним філософом, народним просвітителем і впродовж 25 років, до самої смерті веде життя мандрівника.

Свідомо, не заживши ні домівки, ні майна, ні родини, він ходить по містах і селах із книжкою в руці й торбиною за плечима. Цей час став апогеєм його філософської творчості. Один за одним Сковорода створює трактати у поширеній тоді літературній формі діалогів, складає притчі, байки. У селі Гужвинське, сховавшись «от молвы житейской и злословий духовенства», мислитель пише свій перший філософський твір «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе» (приблизно 1769-1771 рр.), а згодом другий – «Симфонія, наречення Книга Асхань о познаніи самого себе» (приблизно 1772 р.). У них Григорій Савич розробляє тему пізнання й самопізнання. У пізнанні для нього головне – розкриття й усвідомлення сутності людини, а пізнання себе в гармонії світу є осягненням істини буття.

На цей час припадає і початок написання 15 байок, які пізніше ввійшли до збірки «Басни Харьковскіяі». Його байки, що мають повчально-виховний характер, максимально наближені до тогочасної розмовної мови, в них часто натрапляємо на прислів’я, які автор вживає для підтвердження справедливості власних думок. Усвідомлюючи доступність байки як форми повчання, Г. С. Сковорода називає їх «игрушками».

Наступний цикл філософських трактатів Г. С. Сковороди присвячується етичній проблемі досягнення щастя. Ці праці («Діалог, или разглагол о древнем мире», «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни», «Кольцо», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» (всі вони датуються приблизно 70-ми роками) увібрали в себе попередні теоретичні положення й узагальнено стверджують думку просвітителя, що шлях до щастя пролягає через моральне вдосконалення.

Г. Сковорода був бажаним гостем у хатах простого народу, де він знаходив і притулок, і харчі, і турботу про свій одяг, зупинявся він також і у своїх приятелів із середовища тодішньої інтелігенції – священників, службов-ців, купців, поміщиків. Не маючи під рукою потрібної літератури, Г. Сковорода, щоб ознайомитись з матеріалами, йшов у Харків і працював у бібліотеках колегіуму або приватних бібліотеках своїх знайомих. Постійно перебуваючи в селянсько-козацькому середовищі він мав друзів і серед інших прошарків населення, зокрема, серед викладачів Харківського колегіуму, службовців.

Незвичний спосіб життя філософа, його вільнодумство, критика офіційної церкви і виступи проти існуючих порядків створили йому велику популярність в Україні та далеко за її межами. Але це сприяло тому, що за Сковородою було встановлено таємний поліцейський нагляд, проти нього заведені таємні справи, в які заносились донесення шпигунів.

Перебираючись з місця на місце, проживаючи то в одних знайомих, то в інших Г. Сковорода з настанням старості і не думав змінювати спосіб свого життя. В останній рік життя Сковорода проживав у селі Пан-Іванівка в домі колезького радника Андрія Івановича Ковалівського, який доводився вітчимом майбутньому засновникові Харківського університету Василеві Каразіну.

Мандрівному філософу вже йшов 72-й рік, коли навесні 1794 року він відправився у село Хотетово Орловської губернії, щоб провідати свого друга М. Ковалинського, з яким не бачився 19 років.

Після повернення в Україну наприкінці серпня Г. Сковорода поселився в маєтку давніх друзів Ковалевських у селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області, де прожив понад місяць, там він і скінчив своє подвижницьке життя 9 листопада 1794 року.

Будинок поміщиків Ковалевських. Зараз національний музей Г. Сковороди
(зруйнований 6 травня 2022 року російською ракетою, але музей – це не тільки приміщення, цінні експонати вціліли)

Згідно із заповітом Г. Сковороди його було поховано не на кладовищі, а на його улюбленому місці – на високому пагорбі, під могутнім дубом. На надгробку його могили викарбували напис: «Мір ловил меня, но не поймал», заздалегідь складений ним самим. У цій епітафії афористично було викладено кредо українського філософа.

Могила Г. Сковороди на території музею в с. Сковородинівка

Своїми творами (філософські трактати, байки, вірші) просвітитель прагнув донести до свідомості кожного найважливіші закономірності щасливого життя як загальнолюдської мети й тим самим збагатив вітчизняну філософію гуманістичним життєствердним ученням: від пасивного прийняття щастя до активного утвердження його в ідеалі самопізнання, «сродної» праці на своє і спільне благо.

Педагогічні ідеї Г. Сковороди відіграли значну роль у подальшому розвитку вітчизняної науки про виховання і освіту. Українці із вдячністю згадують його як свого мудрого вчителя. За його книжками вчився читати Тарас Шевченко. Думки великого просвітителя, втілені у віршах і піснях, розносилися по землі кобзарями й лірниками, полонячи людські душі.

І. Франко писав: «Григорій Сковорода – явище вельми помітне в історії розвитку українського народу, мабуть, найпомітніше поміж усіх духовних діячів наших XVIII ст.».

Ювілей видатного українця, попри війну відзначатиметься на державному рівні. Таке рішення прийняв Кабінет Міністрів, а Міністерство культури та інформаційної політики України сприяло тому, що дата 300- річчя із дня народження Г. Сковороди увійшла до переліку ювілейних дат ЮНЕСКО 2022 року.

З метою популяризації спадщини видатного філософа, поета, педагога на сайті бібліотеки ПУЕТ розміщено віртуальну виставку книг.

Джерело: мережа Інтернет
Матеріал підготувала бібліотекар I категорії Н. М. Кирса

«Ні, не хочу тієї слави, їй-Богу, не хочу. Вся моя слава – Україна»

13 травня 1849 року народився визначний український письменник, драматург і громадський діяч Панас Мирний (Панас Якович Рудченко). Народився в сім’ї бухгалтера повітового казначейства Якова Григоровича і його дружини Тетяни Іванівни Рудченків, які проживали в козацькому містечку Миргороді на Полтавщині. У родині шанували традиції, мову, християнську мораль та релігійні свята, дотримувалися постів. Дітям змалку прищеплювали віру в Бога, слухняність, чесність та порядність, не відгороджували їх від простих людей. Малеча полюбляла слухати казки своєї няньки баби Оришки. Згодом баба Оришка стала прообразом бабусі Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»; її устами розповість письменник «Казку про Правду і Кривду».

Батьки Панаса Мирного

«Майбутній письменник дивував рідних спокоєм і замкнутістю, – пише біограф Андрій Пітонов. – Сім’я, у якій було троє братів і сестра, жила бідно. Мізерний батьківський заробіток не рятував, безграмотна мати не працювала. Виручав шматок власної землі.

Брати Іван (фольклорист, літературний критик та письменник Іван Білик) та Панас навчались у Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому трикласному училищі. Обидва за старанність і відмінні успіхи в навчанні були нагороджені «похвальними листами». На жаль, за браком коштів продовжити освіту вони не змогли. Тож у 14 років Панас іде працювати до Гадяцького повітового суду, потім до повітового казначейства помічником бухгалтера. Якийсь час він працює в Прилуках, потім у Миргороді. Перебуваючи на службі, він водночас займається самоосвітою та, за прикладом брата Івана, збирає фольклорний матеріал. На цей період, під впливом творів Т. Шевченка, припадають перші спроби пера. Пізніше частину зібраних братом фольклорних матеріалів І. Білик опублікує у збірниках «Народные южнорусские сказки» та «Чумацкие народные песни».

Панас Мирний разом із братом Іваном Біликом

У 1871 році Панас Якович переїздить до Полтави де працює у губернській державній скарбниці й казенній палаті. «Задумався я над життям свого брата-чиновника, – писав у щоденнику П. Рудченко. – Непривітне воно саме по собі те сидіння з дня у день над столом, те брязкання на щотах, те поставлення усяких свєдєній та відомостів, само тоді в’їдається у серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш заради куска хліба, – о, яке невеселе і тяжке життя!». Рутинна робота, «пограти в карти» та випити на службі – усе це давило на П. Рудченко. Він уважав за краще проводити час не в компаніях, а за книгами. Проте роботу свою робив скрупульозно, мав чимало нагород і навіть дослужився до чину дійсного статського радника, що прирівнювалося до військового чину генерала. У 1880 році титулярний радник П. Рудченко за зразково-сумлінну службу був нагороджений орденом Станіслава ІІІ ступеня.

В історію української літератури Панас Мирний увійшов як автор реалістично-психологічної прози.

Одним із чинників формування літературно-естетичних поглядів Панаса Мирного була літературна ситуація в Україні початку 70-х років ХІХ ст., яка характеризувалась значним впливом творчості Т. Шевченка, утвердженням оповідної традиції (творчість Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, О. Стороженка, П. Куліша та ін.), появою певної системи жанрів в усіх родах літератури. Загалом літературно-естетичну програму Панаса Мирного можна визначити як орієнтацію на реалістичний тип творчості. Процес становлення прозаїка-реаліста не виключав використання романтичних елементів.

Естетична цінність прози Панаса Мирного пов’язана з тим, що саме в другій половині ХІХ ст. в українській літературі відбувався відхід від фольклорних ремінісценцій до творення власне художньої літератури як виду словесного мистецтва.

Розпочавши із традиційних для літератури першої половини ХІХ ст. оповідних жанрів, у зрілий період він створив великі епічні полотна, які склали цілий етап у розвитку української літератури.

Літературна спадщина Панаса Мирного характеризує його як майстра слова, який найвищою цінністю художньої творчості вважав правду життя. Прагнення дослідити людську душу в різних життєвих обставинах на основі реалістичного методу зображення, сприяло появі певних соціальних типів у творах Панаса Мирного (селянина, поміщика, міщанина). У процесі становлення індивідуальної манери письменника у сфері психологічного аналізу, художній світ наповнюється не запрограмованими характерами-типами, а яскравими людськими особистостями.

Психологічне дослідження Панаса Мирного – це справжнє експериментування, коли внутрішній світ дійової особи – таємниця не тільки для автора, а й для самого персонажа. Тоді процес душевних змін подається як внутрішня драма, де цілковито знімається будь-яка запрограмованість. А драматичне напруження ситуації твориться в той самий момент, коли персонаж опиняється на життєвому роздоріжжі. І навіть він сам (учасник сюжетної дії) часто не може розібратися в своїх думках, щоб дійти конкретного висновку, який би вказував на вихід зі скрутного становища.

Використовуючи поряд із психологічним аналізом принцип соціального детермінізму, Панас Мирний закономірно за основу обирає проблеми тогочасної дійсності. Це одна з ознак українського реалізму другої половини ХІХ ст.

Еволюція стилю Панаса Мирного пов’язана з процесом появи нових жанрів у творчості письменника й в українській літературі другої половини ХІХ ст. Багатоплановість художнього мислення, прагнення зобразити цілісну картину світу в усіх особистісних взаємозв’язках, у часових і просторових художніх площинах сприяли появі романного жанру.

Реальна дійсність для Панаса Мирного є не просто «вихідним пунктом» для створення адекватної картини-образу світу, а своєрідним поштовхом до побудови індивідуальної філософсько-естетичної концепції буття.

Вершиною епічного мислення Панаса Мирного вважаються романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», де автор у центр художнього дослідження ставить неординарну людину й детально простежує її психологічний стан за різних обставин. Зображення світу як епічної події, тобто створення цілісної предметної картини дійсності, – домінантна риса в художньому світі Панаса Мирного й на пізньому етапі творчості, у час появи неоромантичних тенденцій в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Характеризуючи творчу особистість Панаса Мирного, варто згадати про його перекладацьку працю. Йому належать переклади творів О. Пушкіна, К. Рилєєва, М. Лермонтова, М. Огарьова, О. Островського, В. Шекспіра («Король Лір»), Г. Лонгфелло («Дума про Гайявату»). Користуючись характерною для українських дум образно-стилістичною й ритмічною системою, письменник здійснив оригінальний переспів «Слова о полку Ігоревім» – «Дума про військо Ігореве».

Поетична спадщина Панаса Мирного налічує близько 300 віршів. Проте сам автор відчуває їх художню недосконалість. Його поезію можна вважати швидше вправами з шліфування художнього слова, ніж майстерним поетичним обігруванням авторської думки.

Довго не розкриваючи свого літературного псевдоніма, Панас Мирний вів під своїм власним ім’ям активну громадську діяльність. Через те, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та й для офіційних властей була таємницею. Та справа ще й в тому, що Панас Мирний, як людина виняткової скромності, вважав, що слід дбати не про популярність своєї особи, а про працю на користь народу. І лише у квітні 1892 року після вистави «Лимерівна» в Полтаві, коли на виклик «Автора!» вийшов на сцену Панас Якович і йому з низьким поклоном Марія Заньковецька піднесла вінок, зачарований грою, зворушений до сліз письменник забув свій кодекс – не розкривати псевдоніма. Так Панас Мирний вперше «розсекретив» своє друге ім’я. «Полтавские губернские ведомости» писали про цю подію: «Картина то была невиданная в Полтаве и очень трогательная».

Під своїм іменем він підтримував тісні зв’язки з багатьма діячами української культури: Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою. Як член комісії міської думи він бере активну участь у спорудженні пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. Особливо посилюється громадська діяльність Панаса Мирного напередодні та в період першої російської революції. Він виступає з відозвами, у яких закликає до боротьби за свободу й рівноправність жінок. Співпрацює з журналом «Рідний край», який 1905 року почав видаватися в Полтаві. У низці своїх творів («До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців») відгукується на революційні події.

Коли в 1914 році було заборонено вшанування пам’яті Тараса Шевченка, письменник у відозві, написаній із цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення діями російської влади. Не дивно, що в 1915 році поліція розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного.

Революція 1917 року перевернула життя багатьох людей. Радянські критики писали про П. Мирного як про прибічника радянської влади, тому що 68-річний письменник, щоб прогодувати родину, пішов працювати в Полтавський губфінвідділ. Доказом того, що він не сприйняв революцію, є вірш «До волі» та нарис про нього у «Літературній енциклопедії», (виданій у 30-х рр. ХХ ст.),у якому наголошувалось, що П. Мирний підтримував Центральну раду, а пізніше С. Петлюру.

Найкращі свої твори Мирний написав у Полтаві, на своїй першій квартирі по вулиці Монастирській, убудинку № 14, який тепер не існує. Після одруження він переїхав убудинок № 8 по вулиці Малосадовій (нині – вулиця Короленка, будинок теж не зберігся), де прожив з 1889 до 1903 року, коли придбав садибу на Кобищанах. З Кобищанів Панас Якович ходив на службу в центр міста через яри і гори, або їздив власним конем по вулиці Кобеляцькій.

Своє справжнє взаємне кохання – Олександру Шейдеман, Панас Мирний зустрів у 40 років у Полтаві. Познайомилося майбутнє подружжя Рудченків на суботніх літературних вечорах у полтавського етнографа В. Василенка. 26-річна Олександра Шейдеман була капітанською донькою та генеральською сестрою. Вона закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат та Харківське музичне училище, була начитаною, знала кілька іноземних мов. На момент зустрічі з Панасом Яковичем, Олександра Михайлівна не збиралася надовго залишатися в Полтаві, бо мала багатого нареченого лікаря в Петербурзі.

Панаса Яковича Олександра одразу ж вразила у саме серце. Його зачарувала не тільки її молодість та глибокі блакитні очі, а й знання літератури та музики. Крім того, на чоловіка вплинуло й те, що майбутня обраниця жила не за батьківські кошти, а сама заробляла на життя, викладаючи музику в Полтавському інституті благородних дівчат. На той час серед панночок таке траплялося не часто. Мовчазний та замкнений з дитинства, Панас Рудченко вирішив будь-що добитися взаємності від красуні. Він пише їй сповнені ніжності листи. Називає її Шурочкою, доброю, святою, голубкою. Зрештою, серце молодої дівчини було підкорене. Вона відмовила своєму петербурзькому нареченому, між іншим двоюрідному брату, щоб вийти заміж за Панаса Мирного. 16 квітня 1889 року закохані одружилися. Весілля було скромним, святкували в Карлівці в домі нареченої. Батьки та рідні нареченого навіть не приїхали, лише надіслали листівки. Подружжя Рудченків виростило трьох синів – Віктора, Михайла та Леоніда.

Подружжя Олександри та Панаса Рудченків

Але під час Першої світової війни й Української революції родину письменника спіткала трагедія. Старший син Віктор Рудченко, який закінчив юридичний факультет Московського університету, був мобілізований до російської армії й загинув 1915 року під Рівним. Наймолодший син Леонід, який навчався у Київському артилерійському училищі, вступив до лав Армії Української Народної Республіки й загинув навесні 1919 року в боях проти більшовицьких загарбників. Середній син Михайло теж пішов воювати зі студентської лави – спочатку до царської армії, потім до білогвардійської, зрештою до більшовицької. Тільки він пережив батька, і згодом навіть очолював його музей у Полтаві.

З березня 1919 року письменник починає хворіти, але продовжує працювати, бо до цього змушує його життя. У 1920 році 19 січня він останній раз відміряв свій шлях на службу і додому, провів вечір у сім’ї. Під ранок Олександра почула гуркіт, кинулася до чоловіка і побачила його на підлозі без свідомості. Земський лікар засвідчив інсульт – крововилив у мозок. О 5 годині 30 хвилин 28 січня 1920 року Панаса Яковича Мирного не стало. Під сумні дзвони Успенського собору його ховали 30 січня на старому, так званому військовому кладовищі. Але 29 серпня 1936 року прах його було потривожено в зв’язку із закриттям цвинтаря. Останки Панаса Мирного перезаховано в Зеленому Гаю, на схилі гори, через яку ходив він у місто і де відпочивав. Пізніше рядом із ним було поховано й дружину.

В особовій справі колишнього статського радника, класика української літератури, за 57 років служби з’явився перший документ українською мовою про виключення його з-поміж службовців у зв’язку зі смертю.

Відкритий сином Михайлом музей у Полтаві – єдиний в Україні. Тут зберігаються його картини, адже він чудово малював, фотографії, малюнки дочки його брата Івана – Ольги. Перед будинком встановлено пам’ятник письменнику – бронзовий бюст на гранітному постаменті.

Бюст П. Мирного поряд із меморіальним музеєм у Полтаві (скульптор О. П. Олійник).

У меморіальному будинку сім кімнат, де представлено більше тисячі експонатів: документи, фотографії, книги, особисті речі. Площа садиби, де розташований музей, півтора гектара. Тут росте більше тисячі дерев і чагарників, навколо невеликого ставка розкинулись гілки плакучої верби. У кінці алеї шумлять листям трьохсотлітні дуби. Вони пам’ятають скромного й великого літератора. У 1925 році в Полтаві 3-ю Кобищанську вулицю перейменовано на вулицю Панаса Мирного.

У центрі містечка Гадяча є будинок, на меморіальній дошці якого напис: «У цьому будинку з 1858 по 1865 рр. жив і працював видатний український письменник П. Мирний». А в м. Миргород є пам’ятна плита на місці де народився і жив Панас Мирний.

Пам’ятна плита на місці де народився і жив Панас Мирний

Слава та визнання прийшли до П. Мирного після смерті. Його твори перекладено багатьма мовами світу. За сюжетами його творів ставлять п’єси, знімають фільми (наприклад, за повістю «Повія» І. Кавалерідзе поставив художній фільм «Гулящая», де головну роль зіграла Л. Гурченко), його твори вивчають і досліджують в освітніх та наукових закладах. Проте сказати про П. Мирного краще, ніж він сам в останньому своєму нарисі «Робота», що побачив світ в 1909 році, неможливо: «Ні, не слава... поривала мене в мої молоді літа до роботи. Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами й підбурювала думки до роботи».

Джерело: мережа Інтернет

Матеріал підготувала провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Л. О. Тимченко

Микола Лисенко – композитор, основоположник української класичної музики

Микола Лисенко народився 22 березня 1842 року в селі Гриньки на Полтавщині в сім’ї поміщика Віталія Романовича Лисенка. Полковник Орденського кірасирського полку Віталій Романович Лисенко, батько майбутнього композитора, був високо освіченою людиною, духовно пов’язаною з декабристським рухом 1825 року. Вийшовши у відставку в чині «полковника з мундиром», обирався повітовим маршалком – предводителем дворянства Таращанського і Сквирського повітів, а на схилі віку затято опікувався етнографічними дослідженнями рідного краю.

Мати композитора, Ольга Єреміївна з дому Луценків, походила з полтавських поміщиків. Освіту вона здобувала в петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, добре знала французьку мову, грала на фортепіано. Вона, читала, писала і спілкувалася переважно французькою мовою і сварила дітей не лише за українські слова, але й за російські. Вона так і не вивчила української, і, коли на схилі років вона, намагаючись догодити відомому сину, переходила на українську, це було так кумедно, що Микола Віталійович казав: «Мама, не терзайте Украину». Любов до українського побуту та народної мудрості йому змалку прищепили двоюрідні дід і бабуся за материнською лінією – Микола Петрович та Марія Василівна Булюбаші. Тут, у Гриньках, як згадував пізніше М. Старицький, над Миколою «...зіткнулись два цілком протилежних і навіть ворожих впливи з одного боку – французька мова, манери і аристократична манірність (мати й гувернантка), з другого боку – українська мова... пестощі і зайва простота манер. Перша сторона переслідувала не тільки простонародне слово, але навіть і російське, забороняючи всякі зносини з «пейзанами», а друга, навпаки, заохочувала всяку простоту, зацікавлювала розум і фантазію дитини казками народними та піснями, а вечорами відпускала весь полк служниць для забав з паничем звичайно, забави ці полягали в різноманітних народних іграх». У такому середовищі, серед таких людей і виростав майбутній композитор. Але саме народна стихія, культура й побут народжували в серці малого Миколи невгасиму любов до рідної пісні, мови, мистецтва.

Отже, змалку Микола знав французьку й українську мови, російську абетку вивчив від батькового однополчанина російського поета Афанасія Фета. Уже в п’ять років мати Миколи, Ольга Єреміївна, побачила хист хлопчика до музики і розпочала опікуватись його навчанням. Сама чудово грала на роялі, відчула музичність сина і дала йому перші уроки. Із п’яти років батьки запросили для малого вчительку. Перший музичний твір Микола Лисенко написав у дев’ять років. Це була популярна в той час полька. Щоб підтримати юний талант, до дня народження Миколи Віталій Романович видав у Києві партитуру польки друкарським способом.

Після домашнього виховання Микола Віталійович учився в Києві, спочатку в пансіоні Вейля, потім – у пансіоні Гедуена, у якому дітей готували до вступу в гімназію. У цьому закладі музика займала не останнє місце у вихованні та навчанні. Одинадцятирічний хлопчина показав себе майже одразу як у здібностях, так і в старанності. Літні канікули Микола завжди проводив у рідному селі. На той час туди приїжджав із Полтавської гімназії й Михайло Старицький, троюрідний брат М. Лисенка. Це товаришування зіграло свою благодатну роль у подальшому житті обох велетів нашої культури.

У 1855 році М. В. Лисенка віддали на навчання до 2-ї Харківської гімназії. Під час навчання в гімназії він приватно займався музикою з М. Дмітрієвим та чехом І. Вільчеком. Поступово юнак став відомим у Харкові піаністом, якого запрошували на вечори, бали, де він виконував п’єси Моцарта, Бетховена, Шопена.

Микола Лисенко – гімназист

Весною 1859 року Микола Віталійович закінчив гімназію зі срібною медаллю. У тому ж році, разом зі своїм двоюрідним братом М. Старицьким, вступає на природничий факультет Харківського університету. Під час навчання в Харкові Лисенка часто запрошували грати на балах. Під час одного з таких виступів він так розчулив своєю грою одну панночку зі знаної в Харкові аристократичної родини, що та зняла з грудей золоту брошку із самоцвітом і пришпилила молодому піаністу на сюртук, «наче орден». За кілька тижнів Лисенко віддав прикрасу як лот до лотереї, кошти від проведення якої йшли на підтримку бідних студенті.

Через рік батьки Миколи Віталійовича переїхали до Києва, і брати перевелися в Київський університет. У Києві М. Лисенко поринає в суспільно-культурну діяльність - бере участь у підготовці «Словаря української мови» Бориса Грінченка, є одним з організаторів недільних шкіл для робітників. Коли в травні 1861 р. було перепоховання Тараса Шевченка, київські студенти шляхтичі Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Михайло Старицький та Микола Лисенко упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі. Вже у студентські роки Микола Віталійович збирає довкола себе любителів музики й організовує студентський хор, репертуар якого складається переважно з українських народних пісень, записаних і опрацьованих Лисенком.

Після закінчення університету в 1865 році та невеликої служби мировим посередником у с. Таращі Київської губернії, Микола збирає сімейну нараду з приводу вступу до музичного навчального закладу. Тоді вся родина побачила його серйозні наміри у царині музики і підтримала у вступі до Лейпцигської консерваторії. Тож, у 1867 pоці Лисенко виїжджає до Лейпцига, де два роки навчається в консерваторії, опановує гру на скрипці й органі, бере додаткові лекції з композиції й теорії музики.

У 1868 році Микола приїхав додому на канікули та обвінчався з Ольгою О’Коннор, а потім повернувся до Лейпцига вже з нею. Батьки Ольги О’Коннор – першої дружини композитора – поміщики шотландсько-французького походження. Жили неподалік Лисенків – у Миколаївці, нині Фрунзівка Глобинського району на Полтавщині. У ній молодята й вінчалися в липні 1868 року. «Ольга была… очень хорошенькая, умная, острая и живая чрезвычайно. Приглянулась мне в период моего отъезда за границу в Консерваторию. Тоскуя по родине, я стал писать Ольге. Вот и начало Гименея! Приехав летом на вакации, я, подгоняемый Ольгой (я всегда был несколько конфузлив), объяснился», – згадував пізніще Лисенко.

Вони з Ольгою прожили 12 років, але не мали дітей. Очевидно, через те й розійшлися. Не офіційно, бо тоді це був складний процес, суд вимагав би назвати «винних». А вони обоє цього не хотіли. Просто припинили жити разом і зберегли добрі стосунки. Вважають, що романс «Коли розлучаються двоє» на слова Генріха Гайне Лисенко присвятив саме Ользі О’Коннор.

Ольга О’Коннор та Микола Лисенко

У 1869 році Лисенко склав екзамен у консерваторії, виконавши концерт Бетховена з власною каденцією. За час перебування в Лейпцигу Микола Віталійович створив досить багато: опублікував дві збірки народних пісень для голосу з супроводом фортепіано, ряд романсів на слова Т. Шевченка, струнний квартет, тріо для двох скрипок і альта, увертюру на тему народної пісні «Ой запив козак, запив», «Юнацьку симфонію», «Українську сюїту у формі старовинних танців на основі народних пісень», музику до Шевченкового «Заповіту», яка стане початком цілого циклу «Музика до Кобзаря».

Лисенкові, як піаністові, пророкували блискуче майбутнє в Німеччині, але він не залишився там після завершення навчання і в 1869 році повертається на Україну та оселяється в Києві. Він здобуває визнання як піаніст-виконавець і педагог. Організовує з любителів хор і дає концерти слов’янської народної музики. Записує народні пісні, зокрема від співачки Меланії Загорської. Тоді ж знайомиться з відомим кобзарем Остапом Вересаєм. Про його репертуар, манеру виконання Лисенко пише наукову працю «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм».

У 1872 році з’являється його перший закінчений музично-сценічний твір – оперета на лібрето Михайла Старицького «Чорноморці». У слід за нею виникає вже справжня велика опера на сюжет повісті Миколи Гоголя «Різдвяна ніч», яку в 1874 р. автори-аматори поставили в Київському оперному театрі як музичну комедію. Вистава мала великий успіх.

У 1874 році Лисенко, прагнучи вдосконалюватись у музично-сценічному жанрі, вирішує взяти кілька уроків у найбільш визначного російського педагога та оперного композитора М. Римського-Корсакова – професора петербурзької консерваторії. Тож виїжджає на деякий час до столиці російської імперії. Навчання там, а також зустріч і товаришування з представниками «Могутньої кучки», робить свій вклад у творчість Лисенка. У Петербурзі він пише багато нових творів, зокрема працює над оперою «Маруся Богуславка», а після повернення до Києва створює величезну кількість своїх доробків і постійно виступає з хором і сольно.

У 1876 році побачив світ третій випуск народних пісень в обробці М. Лисенка, але за кордоном – оскільки того ж року вийшов горезвісний Емський указ, спрямований на придушення національної культури. Тому збірку Лисенка не було допущено в Україну.

У 1878 році Микола Віталійович одружується з Ольгою Липською. Саме тоді розпочинається «золотий» час Лисенка як сім’янина і як творця.

Микола Лисенко з дружиною і дітьми

З Ольгою Липською Лисенко жив цивільним шлюбом, «на віру». У цьому шлюбі народилося семеро дітей (двоє померло маленькими). Після смерті Ольги Липської Ольга О’Коннор, записала цих дітей на себе, щоб дати їм офіційний статус.

У 1880-х Микола Віталійович починає працювати над своїм найбільшим твором – оперою «Тарас Бульба», який був вершинним у його творчості й найвищим досягненням української дожовтневої оперної музики, а також іншими своїми відомими творами – опера «Утоплена», кантата «Радуйся, ниво неполитая», дитячі опери «Коза-Дереза», «Пан Коцький» та багато інших. Окрім того, митець продовжує вчителювати і навіть влаштовує численні хорові подорожі з виступами.

Великий слід в історії української музичної культури залишили хорові подорожі М. Лисенка Україною. Народна пісня, хорове мистецтво долинали до найвіддаленіших куточків нашого краю.

Як композитор, Лисенко писав у різних жанрах. Це і продовження серії музики до «Кобзаря», і пісні на тексти Івана Франка, Лесі Українки, Генріха Гейне. Також він друкує збірки українських народних пісень для голосу з фортепіано, для чоловічого й змішаного хорів. Одна за одною з’являються опера «Наталка Полтавка», дитяча опера «Зима і Весна». Він є автором хору «Боже великий єдиний...» – духовного гімну України.

Плідною була й наукова діяльність композитора. Визнання серед громадськості здобули його праці «Народні музичні інструменти на Вкраїні», «Про тарбан і музику пісень Відорта», «Музика до думи про Богдана Хмельницького». Лисенко також вів виконавську діяльність, брав участь у хорових та камерних інструментальних концертах.

Активну участь узяв композитор у підготовці до відкриття 1903 році в Полтаві пам’ятника зачинателеві нової української літератури І. Котляревському. На урочистостях із нагоди цієї події прозвучала кантата М. Лисенка «На вічну пам’ять Котляревському».

Кінець XIX – початок XX ст. – вершина творчої і громадської діяльності Миколи Віталійовича. У 1903 році широко відзначався 35-річний ювілей його творчого шляху. У Києві на честь ювіляра було поставлено «Різдвяну ніч», у Петербурзі влаштовано великий концерт. Під час урочистостей друзі організували збір коштів для композитора. На частину з них восени 1904 року в будинку на вул. Велика Підвальна (тепер Ярославів Вал) у м. Києві було відкрито музично-драматичну школу. Тут уперше в Україні працювали відділ української драми та класи народних інструментів, зокрема бандури, і теорії музики. Вихованцями школи були композитори Л. Ревуцький, К. Стеценко, артисти О. Ватуля, Б. Романицький, скрипаль М. Полякін, фольклорист В. Верховинець, співак М. Микита, хоровий диригент О. Кошиць та ін. Композитор працював у своїй школі до останніх днів життя.

Музичну діяльність М. Лисенко постійно поєднував із невтомними зусиллями на громадській ниві. Ще в молоді роки він співпрацював з київською «Громадою». Пізніше активно гуртував українських митців у Київському літературно-артистичному товаристві. Разом з О. Кошицем організував у 1905 році музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя, а в 1906 році першу всеукраїнську організацію «Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві», на адресу якого надходили кошти від концертів і благодійні внески з Австралії, Америки, Канади, не кажучи вже про всю Європу.

Події 1905–1907 років – першої російської буржуазно-демократичної революції – сколихнули суспільне життя України, вплинули на літературний і мистецький процес. Лисенко палко відгукнувся на цю подію. Композитор пише хор «Вічний революціонер», солоспів «В грудях вогонь», згодом оперу-сатиру «Енеїда», музику до драми «Остання ніч» М. Старицького. Митець створює також ряд ліричних мініатюр на слова Дніпрової Чайки, Олександра Олеся, М. Вороного – «Єрихонська рожа», «Айстри», «Нічого, нічого»; кілька хорів, фортепіанних п’єс та оперу-хвилинку «Ноктюрн».

У 1908 р. Лисенко став засновником і визнаним лідером «Українського клубу» – об’єднання, що відіграло виняткову роль у формуванні національно свідомої інтелігенції.

Помер Микола Лисенко раптово. У вересні 1912 року його приятель, професор Триштель, застерігав, що серце композитора в ненадійному стані. А вранці 24 жовтня Микола Віталійович зібрався йти до Музично-драматичної школи – і тут стався серцевий напад. За півгодини маестро не стало. Олена Пчілка згадувала, що після смерті на його обличчі ще якийсь час лишався живий вираз жалю й смутку. Згодом він зійшов і лице покійника стало суворе.

Похований на п’ятий день – чекали, доки з’їдуться родичі, діти та численні делегації з усієї України. На Байкове кладовище труну супроводжували тисячі людей, кілька хорів. Коли процесія йшла Васильківською повз театр Садовського, нинішня Оперета, оркестр театру заграв Жалобний марш Лисенка.

Уже 14 вересня 1913 року в Полтаві відбулося вшанування пам’яті Миколи Лисенка з нагоди першої річниці його смерті. До цієї дати полтавська громада опублікувала життєпис композитора (В. Будинець «Славний музика Микола Віталієвич Лисенко» (видання Полтавської української книгарні, 1913).

Іменем Миколи Лисенка назвали провідні мистецькі установи України, такі як Львівська національна музична академія (1903 р.), Харківський академічний оперний театр (1944 р.), Колонний зал Національної філармонії (1962 р.), Київська спеціалізована музична школа (1944 р.), Полтавське державне музичне училище. Ім’я Лисенка носить також провідний камерний колектив – струнний квартет.

29 грудня 1965 року поруч із Національною оперою України на Театральній площі відкрили пам’ятник Миколі Лисенку (скульптор Олександр Ковальов, архітектор Василь Гнєзділов).

Пам’ятник Миколі Лисенку в м. Київ

Пам’ятник також встановлено й на батьківщині композитора, у селі Гриньки.

Джерело: мережа Інтернет
Матеріал підготувала: провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Л.О. Тимченко

Віра Роїк – майстриня української вишивки

25 квітня 1911 року в місті Лубни, що на Полтавщині, у сім’ї Сосюрко народилася донечка Віра. Мати, Лідія Еразмівна, працювала художником-графіком, батько, Сергій Онуфрійович, – службовцем на залізниці. Вірині батьки були людьми освіченими й інтелігентними. Часто в їхньому помешканні гостювали видатні сучасники – Антон Макаренко, Панас Мирний, Володимир Короленко.

Дід дівчинки по батьківській лінії – Онуфрій Микитович Сосюрко (народився у Диканьці 1850 року) був нащадком запорозького козака. Ще чотирнадцятилітнім він чумакував, возив на волах сіль із Криму на Полтавщину, а потім 10 років служив у солдатах, причому його полк стояв у Полтаві. Після служби Онуфрій одружився з селянкою Оксаною Клочко. У 1881 році у них народився син Сергій, майбутній батько Віри. Сім’я Сосюрко багато їздила полтавською землею. Спочатку Онуфрій Микитович працював у Кобеляцькому повіті в поміщика Сулими, а потім – у Нових Санжарах, де управляв садибою графині Авінової. Дід часто возив маленьку Віру в ці маєтки, а також у самі Кобеляки, де мав хату.

Вірина мати належала до роду Яворських, з котрого вийшли знамениті Карпо Значко-Яворський – осавул Лубенського полку, і його син Матвій (чернече ім’я Мелхіседек) – ігумен і духовний наставник усіх церков і монастирів Правобережної України. Віриними родичами по матері також були Володимир Короленко й Володимир Вернадський.

Прикметно, що Володимир Короленко став хрещеним батьком Віри. На сьомий день від її народження письменник виголосив за святковим столом вірш «Вірочці–Юлі!».

У родині Сосюрко було троє дітей – Віра, Борис та Євген. Батьки вважали, що змалечку їх слід привчати до праці. Уже в шість років Віра мала свій обов’язок – мити чайний посуд уранці. Потім бабуся Оксана вирішила, що настав час навчати її вишивання й дала онуці нитки, голку й наперсток. Віра зіпсувала кілька клаптиків тканини, поки з’явилася перша вистраждана мережка. Шестирічна дівчинка всією душею ненавиділа це ремесло і не прагнула створювати неймовірні візерунки на полотнах. Вона гралася з хлопцями і лазила по деревах. Батьки були незадоволені норовливим характером Віри і постійно картали її. «Я була маленькою, худенькою, але хуліганкою, не дай Бог. Билася, била хлопчиків з сусіднього двору, які скакали верхи на прутах верби і дражнили мене «Верчик-перчик». Як це можна було пробачити?! Я забиралася на дах сараю і звідти стріляла по них із рогатки або з лука», – згадувала Віра Сергіївна.

Усе змінилося, коли в гості до родини завітав Володимир Короленко. Дівчинка слухалася його беззаперечно. «Одного разу прийшов діда Володя, і тато йому поскаржився, що я «ледаща дитина!». Короленко, як завжди, посадив мене до себе на коліна і сказав: «Верчик, ти ж станеш доброю господинею, ти мені обіцяєш?». І я дала слово, що буду вишивати», – розповідала майстриня.

З дитинства Віра захоплювалася малюванням, грою на фортепіано і хореографією, та з роками все більше місця в її душі займало вишивання. Перший рушник дівчинка створила для «діда Володі», так вона називала свого хрещеного Володимира Короленка. Після того батьки подарували доньці гарний український костюмчик, який закортіло самій оздобити візерунками.

Навчалася Віра багато й охоче. Закінчивши Полтавську Маріїнську гімназію, вона продовжила освіту на робітфаці Полтавського інституту сільськогосподарського будівництва й одночасно відвідувала балетну студію. Потім були річні курси при Московському художньому комбінаті, семінари в Горьківському університеті.

Після гімназії юна Віра працювала в Лубенській артілі вишивальниць. Там вона почала творчо переосмислювати народні візерунки, компонувати з традиційних елементів авторські роботи. У 1925 році дівчина стала вишивальницею знаменитої Полтавської фабрики, де ретельно і вдумливо переймала секрети визнаних майстринь.

Згодом Віра Сосюрко почала брати участь у виставках, її роботи вирізнялися з-поміж інших оригінальністю змісту й довершеністю форми. Нових творчих сил і наснаги надала майстрині відзнака Всесоюзної виставки народної творчості в Москві 1936 року. Відтоді вишивання стало справою її життя.

Заміж за Михайла Роїка Віра вийшла напередодні війни, 29 вересня 1938 року народила сина Вадима.

На початку німецько-радянської війни енкаведисти арештували Віриного батька. Сергій Онуфрійович загинув у сталінських концтаборах, родина так і не дізналася про місце його поховання. Лише за «хрущовської відлиги» С. О. Сосюрко реабілітований, проте тавро доньки «ворога народу» тяжіло над майстринею впродовж кількох десятиліть, під підозрою та недовірою представників тоталітарної системи вона була аж до проголошення незалежності України.

А потім почалися бойові дії на Полтавщині… Радянські війська відступали з Лубен без бою. Чоловік Віри замість того, аби виїхати в евакуацію зі своїм підприємством (він мав бронь), записався розвідником у винищувальний батальйон і залишив місто з останніми частинами.

У липні 1941 року Віра Роїк прямувала до військкомату, вона була військовозобов’язаною, бо як секретар-машиністка Лубенського міськвиконкому мала допуск до секретних документів. Почався наліт фашистських бомбардувальників. Вибуховою хвилею від авіабомби Віру відкинуло на кілька метрів в урвище і сильно присипало землею. Її знайшли, відкопали непритомною.

Важка контузія, переломи, ушкодження хребта, яке змусило Віру 20 років носити металевий корсет. Кілька тижнів вона не могла розбірливо говорити, місяць нічого не чула. Наступні два роки Віра Сергіївна була прикута до ліжка. У неї майже не діяла права рука, тому майстриня не в змозі була тримати голку. Кілька років вона вчилася вправно працювати лівою, так стала і шульгою. Тривалий час Віра Сергіївна відмовлялася експонувати власні роботи, бо «почерк був не її».
Саме вишивки, зроблені раніше, допомогли перебути з маленьким сином і старенькою матір’ю війну й окупацію. Лідія Еразмівна вимінювала доньчини роботи на продукти.
Жили, нічого не знаючи про рідних-фронтовиків – двох братів і чоловіка, який був старшиною-розвідником, воював під Сталінградом, на Курській дузі, дійшов до Варшави. Його, ледь живого після численних поранень, привезли до Лубен, і теща буквально виходила зятя. Вірин брат Євген Сосюрко пройшов війну танкістом, важкопораненим евакуювався на Кавказ для лікування. Туди ж у 1944 році він запросив родину сестри, ті приїхали в Ставропольський край із голодної України.

Тут Віра відновила стародавню техніку вишивання гладдю і хрестиком, які опанувала ще в Лубнах, працюючи в артілі. Її чоловік ожив, підлікувався, Вадим пішов до школи, закінчив сім класів.

І знову брат змінив долю сім’ї. Він працював головним інженером Севастопольського морського військового порту і запросив племінника до себе. Вадим вступив до технікуму залізничного транспорту в Севастополі. У 1952 році вся родина переїхала до Криму, у Сімферополь. Тут талант Віри Роїк як художниці і педагога розкрився повною мірою. За визнанням мистецтвознавців, вона створила справжню кримську школу української вишивки.

Понад десять років Віра Сергіївна присвятила навчанню молодого покоління тонкощів української вишивки – традиційних для Полтавщини, Тернопільщини, Харківщини, Київщини та Буковини орнаментів. Вона переконувала, що вишивка – це не просто набір кольорових стібків на тканині: у ній – код-посилання, де кожний колір і візерунок несе в собі зашифровану інформацію.

«Часом мені самій важко повірити, що за допомогою всього лише маленької тоненької голки і звичайних ниток я можу втілювати надії і печалі, радості і страждання, любов і віру минулих поколінь», – писала вишивальниця в автобіографічній книзі «Мелодії на полотні».

Віра Роїк із чоловіком Михайлом та сином Вадимом. Сімферополь, серпень 1972 рік

В основу творчості майстрині було покладено геометричний орнамент із застосуванням найрізноманітніших технік вишивки – «хрестика», «затяганки», «троянки», «ляхівки», «занизування», «гречки», «стовпчика». Тематика її робіт різноманітна, як і їхнє прикладне значення. Сюжети для своїх творів Віра Сергіївна брала з навколишньої дійсності. Її вишивкам притаманний лаконізм у кольорі, чіткість малюнка, емоційна виразність, бездоганна техніка виконання. Декоративність і орнаментальність виробів Віри Роїк багато в чому пов’язані з іконописом.

Роботи Віри Роїк

В її творчості зберігається незвичайна відданість художнім канонам, виробленим століттями. Проте з рук Віри Сергіївни на світ з’являлися й нові орнаментально-символічні знаки, відлиті в закінчені формули. Її розуміння чистої абстракції було близьким до творчості художників-авангардистів.

Мамину настанову про те, що кожний вид мистецтва має свої закони, Віра Роїк пронесла через усе життя. Тому вона завжди була нетерпимою до будь-якої фальші в українській народній вишивці. Саме через таку вимогливість до себе та інших на її шляху траплялися не лише шанувальники мистецького таланту, але й недруги та заздрісники. Не обходилося і без двозначних натяків про репресованого батька.

Віра Сергіївна знала понад 300 технік і прийомів вишивання, але перевагу віддавала рідним, полтавським рушниковим швам. Вона полюбляла червоний колір, що уособлював радість життя. На творчих полотнах мисткині розквітали фантастичні квіти і чарівні візерунки, червоні півники й сонце, святкові весільні мотиви. Вона вважала визначальним колір і малюнок. Що було на душі – таку нитку й брала. Але навіть у традиційні композиції Віра Сергіївна вносила щось своє, пережите. І це своє робило їх оригінальними й водночас справжніми здобутками народної творчості.

Віра Роїк

У 1981 році вперше на полтавській землі, у Лубнах, відкрилася персональна виставка Віри Роїк під назвою «Український рушничок». Ця назва її виставки залишилася назавжди. Художниця любила Полтавщину і періодично відвідувала з виставками свої улюблені міста – Полтаву, Гадяч, Диканьку, Кобеляки, Лубни, де завжди зустрічала доброту, розуміння її творчості. У книзі «Мелодії на полотні» Віра Роїк писала про відвідування малої Батьківщини: «Тут я заряджаюсь оптимізмом, знаходжу нові мотиви для моїх витворів, отримую нові враження від знайомства з художниками, письменниками, поетами, вишивальницями... Моє коріння звідси... Полтавська земля є невичерпним джерелом моєї творчості». А себе майстриня називала «кримською полтавкою».

Крім усіх своїх талантів і чеснот, Віра Роїк мала особливий дар усеохопної материнської любові, який дарувала багатьом людям. Дмитро Власович Степовик назвав її «Всеукраїнська мати». І справді, в ній було стільки тепла, толерантності, любові, якими так багата українська жінка-мати…

Віра Роїк організувала понад 150 персональних виставок своїх творів в усіх обласних центрах України, а також у Росії, Німеччині, Болгарії, Польщі, Туреччині. Вона брала участь у 287 загальних художніх виставках у СРСР, Україні та за кордоном, зокрема в Бельгії, Франції, Угорщині, Італії, Монголії, США, Хорватії. Ще далекого 1963 року майстриня створила музей декоративно-прикладного мистецтва в Криму.

Загалом творчість Віри Роїк стала відома мистецькій громадськості світу лише в роки незалежності України. Саме в цей період простежується найвищий злет її творчої та виставкової активності. Її багатобарвна виставка «Український рушничок» стала не лише справжньою сенсацією, але й окрасою двох велелюдних Конгресів українців Криму. У 2006 році засновано Міжнародну премію Віри Роїк, яку першою отримала вона сама – за значний внесок у примноження національних досягнень і традицій української вишивки. У 2008 році мисткиня взяла участь у створенні Рушника Національної Єдності.

Віра Сергіївна Роїк – Герой України, Заслужений майстер народної творчості України, Заслужений художник Криму, лауреат Державної премії Автономної Республіки Крим і премії імені Володимира Короленка. Вона нагороджена орденом Княгині Ольги, Міжнародним орденом Миколи Чудотворця І ступеня «За примноження добра на землі». Мисткиня була членом Національної спілки художників України та спілки майстрів народної творчості України.

Твори вишивальниці зберігаються у багатьох музеях України й світу. У Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського сформований фонд Віри Сергіївни Роїк, який уміщує передані сином Вадимом Михайловичем матеріали про її життя, творчу та виставкову діяльність. Інформаційні папери, журнальні та газетні статті, ксерокопії документів зберігаються в науковому архіві; тканини, кераміка, документи, плакати, книги і брошури – у фондах музею. Серед експонатів вагомими є Посвідчення про присвоєння звання «Герой України» із врученням ордена Держави (2006 рік), автобіографічне видання «Мелодії на полотні», матеріали конференцій, дослідження творчого стилю мисткині. Зберігаються інші документи: афіші, запрошення, каталоги персональних виставок майстрині за різні роки, колекція наперстків, а також особистий одяг і твори, зокрема рушники.

Останній місяць свого життя Віра Сергіївна важко хворіла. Попри це цікавилася суспільним життям, обговорювала із сином Вадимом плани майбутніх виставок і поїздок. 3 жовтня 2010 року близько 16 години на 100 році життя серце видатної майстрині зупинилося… Поховали Віру Роїк у Сімферополі.

Пам’ятник на могилі Віри Роїк в м. Сімферополі

Джерело: мережа Інтернет
Матеріал підготувала провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Л. О. Тимченко.