Віра Роїк – майстриня української вишивки

25 квітня 1911 року в місті Лубни, що на Полтавщині, у сім’ї Сосюрко народилася донечка Віра. Мати, Лідія Еразмівна, працювала художником-графіком, батько, Сергій Онуфрійович, – службовцем на залізниці. Вірині батьки були людьми освіченими й інтелігентними. Часто в їхньому помешканні гостювали видатні сучасники – Антон Макаренко, Панас Мирний, Володимир Короленко.

Дід дівчинки по батьківській лінії – Онуфрій Микитович Сосюрко (народився у Диканьці 1850 року) був нащадком запорозького козака. Ще чотирнадцятилітнім він чумакував, возив на волах сіль із Криму на Полтавщину, а потім 10 років служив у солдатах, причому його полк стояв у Полтаві. Після служби Онуфрій одружився з селянкою Оксаною Клочко. У 1881 році у них народився син Сергій, майбутній батько Віри. Сім’я Сосюрко багато їздила полтавською землею. Спочатку Онуфрій Микитович працював у Кобеляцькому повіті в поміщика Сулими, а потім – у Нових Санжарах, де управляв садибою графині Авінової. Дід часто возив маленьку Віру в ці маєтки, а також у самі Кобеляки, де мав хату.

Вірина мати належала до роду Яворських, з котрого вийшли знамениті Карпо Значко-Яворський – осавул Лубенського полку, і його син Матвій (чернече ім’я Мелхіседек) – ігумен і духовний наставник усіх церков і монастирів Правобережної України. Віриними родичами по матері також були Володимир Короленко й Володимир Вернадський.

Прикметно, що Володимир Короленко став хрещеним батьком Віри. На сьомий день від її народження письменник виголосив за святковим столом вірш «Вірочці–Юлі!».

У родині Сосюрко було троє дітей – Віра, Борис та Євген. Батьки вважали, що змалечку їх слід привчати до праці. Уже в шість років Віра мала свій обов’язок – мити чайний посуд уранці. Потім бабуся Оксана вирішила, що настав час навчати її вишивання й дала онуці нитки, голку й наперсток. Віра зіпсувала кілька клаптиків тканини, поки з’явилася перша вистраждана мережка. Шестирічна дівчинка всією душею ненавиділа це ремесло і не прагнула створювати неймовірні візерунки на полотнах. Вона гралася з хлопцями і лазила по деревах. Батьки були незадоволені норовливим характером Віри і постійно картали її. «Я була маленькою, худенькою, але хуліганкою, не дай Бог. Билася, била хлопчиків з сусіднього двору, які скакали верхи на прутах верби і дражнили мене «Верчик-перчик». Як це можна було пробачити?! Я забиралася на дах сараю і звідти стріляла по них із рогатки або з лука», – згадувала Віра Сергіївна.

Усе змінилося, коли в гості до родини завітав Володимир Короленко. Дівчинка слухалася його беззаперечно. «Одного разу прийшов діда Володя, і тато йому поскаржився, що я «ледаща дитина!». Короленко, як завжди, посадив мене до себе на коліна і сказав: «Верчик, ти ж станеш доброю господинею, ти мені обіцяєш?». І я дала слово, що буду вишивати», – розповідала майстриня.

З дитинства Віра захоплювалася малюванням, грою на фортепіано і хореографією, та з роками все більше місця в її душі займало вишивання. Перший рушник дівчинка створила для «діда Володі», так вона називала свого хрещеного Володимира Короленка. Після того батьки подарували доньці гарний український костюмчик, який закортіло самій оздобити візерунками.

Навчалася Віра багато й охоче. Закінчивши Полтавську Маріїнську гімназію, вона продовжила освіту на робітфаці Полтавського інституту сільськогосподарського будівництва й одночасно відвідувала балетну студію. Потім були річні курси при Московському художньому комбінаті, семінари в Горьківському університеті.

Після гімназії юна Віра працювала в Лубенській артілі вишивальниць. Там вона почала творчо переосмислювати народні візерунки, компонувати з традиційних елементів авторські роботи. У 1925 році дівчина стала вишивальницею знаменитої Полтавської фабрики, де ретельно і вдумливо переймала секрети визнаних майстринь.

Згодом Віра Сосюрко почала брати участь у виставках, її роботи вирізнялися з-поміж інших оригінальністю змісту й довершеністю форми. Нових творчих сил і наснаги надала майстрині відзнака Всесоюзної виставки народної творчості в Москві 1936 року. Відтоді вишивання стало справою її життя.

Заміж за Михайла Роїка Віра вийшла напередодні війни, 29 вересня 1938 року народила сина Вадима.

На початку німецько-радянської війни енкаведисти арештували Віриного батька. Сергій Онуфрійович загинув у сталінських концтаборах, родина так і не дізналася про місце його поховання. Лише за «хрущовської відлиги» С. О. Сосюрко реабілітований, проте тавро доньки «ворога народу» тяжіло над майстринею впродовж кількох десятиліть, під підозрою та недовірою представників тоталітарної системи вона була аж до проголошення незалежності України.

А потім почалися бойові дії на Полтавщині… Радянські війська відступали з Лубен без бою. Чоловік Віри замість того, аби виїхати в евакуацію зі своїм підприємством (він мав бронь), записався розвідником у винищувальний батальйон і залишив місто з останніми частинами.

У липні 1941 року Віра Роїк прямувала до військкомату, вона була військовозобов’язаною, бо як секретар-машиністка Лубенського міськвиконкому мала допуск до секретних документів. Почався наліт фашистських бомбардувальників. Вибуховою хвилею від авіабомби Віру відкинуло на кілька метрів в урвище і сильно присипало землею. Її знайшли, відкопали непритомною.

Важка контузія, переломи, ушкодження хребта, яке змусило Віру 20 років носити металевий корсет. Кілька тижнів вона не могла розбірливо говорити, місяць нічого не чула. Наступні два роки Віра Сергіївна була прикута до ліжка. У неї майже не діяла права рука, тому майстриня не в змозі була тримати голку. Кілька років вона вчилася вправно працювати лівою, так стала і шульгою. Тривалий час Віра Сергіївна відмовлялася експонувати власні роботи, бо «почерк був не її».
Саме вишивки, зроблені раніше, допомогли перебути з маленьким сином і старенькою матір’ю війну й окупацію. Лідія Еразмівна вимінювала доньчини роботи на продукти.
Жили, нічого не знаючи про рідних-фронтовиків – двох братів і чоловіка, який був старшиною-розвідником, воював під Сталінградом, на Курській дузі, дійшов до Варшави. Його, ледь живого після численних поранень, привезли до Лубен, і теща буквально виходила зятя. Вірин брат Євген Сосюрко пройшов війну танкістом, важкопораненим евакуювався на Кавказ для лікування. Туди ж у 1944 році він запросив родину сестри, ті приїхали в Ставропольський край із голодної України.

Тут Віра відновила стародавню техніку вишивання гладдю і хрестиком, які опанувала ще в Лубнах, працюючи в артілі. Її чоловік ожив, підлікувався, Вадим пішов до школи, закінчив сім класів.

І знову брат змінив долю сім’ї. Він працював головним інженером Севастопольського морського військового порту і запросив племінника до себе. Вадим вступив до технікуму залізничного транспорту в Севастополі. У 1952 році вся родина переїхала до Криму, у Сімферополь. Тут талант Віри Роїк як художниці і педагога розкрився повною мірою. За визнанням мистецтвознавців, вона створила справжню кримську школу української вишивки.

Понад десять років Віра Сергіївна присвятила навчанню молодого покоління тонкощів української вишивки – традиційних для Полтавщини, Тернопільщини, Харківщини, Київщини та Буковини орнаментів. Вона переконувала, що вишивка – це не просто набір кольорових стібків на тканині: у ній – код-посилання, де кожний колір і візерунок несе в собі зашифровану інформацію.

«Часом мені самій важко повірити, що за допомогою всього лише маленької тоненької голки і звичайних ниток я можу втілювати надії і печалі, радості і страждання, любов і віру минулих поколінь», – писала вишивальниця в автобіографічній книзі «Мелодії на полотні».

Віра Роїк із чоловіком Михайлом та сином Вадимом. Сімферополь, серпень 1972 рік

В основу творчості майстрині було покладено геометричний орнамент із застосуванням найрізноманітніших технік вишивки – «хрестика», «затяганки», «троянки», «ляхівки», «занизування», «гречки», «стовпчика». Тематика її робіт різноманітна, як і їхнє прикладне значення. Сюжети для своїх творів Віра Сергіївна брала з навколишньої дійсності. Її вишивкам притаманний лаконізм у кольорі, чіткість малюнка, емоційна виразність, бездоганна техніка виконання. Декоративність і орнаментальність виробів Віри Роїк багато в чому пов’язані з іконописом.

Роботи Віри Роїк

В її творчості зберігається незвичайна відданість художнім канонам, виробленим століттями. Проте з рук Віри Сергіївни на світ з’являлися й нові орнаментально-символічні знаки, відлиті в закінчені формули. Її розуміння чистої абстракції було близьким до творчості художників-авангардистів.

Мамину настанову про те, що кожний вид мистецтва має свої закони, Віра Роїк пронесла через усе життя. Тому вона завжди була нетерпимою до будь-якої фальші в українській народній вишивці. Саме через таку вимогливість до себе та інших на її шляху траплялися не лише шанувальники мистецького таланту, але й недруги та заздрісники. Не обходилося і без двозначних натяків про репресованого батька.

Віра Сергіївна знала понад 300 технік і прийомів вишивання, але перевагу віддавала рідним, полтавським рушниковим швам. Вона полюбляла червоний колір, що уособлював радість життя. На творчих полотнах мисткині розквітали фантастичні квіти і чарівні візерунки, червоні півники й сонце, святкові весільні мотиви. Вона вважала визначальним колір і малюнок. Що було на душі – таку нитку й брала. Але навіть у традиційні композиції Віра Сергіївна вносила щось своє, пережите. І це своє робило їх оригінальними й водночас справжніми здобутками народної творчості.

Віра Роїк

У 1981 році вперше на полтавській землі, у Лубнах, відкрилася персональна виставка Віри Роїк під назвою «Український рушничок». Ця назва її виставки залишилася назавжди. Художниця любила Полтавщину і періодично відвідувала з виставками свої улюблені міста – Полтаву, Гадяч, Диканьку, Кобеляки, Лубни, де завжди зустрічала доброту, розуміння її творчості. У книзі «Мелодії на полотні» Віра Роїк писала про відвідування малої Батьківщини: «Тут я заряджаюсь оптимізмом, знаходжу нові мотиви для моїх витворів, отримую нові враження від знайомства з художниками, письменниками, поетами, вишивальницями... Моє коріння звідси... Полтавська земля є невичерпним джерелом моєї творчості». А себе майстриня називала «кримською полтавкою».

Крім усіх своїх талантів і чеснот, Віра Роїк мала особливий дар усеохопної материнської любові, який дарувала багатьом людям. Дмитро Власович Степовик назвав її «Всеукраїнська мати». І справді, в ній було стільки тепла, толерантності, любові, якими так багата українська жінка-мати…

Віра Роїк організувала понад 150 персональних виставок своїх творів в усіх обласних центрах України, а також у Росії, Німеччині, Болгарії, Польщі, Туреччині. Вона брала участь у 287 загальних художніх виставках у СРСР, Україні та за кордоном, зокрема в Бельгії, Франції, Угорщині, Італії, Монголії, США, Хорватії. Ще далекого 1963 року майстриня створила музей декоративно-прикладного мистецтва в Криму.

Загалом творчість Віри Роїк стала відома мистецькій громадськості світу лише в роки незалежності України. Саме в цей період простежується найвищий злет її творчої та виставкової активності. Її багатобарвна виставка «Український рушничок» стала не лише справжньою сенсацією, але й окрасою двох велелюдних Конгресів українців Криму. У 2006 році засновано Міжнародну премію Віри Роїк, яку першою отримала вона сама – за значний внесок у примноження національних досягнень і традицій української вишивки. У 2008 році мисткиня взяла участь у створенні Рушника Національної Єдності.

Віра Сергіївна Роїк – Герой України, Заслужений майстер народної творчості України, Заслужений художник Криму, лауреат Державної премії Автономної Республіки Крим і премії імені Володимира Короленка. Вона нагороджена орденом Княгині Ольги, Міжнародним орденом Миколи Чудотворця І ступеня «За примноження добра на землі». Мисткиня була членом Національної спілки художників України та спілки майстрів народної творчості України.

Твори вишивальниці зберігаються у багатьох музеях України й світу. У Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського сформований фонд Віри Сергіївни Роїк, який уміщує передані сином Вадимом Михайловичем матеріали про її життя, творчу та виставкову діяльність. Інформаційні папери, журнальні та газетні статті, ксерокопії документів зберігаються в науковому архіві; тканини, кераміка, документи, плакати, книги і брошури – у фондах музею. Серед експонатів вагомими є Посвідчення про присвоєння звання «Герой України» із врученням ордена Держави (2006 рік), автобіографічне видання «Мелодії на полотні», матеріали конференцій, дослідження творчого стилю мисткині. Зберігаються інші документи: афіші, запрошення, каталоги персональних виставок майстрині за різні роки, колекція наперстків, а також особистий одяг і твори, зокрема рушники.

Останній місяць свого життя Віра Сергіївна важко хворіла. Попри це цікавилася суспільним життям, обговорювала із сином Вадимом плани майбутніх виставок і поїздок. 3 жовтня 2010 року близько 16 години на 100 році життя серце видатної майстрині зупинилося… Поховали Віру Роїк у Сімферополі.

Пам’ятник на могилі Віри Роїк в м. Сімферополі

Джерело: мережа Інтернет
Матеріал підготувала провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Л. О. Тимченко.

Берегиня української пісні

14 жовтня, серед воєнного лихоліття 1943-го, на благословенній Полтавщині в с. Корещина, у фронтовика Панаса Коржа та його дружини Марії народилася донечка. Назвали Раїсою.

У родині було іще четверо братів, пізніше приєднався батько, що повернувся із фронту. На все життя в Раїси лишився спогад про колючу батьківську щоку й ляльку, яку той привіз у подарунок.

Її дитинство випало на перші повоєнні роки, які були вкрай важкими. Раїса знала селянську тяжку роботу змалку, була беручкою і вміла все: копати й сапати, косити й варити, пасти й доїти корови. Але дівчинка змалку, попри всі труднощі й негаразди сільського життя, любила співати, уявляла себе артисткою. Першим джерелом музики для Раї стала батькова трофейна гармошка «Хофнер»: «Легка і зручна, ніби для моїх пальчиків. Заберуся, було, з гармошкою на вишню, та як почну співати!.. Де бралися ті пісні, і сама не знаю. Вигадувала здебільшого. Або переробляла те, що чула, коли грав патефон… Згодом виступала вже в шкільній самодіяльності… таким високим дискантом виспівувала, що аж шибки у вікнах подзенькували… Я була щаслива…»

У важкі повоєнні роки Коржі вижили завдяки домашньому господарству, яке вправно вела мати. Рая, щоб допомогти їй, бралася до роботи як у хаті, так і на колгоспному полі, де всі тоді працювали за трудодні. А коли підросла, як і більшість сільських дітей, пройшла всі ланки колгоспної праці, трудячись там, де потрібно колгоспові. Тож, коли згодом співала на сцені про струджені мамині руки, квітучу вишню в саду й білу хату, згадувала пережите, пропускаючи через серце кожен рядок і своїм диво-голосом спонукаючи до власних спогадів і слухачів.

Батька, який прожив лише 49 років, згадувала піснею: «Не продавав, але пізнав ціну і колосу, й маленькому зернятку». А от мамі Бог щедро відпустив віку, аби Раїса довго залишалася донею, співаючи: «…Дай, Боже, нам іще багато літ до твого світла, мамо, прилітати».

Співала Рая, навчаючись у Землянківській школі – і солісткою в хорі, і сама. І по селах із концертами їздила…Одного разу в село приїхав хор Кременчуцького автозаводу, де спів Раїси Корж почув керівник колективу – Павло Оченаш. Він запросив її стати солісткою, Однак для переїзду до міста безпаспортній і фактично закріпаченій селянці потрібна була згода керівників колгоспу, яку довелося вимолювати впертому хористові.

Раїса Корж

Робота на КрАЗі, здобуття середньої освіти у вечірній школі й заняття в самодіяльному хорі стали нелегким випробуванням для молодої дівчини, яка ще не раз доводила, що вона справжня козачка.

Починаючи з 1962 року, Раїса співала в ансамблі «Веселка» Полтавської філармонії, там вона й познайомилась із своїм майбутнім чоловіком, баяністом Миколою Кириченком. Бог освятив їхнє світле й чисте кохання. Цього ж року сталася трагедія – пішов із життя батько співачки.

У листопаді 1962 року Раїса Опанасівна переїздить на роботу до вокально-хореографічного ансамблю «Льонок» при Житомирській філармонії, а 15 грудня 1963 року Раїса Опанасівна та Микола Кириченко одружилися, і навіть брак коштів на обручки не затьмарив щастя, яке панувало на весіллі в Миколиному селі. «Доленосна зустріч, кохання всього життя» – напише вона у спогадах. Та головне – це був і міцний творчий союз. Він був акомпаніатором, разом записали більше 200 пісень. Високий статний баяніст із Полтавської філармонії намагався лишатися в тіні на сцені й у житті, розчинявся в ній, опікував, готував, співав, лікував, одним словом – любив до останньої хвилини її життя.

Раїса та Микола Кириченки

У травні 1967 року Раїса Кириченко стає солісткою вокально-хореографічного ансамблю «Веснянка» Херсонської філармонії, а вже з січня 1968 року – солісткою Черкаського народного хору. А. Пашкевича призначили керівником цього колективу, і він запросив Раїсу та Миколу в Черкаси. Для Раїси ж він написав і один зі своїх шедеврів – «Мамину вишню».

Незважаючи на приховану неприязнь та заздрість хористів, Кириченко стала провідною солісткою. Її появу сприйняли насторожено: на той час у хорі визнаною примою була Ольга Павловська, а про Раїсу Кириченко мало хто чув. Але незабаром про молоду солістку заговорили і слухачі, і спеціалісти, і, хоч куди б приїжджав Черкаський хор, там у першу чергу питали: «А Кириченко співати буде?». Доходило до курйозів: Раїсу Панасівну по півгодини не відпускали зі сцени, просячи співати і співати «на біс», а це руйнувало програму концерту. «Мамина вишня»,«Журавка», «Два кольори» у виконанні Кириченко одразу ж стали народними.

Працювала Раїса Панасівна, не покладаючи рук, одержала звання заслуженої (1973 р.), потім народної артистки України (1979 р.), разом із Миколою підготували чимало програм, які записувала з оркестром народних інструментів радіо і телебачення під керівництвом В. Гуцала, з естрадно-симфонічним оркестром радіо і телебачення під керівництвом Р. Бабича, з духовим оркестром України, створеним В. Охріменком. Чимало програм створили на студії «Укртелефільм», телебаченні, там же були зняті перші фільми про Раїсу Опанасівну та її творчість. Так у нелегкій, але радісній праці приходило визнання. При Черкаській філармонії Кириченко створює спочатку гурт «Калина», потім – «Росава», у яких виступає солісткою.

З Черкаським хором Раїса Кириченко об’їздила всю Україну, Середню Азію. У складі різних делегацій гастролювала в Європі (Німеччина, Польща, Болгарія), Канаді, Америці, де зуміла завоювати серця американців українською піснею і навіть стала почесним громадянином міста Балтимор. Там зрозуміла дивовижну властивість – навіть не знаючи мови, кожна людина будь-якої національності розуміє її. Множилася слава співачки, унікальний голос Раїси завойовував світ. Українська пісня у її виконанні звучала під небом Австралії, Алжиру, Тунісу, Філіппін, Монголії... На концертах Черкаського хору її сольні номери перетворювалися на міні-концерти, їй писали захоплювальні листи, її любили.

У лютому 1986 року Раїсі Кириченко присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка, яку вона перерахувала у фонд Чорнобиля.

Раїса Кириченко

Звісно, з такою безмежною славою співачці тісно стало в колективі, були невдоволені, тож коли в 1987 році з ансамблем «Росава» приїхала на концерти до Полтави й одержала запрошення від Федора Моргуна переїхати на свою батьківщину – не вагалася. І 27 лютого 1987 року Раїса та Микола Кириченки повернулися з Черкас у Полтаву, а вже в березні створили ансамбль «Чураївна», де Раїса Кириченко була солісткою-вокалісткою. За рік із концертами Кириченки об’їздили мало не всю Полтавщину. Згодом співачка згадувала: «За рік об’їздили мало не всю Полтавщину… З якими людьми довелося зустрітися, які концерти відбувалися! Пережити таке єднання співачки із слухачами дано далеко не кожному артистові. Стомлені, зморені поверталися в холодні готелі, але в душу нам світили радістю людські очі…»

У світ виходять два компакт-диски Раїси Кириченко – «Долі моєї село» та «Цвіте черемшина».

Співпрацювала Раїса Опанасівна з народним хором «Калина» Полтавського педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка. Навіть випускний іспит (а вона закінчила в 1989 р. Харківський інститут мистецтв імені І. П. Котляревського) складала, диригуючи цим хором.

З вересня 1994 року співачка працювала викладачем відділу співу Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка.

Коли Україна стала незалежною, Раїса Панасівна виконала й записала цілу низку патріотичних пісень, а також цикл «Пісні Марусі Чурай», невтомно працювала над відродженням української пісенної культури.

Вона ніколи не забувала про свій край. Співала в сільських клубах, світячись під захопленими поглядами земляків. У рідній Корещині вклала власні кошти в будівництво церкви, ремонт школи, клубу. Адже, як сама написала: «…наш дім – не тільки своя хата, подвір’я та город, а й село, зрештою, вся Україна. Хто її прибере, прикрасить, зробить охайною – хто, коли не ми, її сини і дочки?..».

Далі був важкий період (із листопада 1996 р. по березень 1997 р.) у житті співачки – її життя висіло на волосинці (тяжка хвороба нирок). Раїса Кириченко мало не рік лікувалася в Київському інституті хірургії і трансплантології нирок. Щойно бодай трішки ставало краще, як вона знову опинялася на сцені. Але лікарі були категоричними: потрібна пересадка нирок, обох. Інакше…

Операції зголосилися зробити в Німеччині, у Бремені. Але ні грошей, ні часу для їхнього збирання просто не було. На українському радіо пролунав заклик Емми Бабчук до всіх українців – допомогти співачці. Люди часом несли до лікарні всі свої невеликі заощадження. Згуртувалися відомі артисти – Василь Зінкевич, Тамара Луценко, Ніла Крюкова, інші – зібрали гроші під час благодійного концерту в палаці «Україна». Значну допомогу надали авіазавод Антонова та Національний банк, яким тоді керував Віктор Ющенко. Однак грошей усе одно бракувало.

В останній момент на допомогу прийшов громадянин Німеччини Бенно Аззоліні, який вніс відповідну суму (на лікування на той час було зібрано лише чотири з половиною тисячі доларів). Німецькі лікарі, вражені мужністю і витримкою співачки, запропонували їй пройти іще двотижневий курс реабілітації у клініці безкоштовно. Але для трансплантації органів у Німеччині потрібна була одна умова – німецьке громадянство. Вона відмовилася: «Люблю свою маму, люблю чоловіка і понад усе люблю свою Україну». На останню, найвідповідальнішу, операцію, яку в Києві провів Євген Баран, Раїса Панасівна пішла своїми ногами, сама підтримуючи й заспокоюючи хірурга.

Після важких поневірянь лікарнями Раїса Кириченко повернулася на сцену. Доля подарувала Раїсі Кириченко іще 8 років плідного творчого життя, десятки концертів, нових пісень. «Я вдячна всім, хто вимолив мене в Бога», – казала в ті дні Раїса Панасівна. І мало хто здогадувався, що за кулісами вона часто просто падала на руки чоловікові, який не відходив від неї й на крок. А в останні роки – і на сцені: їхній дует із піснею близьких друзів їхньої родини Миколи Ляпаненка та Олексія Чухрая «Доля у нас – два крила» стала гімном їхнім фантастичним вірності й коханню.

3 березня 1998 року за самовіддану працю, високу професійну майстерність та активну громадянську позицію співачці вручили Орден княгині Ольги ІІІ ступеня, через рік – ІІ ступеня і в березні 2001 року – І ступеня. А в жовтні 2003 року Указом Президента України присвоєно звання Герой України із врученням ордена Держави.

Востаннє співачка вийшла на сцену 5 листопада 2004 року. Її сольний концерт мав назву «Раїса Кириченко благословляє друзів».

9 лютого 2005 року Раїси Панасівни Кириченко не стало. У Києві попрощатися з нею прийшли тисячі людей. Поховали народну співачку в рідному селі, на тихому цвинтарі. Поруч із мамою… Микола Кириченко пережив дружину на 8 років. У червні 2013року його поховали поруч із Раїсою.

Де б не працювала, Раїса Кириченко сповна віддавалася українській пісні, не забуваючи маминої настанови: «Не співай пісні, які ні про що. Вибирай ті, що западають в людську душу!..» Кожна її пісня ставала популярною і входила в кожну домівку. «Чураївна», «Я козачка твоя», «Жіноча доля», «Мамина вишня», «Світи нам, матінко», «Стежина до мами», «Дорога до матері».

Чураївна, Берегиня, Пісня землі полтавської і всієї України була й залишається з нами, адже пам’ять людська – непроминуща. «Пісенна пам’ять народу вічна і віковічна – від колиски до зорі», – так сказав про Чураївну поет, заслужений діяч мистецтв України Микола Сингаївський. А полтавська поетеса Марійка Бойко написала у присвяті Раїсі Панасівні:

«Поряд з Вами солов’ї мовчать.
Солов’ям нема чого додати...
…Солов’ї мовчать. Лише земля
Вашу пісню слухає з Любов’ю!..»

Ім’ям Раїси Кириченко названа Землянківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, на подвір’ї якої їй встановлено пам’ятник восени 2008 року з нагоди 65-річчя від дня народження співачки. Щороку 14 жовтня Землянківська школа гостинно запрошує шанувальників творчості Раїси Кириченко на пісенне свято «Голос рідної землі». У жовтні 2006 у стінах школи відкрито світлицю Раїси Кириченко.

Стараннями друзів Раїси Опанасівни – В. Пащенка, М. Ляпанека, О. Чухрая – відкрито музей Раїси Кириченко в Полтавському державному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка.

У Полтаві на будинку, де мешкала Раїса Кириченко, 13 жовтня 2005 року було встановлено меморіальну таблицю співачці, а 13 жовтня 2012 року встановлено пам’ятник Раїсі Кириченко.

Пам’ятник Раїсі Кириченко в м. Полтава

Джерело: мережа Інтернет
Матеріал підготувала: провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Тимченко Л. О.

Євген Павлович Гребінка – блискучий прозаїк, поет-лірик, байкар

Євген Павлович Гребінка народився 2 лютого 1812 року на хуторі Убіжище Гребінківського району на Полтавщині (нині село Мар’янівка) в сім’ї відставного штаб-ротмістра Павла Івановича Гребінки та його другої дружини Надії Іванівни Чайковської.

Полтавщина з її неповторним колоритом, фольклором, природою змалечку оточувала майбутнього письменника. Надія Іванівна (походила з давнього козацького роду Чайковських) розповідала сину про «старовину», няньки-кріпачки – про страту ляхами Наливайка, про Змія Горинича та ін. Навчаючись у приватних учителів, удома, Гребінка, за спогадами одного з них, виявляв помітний інтерес до «слов’ян, малоросійських гетьманів, Котляревського «Енеїди», повір’їв про чарівниць, відьом», узагалі до народної поезії. Усе це згодом плідно позначилося на творчості майбутнього письменника.

Про свою рідну землю Гребінка написав такі чудові рядки: «Уже я так думаю, що нема на світі кращого місця, як Полтавська губернія. І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і всякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди – усе є, усього багацько. А тих, мовляв, дівчат та молодиць!.. Одну списав покійничок Котляревський «Наталку Полтавку» та увесь світ звеселив...».

Улітку 1825 року Гребінка їде з батьком до Ніжина, де складає екзамени до гімназії вищих наук. Роки перебування в Ніжинській гімназії не були для нього марними. Він збагатився знаннями, життєвим досвідом, з її стін виніс любов до літератури та пристрасну жагу до творчості, розпочав літературну діяльність. На той час у гімназії працювала група професорів прогресивних переконань (М. Бєлоусов, К. Шапалинський, І. Ландражин та ін.), які, поширюючи на лекціях передові ідеї часу, зокрема про права на свободу, рівність і незалежність людської особистості, про потребу освіти для народу, популяризуючи твори Байрона, Монтеск’є, сприяли духовному змужнінню своїх вихованців, розвиткові їхніх розумових та естетичних інтересів.

Значний вплив на ідейно-естетичне формування Гребінки як письменника мала його активна участь у літературному житті гімназичної молоді. У літературному гуртку жваво обговорювали перші спроби гімназистів (М. Гоголя, М. Прокоповича та ін.), які вміщувалися потім у рукописних журналах та альманахах. Один із них готував і сам Гребінка, заповнюючи, за свідченням сучасників, кожний номер його власними російськими й українськими віршованими та прозовими творами, «переважно сатиричними». Навчаючись у гімназії, Гребінка розпочав переклад «Полтави» Пушкіна, написав кілька байок, п’єсу-одноактівку «В чужие сани не садись», низку поезій російською мовою.

У 1831 р. Гребінка закінчив гімназію і вступив на військову службу, але наприкінці 1831 р. вийшов у відставку. У цей час він повертається до рідного Убіжища, де його дворічне перебування минуло переважно у відвідинах і прийомах сусідів. Однак і тут Гребінка не залишає літературних занять – і далі перекладає «Полтаву», пише байки, записує українські народні пісні з мелодіями для викладача Ніжинської гімназії І. Кулжинського, який свого часу підтримав його літературні спроби. Цікавиться він і літературним життям України, зокрема «Украинским альманахом», творами Л. Боровиковського, О. Шпигоцького та ін. У 1833 р. в «Утренней звезде» були надруковані дві байки Є. Гребінки («Будяк да Коноплиночка» та «Пшениця»), а також нові уривки з перекладу «Полтави» О. Пушкіна.

Невдоволений нудним життям глухого провінційного хутора й окрилений першими літературними успіхами, Гребінка на початку 1834 р. переїздить до Петербурга, який, за його словами, виявився своєрідною колонією освічених малоросіян. Багатьох із земляків, зокрема по Ніжинській гімназії, він добре знав і завдяки їм уже з 01 лютого влаштувався чиновником комісії духовних училищ Міністерства народної освіти, поєднуючи службу з викладанням російської словесності у Дворянському полку. З листопада 1838 р. він залишає цю посаду й до кінця життя перебуває лише на викладацькій роботі: читає російську мову та словесність.

У Петербурзі Гребінка знайомиться з О. Пушкіним, І. Криловим, І. Сошенком, І. Тургенєвим, К. Брюлловим, В. Жуковським, М. Маркевичем, А. Мокрицьким та іншими, відвідує літературні салони й сам влаштовує літературні вечори вдома, розгортає жваву літературну діяльність, систематично виступає зі своїми творами на сторінках «Современника», «Отечественных записок», «Литературной газеты», «Утренней зари» та ін.

Однією з найяскравіших подій у житті Гребінки було знайомство в 1836 р. із юним Шевченком. Він одним із перших звернув увагу на Тараса Шевченка, тоді малярського учня, і узяв безпосередню участь в організації його викупу із кріпацтва в 1838 р. Для викупу було організовано розіграш у лотерею портрета Василя Жуковського роботи Карла Брюллова, але необхідних 2 500 карбованців не було отримано, тож друзям довелося дозбирувати гроші вскладчину. Саме Гребінка підтримував поетичний дар Шевченка, надавав посильну допомогу коштами. Разом із Гребінкою Шевченко подорожував Україною, ознайомився з його рідним Убіжищем. Особлива заслуга Гребінки в тому, що в 1840 р. за його допомогою побачив світ «Кобзар» Шевченка.

З кінця 30-х років Є. Гребінка виступає як невтомний організатор українських літературних сил. Він домовляється з А. Краєвським про щорічне видання українською мовою чотирьох «Литературных прибавлений» до «Отечественных записок». Особисто, а також через Г. Квітку-Основ’яненка, Є. Гребінка звертається до І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Афанасьєва-Чужбинського із проханням надсилати твори до видання. Однак із цензурних причин вдалося видати в 1841 р. лише альманах «Ластівка», на сторінках якого були опубліковані окремі твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Л. Боровиковського, В. Забіли, Т. Шевченка та інших авторів, добірка українських народних пісень тощо. Тут же було вміщено два напів белетристичних нариси Гребінки – передмова «Так собі до земляків» і післямова «До зобачення».

В особистому житті серце відомого байкаря підкорили тільки дві дівчини. Першою дамою серця Гребінки була сестра його однокласника – Мар’яна Новицька. Їхні стосунки були доволі тривалими та із взаємними сильними почуттями. Перед від’їздом до Петербургу, де Євген сподівався «стати на ноги» в Росії, вони обмінюються обручками та обіцяють довічно чекати одне одного. Але, на жаль, Мар’яна не стримала обіцянки й вийшла заміж за місцевого багатія. Гребінка важко переживав зраду коханої.

Приїжджаючи часом до України, байкар познайомився з Марією Ростенберг. Він закохався в її красу, скромність та аристократизм. Саме завдяки цим стосункам, що переросли у шлюб, світ отримав знаменитий романс «Очі чорнії» в 1843 р. Вірш було написано під час відпочинку разом із Тарасом Шевченком і Яковом де Бальменом. Тридцятирічного поета причарувала п’ятнадцятирічна Марія Ростенберг, якій він і присвятив цей вірш. Вірш Гребінки вразив своєю ліричністю Шевченка. Але саме після цього обривається дружба поетів. Гребінка не міг заохочувати любов Шевченка до Ганни Закревської – дружини спільного приятеля. Інша версія вказує на те, що Марія Ростенберг була родичкою ненависного Тарасові пана Енгельгардта. Та більш вірогідною є політична причина.

Євген Гребінка та Марія Ростенберг

У 1844 р. Гребінка одружився з Марією Ростенберг, у шлюбі з якою в них народилася донька Надія (в заміжжі Базилевська). Того ж року вийшов його роман «Доктор».

У 1845 р. познайомився з П. Кулішем, написав нарис «Петербургская сторона».

У 1847 р. відкрив своїм коштом у селі Рудці Лубенського повіту на Полтавщині парафіяльне училище для селянських дітей. Того ж року вийшли повість «Заборов» та «Приключения синей ассигнации».

З 1846 р. Гребінка почав видавати зібрання своїх прозових творів. До кінця свого життя він видав вісім томів. Помер Гребінка 3 грудня 1848 року від туберкульозу в Петербурзі. Тіло його перевезли в Убіжище, де й поховали в сімейному склепі.

Могила поета в селі Мар’янівка

Літературна діяльність Гребінки тривала близько двох десятиліть. За цей час він створив багато оригінальних і перекладних творів українською і російською мовами, байок, романів, повістей, оповідань, нарисів. Гребінка пройшов у своїй художній практиці, естетичних поглядах складний шлях, значну еволюцію – від усталеної бурлескної традиції, романтичних захоплень до реалістичного мистецтва.

Найвизначніше місце в художньому доробку Гребінки українською мовою належить байкам. Спираючись на досягнення світового байкарства, плідно використовуючи народно-сатиричні традиції української і російської байки, Гребінка створив ряд глибоко самобутніх, оригінальних творів цього жанру. Славу йому як байкареві принесли «Малороссийские приказки», видані в Петербурзі в 1834 і 1836 рр.

Митець розширив жанрові межі байки, урізноманітнив її форми (народна казка й гумореска, драматична сценка й жартівливе оповідання); він майстерно динамізував сюжет байкового твору, збагатив його образно-поетичну систему, наснажив виразним національним колоритом.

Поетичний доробок Гребінки російською мовою за своїм обсягом і тематикою значно ширший, ніж український. Його російські твори позначені переважно романтичною тональністю.

Для прозового доробку Гребінки характерним є аполітичний метод відтворення і викриття гнітючої навколишньої дійсності, свідомий вибір, насамперед, демократичного героя, художня достовірність розповіді. Його проза стала надбанням як російської, так і української літератур. Гребінка звертався й до так званих злободенних тем, дуже гостро вирішуючи тему маленької людини в жорстокому суспільстві. Недарма його роман «Доктор» майже через півстоліття після смерті Гребінки А. Чехов називав серед найкращих творів тогочасної літератури, гідних для перевидання й народного читання. Велику популярність у другій половині XIX ст. мали також повісті Гребінки «Приключения синей ассигнации» та «Кулик», у яких він у традиціях гоголівських творів показав жорстоку владу грошей у тогочасному суспільстві.

Окремою гранню творчості Гребінки є його лірична поезія українською та російською мовами. Найкраща з-поміж українських поетичних мініатюр — «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить») – стала народною піснею. Романс «Очі чорнії» приніс Гребінці ще й світову славу, адже його співали французькою, іспанською, литовською, англійською, додавали куплети та приправляли любовним надривом Федір Шаляпін, Луї Армстронг, Мірей Матьє, Дмитро Хворостовський, Хуліо Іглесіас та Олег Скрипка.

Окремі твори Гребінки перекладені болгарською, польською, сербською, угорською, чеською мовами. Матеріали про життя та творчість Гребінки зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Шевченка НАНУ.

Залізнична станція Петрівка, що знаходиться недалеко від місця народження та упокоєння письменника, перейменована до 100-річчя письменника в 1912 р. у Гребінку, і сьогодні зберігає свою назву. При будинку культури в м. Гребінка створено музей письменника Є. П. Гребінки. Відділ культури райдержадміністрації проводить активну роботу щодо устаткування і комплектування музею новими матеріалами.

Бюст Є. П. Гребінці біля будинку культури, м. Гребінка

У селі Мар’янівка Гребінківської міської об’єднаної громади у приміщенні сільського будинку культури діє музей братів Гребінок. Відкриття музею відбулось у серпні 2018 року під час проведення фестивалю культури «Гребінчині вечорниці».

У музеї представлені матеріали про життєвий і творчий шлях видатних земляків: письменника, громадського діяча, педагога Євгена Павловича Гребінки; академіка архітектури, головного архітектора Санкт-Петербурга Миколи Павловича Гребінки. У музеї багато цікавих експонатів: фотодокументи про родину Гребінок; фотокопія портрета Є. Гребінки, написаного Тарасом Шевченком, експонати, які розповідають про перебування Т. Шевченка в родині Гребінок.

Джерело: мережа Інтернет
Матеріал підготувала: провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Тимченко Л. О.

150 років тому народився конструктор першого у світі парашуту Гліб Котельников

150 років тому, 30 січня 1872 року, у Петербурзі народився Гліб Євгенович Котельников – майбутній видатний конструктор-винахідник першого у світі ранцевого авіаційного парашуту. Усі сучасні моделі парашутів створені за принциповою схемою винаходу Котельникова.

У родоводі Котельникових схильність до науки, винахідництва і мистецтва яскраво проявилася в декількох поколіннях. Скажімо, двоюрідні прадід, дід і дядько Гліба – Петро Іванович, Олександр Петрович і Володимир Олександрович Котельникови, – були видатними вченими в галузях математики, механіки, радіотехніки і теорії інформації. Полтавський період у долі родоводу Котельникових розпочався з діда конструктора – Григорія Васильовича Котельникова, який, закінчивши Харківський університет, оселився в Полтаві. Він працював викладачем математики в Полтавському кадетському корпусі і фізики в Інституті шляхетних дівчат. У Полтаві 1843-го року народився батько винахідника Євген Григорович Котельников (1843–1889).

Євген Григорович Котельников – батько винахідника	Катерина Іванівна Котельникова – мати винахідника

Традиційно для родини він також отримав освіту в Харківському університеті. Повернувшись до Полтави, пробував свої творчі сили, відкривши фотосалон, потім – як учитель гімназії, займався винахідництвом. Так, у 1868 р. він створив для винокурної промисловості контрольний прилад, який автоматично вимірював кількість викуреного спирту. Винайдений прилад повіз для презентації спеціальній технічній комісії у Петербурзі. Винахід отримав найвищу оцінку фахівців. Однак прилад не виготовлявся масово, оскільки потребував обслуговування електриків, яких у технічно відсталій Російській імперії було вкрай недостатньо. Захоплення педагогікою спонукало батька винахідника продовжити свої пошуки на цій стезі. Він став професором сільськогосподарської механіки в Землеробському інституті, читав лекції в Технологічному інституті. Популярним був його підручник «Загальний елементарний курс практичної механіки» (1872 р.), який неодноразово перевидавався.

30 січня (18 – за ст.ст.) 1872 р. у Котельникових у Петербурзі народився другий син Гліб.

До 1889 р. батько винахідника займався викладацькою діяльністю й організацією навчальних закладів у Петербурзі, Херсоні, Вільно, пробував себе в журналістиці і – знову – у фотографії, служив у технічному комітеті міністерства фінансів.

Однак здоров’я змусило Євгена Котельникова замислитися про переїзд до рідного міста. Наприкінці літа 1889 р. його призначили на пост управляючого акцизними зборами в Полтаві. Котельникови зняли квартиру у великому двоповерховому кам’яному будинку, де було розташоване й акцизне управління.

Незадовго до переїзду до Полтави, на початку літа 1889 року, у саду «Аркадія» Гліб побачив показовий політ на повітряній кулі американця Шарля Леру. Політ був особливим. Газети повідомляли, що повітроплавець піднявся на висоту близько 400 метрів, полишив кулю, деякий час стрімко летів униз, потім розкрив парашут і опустився на землю. Гліб читав, що задовго до Леру, ще в 1797 році француз Жак Гарнерен насмілився опуститися з повітряної кулі під куполом парашуту-парасольки. В Петербурзі в 1804–1805 рр. парашутні стрибки здійснювали французи Олександр і Мішо. Однак Гліб про них лише чув. А тут – захоплююче видовище! Тоді він ще не знав, що його власна роль у розвитку парашутизму в світі стане видатною.

Наприкінці літа 1889 року 17-річний Гліб уперше побачив Полтаву. Місто сподобалося юнакові. Тоді ж уперше зустрівся зі своїм дідом по материнській лінії Іваном Кіндратовичем Зайцевим, якому йшов уже вісімдесят п’ятий рік. З донькою цього полтавського художника Катериною Іванівною (1839–1893) батько Гліба одружився ще в студентські роки. Дід Іван жив на околиці міста, на вулиці Монастирській, у будинку купця. Саме він показав онукові Полтаву, яку добре знав і любив. Упродовж 37 років Іван Зайцев викладав малювання вихованцям кадетського корпусу. Пишався тим, що був першим учителем майбутнього знаного українського живописця Миколи Ярошенка. Сам чимало писав, головним чином, портрети, брав участь у пересувних художніх виставках. Дід Іван розповів Глібу, що народився в родині кріпака Кіндрата Зайцева – дворового живописця пензенських поміщиків на прізвище Ранцеви (знак долі чи випадковість?), самотужки оволодів грамотою, багато читав для пана, користувався, з панського дозволу, його бібліотекою. Пан відправив обдарованого хлопця на навчання до арзамаської школи малювання. По смерті поміщика хлопця продали іншому панові, до Петербурга. Там йому доручили обов’язки переписувача. До занять живопису вдавалося повертатися лише іноді. Але одного разу пану знадобився портрет його доньки. Написав його Ваня Зайцев. І так вдало, що розчулений пан відпустив хлопця навчатися в Академії мистецтв і дав йому волю. Успішно закінчивши Академію, Іван Зайцев переїхав до Полтави.

Матір Гліба Катерина Іванівна також була обдарованою особистістю: малювала гуашшю, вишивала шовками за власними малюнками. Для домашнього театру, за допомогою чоловіка і синів, вона влаштувала розбірну сцену зі справжніми кулісами та завісою, яку розписала сама. Катерина Іванівна мала музичні здібності, чудовий голос. Старший брат Гліба Борис згадував, що особливо всім подобалися у виконанні матері старовинні романси й українські пісні. Котельникови захоплювалися театром, музикою, завжди брали участь в роботі творчих гуртків, у аматорських виставах, концертах, зокрема, тих, що влаштовували в себе вдома. Батьки грали на фортепіано, Гліб майстерно володів скрипкою.

Будинок полтавського художника В. О. Волкова

Сад біля полтавського будинку діда І. К. Зайцева спускався під гору, де сусідував із іншим садом і будинком, у якому мешкав художник Василь Олексійович Волков. Будинок Волкових будувався за планом самого Василя Олексійовича. Господарю часто говорили, що «тільки художник міг обрати таке чудове місце з таким казковим краєвидом». Зайцев і Волков були друзями, незважаючи на 35 років різниці у віці. Обидва закінчили Академію мистецтв, обидва стали педагогами. Волков замінив Зайцева на посаді вчителя малювання в кадетському корпусі. У будинку Волкових, крім І. К. Зайцева і Котельникових, часто бувало багато видатних людей: скульптор, майбутній автор пам’ятника зачинателю української літературної мови Іванові Котляревському Леонід Позен, український живописець Микола Ярошенко, хірург Микола Скліфосовський та інші, з Києва приїжджав член Товариства художників-передвижників В. К. Менк. Чимало їхніх цікавих бесід про мистецтво і науку чула молодь: гімназійні подруги сестер Волкових, їхні брати і друзі-студенти, – які також часто збиралися в домі. Молоді гаряче дискутували про історію, культуру, політику, майбутнє життя. Енергійний, начитаний, комунікабельний, музикант, декламатор, «душа зібрань» – таким запам’ятався 17-річий гімназист Гліб Котельников гостям полтавського художника. У будинку Волкових було ще одне місце, яке особливо вабило Гліба – просторе приміщення під балконом, де син Василя Олексійовича Михайло Волков – студент училища живопису, ліплення і зодчества, облаштував піротехнічну майстерню. Разом юнаки готували літні святкові феєрверки, займалися конструюванням.

Узимку 1889 року родина Котельникових втратила главу – у 46-річному віці від набряку легенів помер батько винахідника Євген Григорович. Життя круто змінилося.

Катерина Іванівна переїхала на меншу і більш дешеву квартиру. Жили лише на невелику пенсію, призначену після смерті годувальника. Борис закінчував Харківський університет. Гліб навчався у випускному сьомому класі Першої полтавської чоловічої гімназії, молодший брат Євген був гімназистом – третьокласником. Глібу довелося змиритися з тим, що він не зможе навчатися в консерваторії або в Технологічному інституті. В гімназії навчання давалося йому легко. Але не завжди обходилося без неприємних несподіванок. У хлопця не склалися добрі стосунки з класним наглядачем, який не втрачав можливості робити Глібу різкі зауваження з будь-якого приводу. Взимку 1890 року Гліб Котельников написав прохання про виключення його з гімназії «у зв’язку з бажанням вступити на військову службу», про яку справді вже розмірковував певний час. Полишивши гімназію, Гліб записався вільнонайманим до 33-го Єлецького піхотного полку, який дислокувався в Полтаві. Цілу зиму готувався до іспитів екстерном за сьомий клас гімназії, склав їх у кадетському корпусі і поїхав до Києва, де при військовому училищі були відкриті курси для підготовки підпрапорщиків. Глібу не подобалися порядки в училищі, але він мріяв після його закінчення служити в Полтаві. Однак ця мрія не здійснилася. Незадовго до закінчення навчання померла мати винахідника. Замість Полтави Гліба направили служити у фортецю до Івангорода. Там, у новосформованому при гарнізоні повітроплавальному відділенні, йому вперше довелося побачити прив’язний аеростат і детально ознайомитися з будовою повітроплавального апарата. Це стало корисним для нього в майбутньому, коли він почав працювати над парашутами. Дізнався Гліб Котельников також про те, яким ефективним засобом є аеростат для спостереження і повітряної розвідки, коли під час маневрів його батарею було майже миттєво виявлено повітроплавцями. Потім служба продовжилася в артилерійській бригаді в містечку Радзин у Сідлецькій губернії. Але служба гнітила його. Після трьох обов’язкових років у армії він все частіше замислювався про вихід у запас.

У правильності свого наміру Гліб остаточно впевнився після того, як у 1897 року приїхав до Полтави у відпустку, порадився з близькими – братами, родиною Волкова, з його донькою Юлією, дружба з якою переросла в серйозні почуття. Юлія погодилася на пропозицію Гліба одружитися. У лютому 1899 р. вони повінчалися. За спогадами пари, понад 50-річне подружнє життя виявилося щасливим для обох.

Котельников із дружиною

Після виходу у відставку поручик Гліб Котельников вирішив служити, як колись батько, дядьки, брат, у полтавському акцизному управлінні. Виконуючи обов’язки акцизного контролера, Гліб Котельников мав у Полтаві також змогу успішно реалізувати свої творчі здібності – акторські, музичні. Театральна Полтава запропонувала йому головні ролі на сцені «Народної аудиторії імені М.В.Гоголя», куди його запросили. Раніше Гліб грав у аматорських виставах лише скромні, невеликі ролі. Але полтавська сцена з кожною репетицією додавала йому впевненості в собі і дарувала безцінний досвід. Роль Кречинського, яку вперше зіграв у Полтаві, стала для Гліба однією з найулюбленіших у його театральній діяльності.

На початку 1900-х рр. Гліб Євгенович був переведений по службі, виїхав із Полтави й більше не повертався.

Саме в цей час у великих містах Російської імперії часто проводилися показові польоти перших літальних апаратів. Гліб Євгенович, з дитинства люблячи техніку, не міг не зацікавитися авіацією і часто їздив на Комендантський аеродром. Під час чергового «авіаційного тижня» він разом із сотнями глядачів став свідком трагічної загибелі авіатора. Відомий льотчик Мациєвич, не втримавшись на сидінні, вилетів з кабіни літака на висоті 400 м і розбився. Це була перша втрата російської авіації. Приголомшений Котельников прийняв тверде рішення – сконструювати для пілотів спеціальний рятувальний пристрій, що має безвідмовно функціонувати в повітрі.

Гліб Євгенович по різноманітних кресленнях виготовляв моделі рятувальних засобів і потім скидав їх з повітряних зміїв або з даху будинків. Так він дійшов важливого висновку: льотчик повинен мати при собі легкий і міцний парашут – зовсім невеличкий і в складеному стані.

Одного дня Котельников випадково побачив, як у театрі одна дама дістає з маленької сумочки велику шовкову шаль, і це підказало йому: тонкий шовк – найкращий матеріал для парашута, що складається!

27 жовтня 1911 Котельников подав у Комітет з винаходів заявку на патент. Його питання розглядала особлива комісія, яку очолював начальник повітряно-плавальної служби Російської армії генерал-майор Олександр Кованько. Гліб Євгенович розповів про свій винахід, пояснив, як він діє, але генерал перебив його: «Все это прекрасно, но вот тут какая штука. Не кажется ли вам, что от удара при раскрытии парашюта у спасающегося оторвутся ноги?».

Комісія забракувала винахід, наклавши резолюцію: «за ненадобностью». Патент Котельников теж не отримав. Він не відступив і твердо вирішив добитися на батьківщині офіційних іспитів.

2 червня 1912 р. провів іспити парашута на міцність матеріалів і перевірив силу спротиву купола. Для цього прикріпив свій пристрій до буксирувальних гаків автомобіля. Розігнавши машину до 75 км/год, конструктор смикнув спускове кільце. Парашут миттєво розкрився, а автомобіль одразу зупинився силою спротиву повітря. Конструкція повністю витримала, пошкоджень строп і матерії не було виявлено.

До речі, зупинка автомобіля наштовхнула конструктора на думку про розробку повітряного гальма для літальних апаратів під час посадки. Пізніше він навіть розробив експериментальний зразок, однак «авторитетные умы» з Військово-інженерного управління заявили Котельникову, що його черговий винахід не має майбутнього. Багато років по тому повітряне гальмо як «ноу хау» було запатентовано в Сполучених Штатах.

Іспити парашута призначили на 6 червня 1912 неподалік Петербурга. Після того як аеростат піднявся на висоту 200 м, льотчик перерізав мотузку, і манекен стрімко полетів униз головою. Присутні на полі глядачі, затамувавши подих, наставили в небо десятки біноклів. І раптом побачили білий купол парашута. «Раздалось «ура!», и все побежали, чтобы поближе увидеть, как парашют опустится. Ветра не было, и манекен встал на траву ногами, постоял так несколько секунд и затем только упал». Парашут скидали з різних висот ще кілька разів, і всі експерименти пройшли вдало.

На місці випробувань було багато льотчиків, кореспондентів з різних газет і журналів, іноземців. Наступного дня більшість друкованих видань вийшли з повідомленнями про вдалі іспити нового авіаційного пристрою, що винайшов талановитий російський конструктор.

Однак Військово-інженерне управління ніяк не відреагувало на цю подію. Ще кілька місяців Котельников добивався дозволу провести іспити вже з літака. Експеримент був успішно проведений у Гатчині 26 вересня 1912, однак і він не змінив ставлення військових бюрократів до парашута. Більш того, прийшла резолюція від самого Великого князя Олександра Михайловича: «Парашюты вообще-то вещь вредная, поскольку летчики при любой грозящей им опасности будут спасаться на них, предоставляя машины гибели. Мы ввозим самолеты из-за границы, и их следует беречь. А людей найдем, не тех, так других!».

Узимку 1912–1913 парашут РК-1 (російський, Котельникова, модель № 1) був представлений комерційною фірмою «Ломач и К°» на конкурс у Парижі і Руані. 5 січня 1913 студент Петербурзької консерваторії Володимир Оссовський уперше стрибнув з парашутом РК-1 в Руані, з 60-метрової відмітки моста, перекинутого через Сену. Парашут спрацював блискуче. Російський винахід отримав визнання і патент (№ 438612) за кордоном. А царський уряд згадав про парашут Котельникова лише з початком Першої світової війни.

Після того як у Росії з’явились важкі бомбардувальники «Илья Муромец», попит на рятувальні засоби значно зріс. Врешті Військове міністерство звернулося до Котельникова із замовленням виготовити партію парашутів РК-1 – 70 штук. Конструктор енергійно взявся за роботу. Парашути були виготовлені в строк, однак на заваді їх застосування став більшовицький переворот 1917. І лише після Громадянської війни, з розвитком авіації, радянська влада розпочала серійний випуск парашутів РК-1 Котельникова.

У серпні 1923 р. конструктор запропонував нову модель з напівм’яким ранцем, що отримала назву РК-2. Її демонстрація в Науково-технічному комітеті СРСР показала чудові результати, було прийнято рішення виготовити дослідну партію. Однак винахідник уже носився зі своїм новим дітищем. Модель РК-3 абсолютно оригінальної конструкції (1924) була першим у світі парашутом з м’яким ранцем.

Окрім конструкторської діяльності Котельников займався ще й громадською роботою. Своїми знаннями і досвідом допомагав аероклубам, виступав з лекціями на тему історії створення рятувальних засобів для авіаторів. 1926 у зв’язку з віком (конструктору виповнилося 55) Гліб Євгенович відійшов від розробок нових моделей, передав усі свої винаходи в області авіаційних рятувальних пристроїв у дар радянському уряду. Натомість «за выдающиеся заслуги конструктор был награждён орденом Красной Звезды».

З початком Німецько-радянської війни Котельников опинився в оточеному ворогом Ленінграді. У вкрай важкому стані його евакуювали в Москву після першої блокадної зими. Помер винахідник 22 листопада 1944 р. Його могила на Новодівочому кладовищі сьогодні є місцем паломництва парашутистів. І не дивно. За великим рахунком, винахід Котельникова врятував за сто років десятки й десятки тисяч життів.

У Полтаві, в центрі міста, на будинку по вулиці Соборності, де свого часу розташовувалося Акцизне управління і квартира Котельникова, на його честь спорудили міні-меморіал з погрудним рельєфним зображенням.