Джерела: 

Лев Вайнгорт – легендарна людина, творець зовнішнього вигляду нашого міста

«Єврейський хлопець із полтавської околиці», який мріяв уквітчати всю Полтаву мальвами, пропрацював її головним архітектором 32 роки. Аби не він, у місті могло й не бути багатьох нинішніх візитівок, зокрема білоколонного ансамблю навколо Корпусного парку, що дозволив колись назвати Полтаву «малим Петербургом». Нині провулок Вороніна у Полтаві (після декомунізації) носить ім’я Лева Вайнгорта.

У післявоєнні роки столичні архітектори розробили генеральний план «нової Полтави», у центрі якої не було місця парку, а пам’ятник Слави стояв би посередині суцільно асфальтовій круглої площі, оточеної 5-6-поверховими будівлями, облицьованими жовтуватою керамічною плиткою з вежами та шпилями. Проте на конкурсі проектів перемогла пропозиція молодого полтавського архітектора Лева Вайнгорта – відновити зведений у XIX ст. унікальний архітектурний комплекс Круглої площі, щоправда, не в такому вигляді, як це було до початку війни.

Саме Лев Вайнгорт став захисником та охоронцем культурної спадщини, не дав у 1938 р. розвалити дзвіницю на Білій альтанці, закрити перспективи міських вулиць, які відкривалися видами на монастир, оббудувати багатоповерхівками майданчик Спаської церкви та багато іншого.

Саме з його книги «Записки провинциального архитектора», оновлене видання якої презентували наприкінці 2012 року, можна черпнути чимало цікавинок про будівництво й руйнування визначних архітектурних пам’яток духовної столиці.

Вайнгорт, Арія-Леон Семенович. Архітектор. Народився в Варшаві в 1912 р, але все свідоме життя прожив у Полтаві. Закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут (1938). З 1939 р - міський архітектор Полтави. На цій посаді він пропрацював 32 роки. Співавтор багатьох пам'ятників міста і багатьох наукових робіт з містобудування та архітектури Полтави. Автор і перший директор відновленої меморіальної садиби М. В. Гоголя в с. Василівка (Гоголеве) Шишацького району. Помер 18 квітня 1994 року.

Лев Вайнгорт у своїх спогадах написав, що мріяв перетворити Червону площу на площу мистецтв.«Там, як ніде в місті, дихає Історія», – зауважив він у книзі. – Саме на цьому пагорбі стояло стародавнє поселення. Тут же знаходилася в ХVІ–ХVII ст. Полтавська фортеця, від якої пішло наше місто, і стояла хата Івана Петровича Котляревського.

«І бачився мені в майбутньому комплекс, схожий на той, що створили потім київські архітектори на Андріївському узвозі: садиба Котляревського, архітектурний музей у дзвіниці, майстерні художників і гончарів, художні салони й виставки, театральні студії ... А по всьому краю, під кручею, добре впорядкована пішохідна доріжка зі спуском (на кшталт тих, що зроблені недавно на Панянки)».

Проте у тодішньої влади було своє бачення і плани.

На початку 1967 року Лева Вайнгорта покликали в міськком партії і видали завдання: звести на Червоній площі над урвищем великий ресторан, як у Тбілісі на горі.

Тож архітектор мав терміново виїхати до Грузії з директором залізничного ресторану Південного вокзалу Шалвой Сербіладзе для отримання проекту тбіліського ресторану.

«Безглуздо в цьому рішенні було все: і вибір місця поруч із Білою альтанкою, і «повторне застосування» чужого проекту, зробленого в чужій містобудівній традиції для інших умов», – так уважав Вайнгорт… Погана була сама ідея ресторану. Я розумів, що на площі повинні з’явитися ресторанчики, маленькі кафе, а можуть бути й кафе-виставкові зали. Але перегородити перспективу, зробити з ресторану головну домінанту площі, «натиснути» рестораном на садибу Котляревського (а саме поряд із нею планували розмістити друге видання тбіліського шедевра) – уважав неприпустимим».

Тож архітектор почав затяжну боротьбу. Для цього заручився підтримкою в Держбуді України, де чиновники вміли тягнути з рішенням. Почали надходити листи в Полтаву до вимог розрахунку вартості одного посадкового місця грузинського проекту порівняно з даними типових проектів для України, геологічних довідок.

Урешті-решт, разом із Шалвою Сербіладзе, Вайнгорт зумів домовитися «посунути» ресторан туди, де він зараз знаходиться.

«Звичайно, і в нинішньому своєму вигляді ресторан «Лілея» не став окрасою площі й міста. Але могло бути значно гірше. До сих пір вважаю будівництво цього ресторану однією з найбільших містобудівних помилок у Полтаві», – написав у своїх записках архітектор.

Лев Вайнгорт був одруженим. Відомо, що діти видатного архітектора – Тетяна Шульгіна та Володимир Вайнгорт – брали участь у наукових конференціях (таких, як «Вайнгортівські читання»). До речі, син Вайнгорта – доктор економічних наук, мешкає в Естонії.

У 2012 р. до 100-річчя від Дня народження Вайнгорта книгу «Записки провінційного архітектора» перевидали. Друге видання «Записок провінційного архітектора» – особливе в багатьох деталях: крім кращої якості друку, від попереднього його відрізняє суттєвий додаток – рідкісні фотографії з архіву архітектора, а також спогади людей, які працювали з ним, знали його.

Джерела:

http://kolo.news/category/suspilstvo/297#sthash.dikrZLCQ.dpuf
         http://www.visnyk.poltava.ua/articles/1354801230/

Цікаві факти біографії Пилипа Орлика – автора першої української Конституції

Доля зіграла з Пилипом Орликом не дуже кумедний жарт. Автор важливого в історії України політичного документа народився не в Україні й помер за її межами. Привітні білоруські поля зустріли на світ маленького Орлика в далекому 1672 році. Це було недалеко від Мінська. Сім’я Пилипа мала родовите коріння. Славні нащадки литовської шляхти чеського походження – Орликів. Батько Степан Орлик служив у війську короля Речі Посполитої, загинув на 51-му році життя під час польсько-османської війни в битві під Хотином у грудні 1673 р. Мати – Ірина Орлик.

Цілком логічно, що юний Пилип отримав престижну на той час освіту. Навчався він у єзуїтському колегіумі у Вільнюсі, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив у 1694 р. Був топовим відмінником, мовою сучасності – мав червоний диплом. Під час навчання він проявив талант до ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами.

Кар’єру Пилип Орлик розпочав у релігійній організації. Він служив консисторським писарем у канцелярії київського митрополита. Але доля закинула молодого офіс-менеджера до Полтави. Він влаштувався на службу до Полтавського полку. Але довго в Полтаві Орлик не працював.  Незабаром він став старшим військовим канцеляристом і реєстром головної військової канцелярії Війська Запорізького. Ну, щоб ви розуміли, це як зараз у Верховну Раду чи Кабінет міністрів влаштуватися. Велика шишка!

Ну а далі вже просто коронна посада – з 1706 року Орлик стає генеральним писарем і довіреною особою гетьмана Івана Мазепи. Працював він і дипломатом, представляючи інтереси козацької держави по всій Європі. Одним словом, цікаве життя у козака видалося.

Цікаві факти

1. Одне обличчя з Мазепою

На купюрах номіналом 10 гривень зображений не Іван Мазепа, як заявлено, а його соратник Пилип Орлик. Брати художники Олександр та Сергій Харуки розповіли, що запропонували кілька варіантів портретів гетьмана Мазепи. Серед них випадково потрапив портрет Орлика. Оскільки достеменно невідомо, як виглядав Мазепа, затвердили Орлика.

2. Барон

Походить із чеського баронського роду Орликів, одна гілка якого ще за часів гуситських воєн XV ст. виїхала до Польського королівства та згодом осіла в Західній Білорусі.

3. Випускник «Могилянки»

Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільні, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив у 1694 р. на відмінно. Під час навчання проявив талант ораторства й поезії, цікавився філософією і літературою.

4. Поліглот

Окрім української мови, вільно володів польською, болгарською, арабською, шведською, німецькою, латинською та церковнослов’янською.

5. Обраний гетьман

5 квітня 1710 року запорозькими козаками, яких іноді називають «першою українською політичною еміграцією», було обрано Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана та шведського короля.

6. Той ще поет

Пилип Орлик залишив після себе багато листів і великий рукописний «Діаріуш подорожній». Писав його польською мовою зі вставками окремих слів, виразів і речень латинською мовою. Видав поетичні книжки: «Прогностик щасливий», приурочений полковнику Данилу Апостолу (1693); «Алкід Руський», присвячений Івану Мазепі; на честь полковника Івана Обидовського «Гіппомен сарматський».

7. Дипломат-вигнанець

Після Полтавської битви емігрував до Османської імперії. Перебуваючи до кінця життя в еміграції, Пилип Орлик уклав союзні договори зі Швецією (1710), кримським ханом (1711, 1712), вів у переговори з Туреччиною, намагаючись схилити ці країни до війни з Московською державою з метою визволення України.

8. Автор першої у світі конституції

Автор першої у світі конституції сучасного вигляду. Документ визначав права та обов'язки всіх членів Війська Запорізького й був затверджений шведським королем Карлом ХІІ. Хоча вона й не набула чинності, оскільки була написана в умовах вигнання, але залишається пам'яткою української політико-філософської та правової думки.

9. Борець із корупцією

Шість статей Конституції спрямовані проти зловживання владою і на боротьбу з корупцією. Цей термін вживають у написаному староукраїнською мовою оригіналі тексту. Зокрема гетьманові заборонялося «на свій персональний пожиток використовувати військовий скарб, а задовольнятися лише своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу». Ще один антикорупційний пункт був проти пільговиків, які вибили собі звільнення від повинностей.

10. «Мати-героїня»

Дружина Анна (народилась 29 липня 1683 року) майже на 15 років пережила Орлика. Подружжя мало вісім дітей: Анастасія (1699–1728), Григір (1702, Батурин – 1759, Михайло (1704–), Варвара (1707–), Яків (1711, Бендери – 1721), Марта (1713–), Марина (1715–) та Катерина (1718, померла рано).

Джерела:

http://www.5.ua/suspilstvo/10-tsikavykh-faktiv-do-dnia-narodzhennia-pylypa-orlyka-128075.html

https://tribuna.pl.ua/news/pilip-orlik-ta-parizki-komunari-hto-tsi-lyudi/

Література з фонду бібліотеки за темою:

Життєвий та творчий шлях нашого земляка – Олеся Гончара

Письменник Олесь Гончар народився у слободі Суха (нині Кобеляцький р-н) Полтавської області 3 квітня 1918 року в незалежній Україні. Власне, він фактично був її ровесником. Дитячі роки його припали на добу українського національного відродження, юнацтво – на час, коли те відродження стало розстріляним. Без лапок, які інколи ставлять, говорячи про це. Юність – фронт, полон, знову фронт. Йому дуже пощастило: він повернувся додому живим і незламаним духовно, а лише привченим Системою ховати свої справжні думки, натомість говорити те, що від тебе хочуть почути.

Але... Волею долі у Гончарові ще у сталінські часи просто-таки вибухнув справжній письменницький талант. Наявність такого таланту визнавали навіть найприскіпливіші критики мистецтва соцреалізму з числа емігрантів, наприклад, літературознавець Іван Кошелівець. Проте, як зауважував Кошелівець, цей талант міг проявити себе лише в описаннях якихось дрібних епізодів, особистих переживань героїв, замальовках природи чи батальних сценах. У всьому іншому Гончар був змушений чинити і писати так, як належало радянському літератору. Цю духовну й душевну роздвоєність молодого митця наочно засвідчили  опубліковані вже після його смерті щоденники, як фронтові, так і доби «розвиненого соціалізму». Утім, якби Олесь Гончар лише продукував друковану брехню, хоч і талановиту, будучи чесним тільки із самим собою, він нічим не відрізнявся би від десятків певного ґатунку членів Спілки письменників УРСР, чиї прізвища сьогодні цікаві хіба що дослідникам механізмів тоталітарної пропаганди. Ні, він ніколи не вписувався повністю у Систему; власне, сам факт ведення ним фронтових щоденників — це вже акт неабиякої мужності, бо йшлося про пряме порушення сталінського наказу: жодних особистих записів на передовій! інакше — воєнний трибунал! І в романі «Прапороносці», що здобув Сталінські премії, не все так просто: зображені у його епізодах там 2-й і 3-й Українські фронти — не лише за назвою українські. За Гончаром, українці — це сильні й мужні люди, чий потенціал далеко не обмежується співом тужливих пісень; українці вміють не тільки воювати, а й перемагати. Це нація, здатна бути нацією самовідданих лицарів, стверджував письменник, і в цьому сходився зі, здавалося б, непримиренними своїми ідеологічними опонентами — Донцовим чи Маланюком...

Загалом, «Прапороносці» — за всіх своїх літературних та ідеологічних недоліків, очевидних із дистанції років, залишаються одним із небагатьох романів тодішнього часу, у яких діють живі люди, а не ходульні схеми, де в художньому сенсі професійно й переконливо виписані (це відзначав щойно згаданий «український буржуазний націоналіст» Іван Кошелівець одразу після появи роману) певні ситуації, так би мовити, міні-новели в романному тексті.

Головне, що далеко не всі романи й повісті письменника виявилися художньо вдалими навіть за читацькими мірками тих часів. Суто соцреалістичними були повісті «Земля гуде» та «Микита Братусь», а  історико-революційна романна дилогія «Таврія» і «Перекоп» узагалі мало надавалася до читання. Але на початку 1960-х рр. фактично автобіографічний роман «Людина і зброя» (про долю харківського студентського батальйону влітку 1941 року) та роман у новелах «Тронка» засвідчують нове піднесення творчості письменника. Ці романи і читалися, й обговорювалися молоддю, хоча у школі вони були позакласним читанням. Утім, вони, як й інші твори Гончара, написані художньо нерівно; крім того, у «Людині і зброї» далася взнаки цензура, у «Тронці» — автоцензура.

Державні премії за романи «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка» і загальне визнання, здавалось би, мали гарантувати письменнику недоторканність і цілковите благополуччя в житті й творчості.

Але коли з’явився його роман «Собор», від того «офіційного» благополуччя не залишилося й сліду: письменника було піддано вульгарній критиці, організовано проти нього кампанію ідеологічного шельмування, а сам роман — вилучено з літературного процесу на двадцять років. У 1966 р., працюючи над «Собором», О. Гончар виступив на V з’їзді письменників України з доповіддю «Думаймо про велике», у якій порушив багато болючих тем: збереження історичної пам’яті, незадовільний стан вивчення української мови в Україні, проблеми освіти й тогочасного розвитку українського мистецтва, необхідність дбайливого ставлення до природи, загроза екологічних катастроф, повернення із забуття творів П. Куліша, В. Винниченка, Б.І. Антонича. Тепер нас дивує, що ж у цьому виступі було «крамольного». Проте у країні «процвітаючого соціалізму» насправді треба було мати неабияку громадянську мужність, щоб говорити про якісь проблеми.

Те, що Олесь Гончар насправді думав, він довіряв лише нечисленним друзям та щоденникам. 1965 року, коли пройшла хвиля арештів української інтелігенції, він зробив такий красномовний запис: «Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші геній нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?». Проте письменник продовжував залишатися членом КПРС і виступати з реверансами на адресу керівників партії.

Ну, а далі була перебудова, коли Гончар «внутрішній» і «зовнішній» злилися, нарешті, в одну людину: яскраві виступи і статті з вимогою державного статусу української мови, постановка екологічних питань, участь у створенні Руху, у боротьбі за незалежність. Восени 1990 року Олесь Гончар кладе свій партквиток, який для нього був не стільки ознакою вірності марксизму-ленінізму, скільки символом фронтовою юності. «Люди вірять, ждуть, сподіваються, що нарешті тепер буде усунуто завдані кривди, буде поновлена соціальна та національна справедливість», — пише він в одній із статей цього періоду. «Сама історія запитає кожного з нас у цей день: хто ти? Чи справді вичавив із себе тоталітарного раба, чи здатен відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої, прекрасної України?» — пише в іншій. Ну, а після ствердження незалежності відзначає: «Я стою на тій думці, що і вся Україна в тій чи іншій формі чинила опір тоталітарній диктатурі, цей опір подібно до антифашистських рухів у країнах Європи був і в нас усенаціональним. ...Тільки цим, масовістю — частіше незримого, напівприхованого в глибинах — опору можна пояснити те для багатьох несподіване чудо, що сталося 1 грудня 1991 року...»

Література

https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita

http://www.ukrlitzno.com.ua/oles-gonchar-zhittyevij-ta-tvorchij-shlyax/

Оксана Мешко – видатний борець за права людини та права української нації

Ця жінка вчинила подвигу гідний спротив цілій імперії зла спочатку з мусу самозахисту, а потім вийшла в організатори цілеспрямованої боротьби за права людини і права народу, відомої в нашій історії як гельсінкський рух; вона стала однією з найвизначніших діячок українського національно-визвольного руху 60–80-х рр.

Історія її родини показова як приклад нищення українства окупаційною російською владою – про це вона сама оповідає в написаному ще у другій половині 70-х рр. автобіографічному нарисі «Між смертю і життям». Це чесна, драматична, висока стилем і велична духом розповідь про самовіддану материнську любов, про захист права й гідності людини, про відчайдушну й затяжну війну самотньої літньої жінки з імперією зла, з великою кількістю стукачів, кагебістів, психіатрів, слідчих, суддів, конвоїрів, наглядачів...

Народилась 30 січня 1905 року в містечку Старі Санжари, що за 20 км від Полтави в малоземельній хліборобській родині, яка мала давнє козацьке коріння та уникнула свого часу покріпачення.

У грудні 1920 року в Харкові на Холодній горі комуністи розстріляли батька Оксани, який був взятий ними у числі інших навесні як заручник за невиконання волостю продподатку. Невдовзі від руки місцевого «активіста» гине 17-річний брат Євген, член «Просвіти».

У 1927 р. дівчина вступила на хімічний факультет Інституту народної освіти в Дніпропетровську. Під час навчання одружується з викладачем інституту Федором Сергієнком — колишнім членом Української комуністичної партії (боротьбистів). За час навчання декілька разів виключалась з інституту «за соцпоходження» та знову добивалась свого поновлення. У 1931 р. все-таки закінчує інститут.

На початку 1935 року вдруге заарештовують чоловіка Федора Сергієнка (вперше в 1925 р. як член УКП (боротьбистів). Як родичку «ворогів народу» в 1937 році Оксану Мешко звільняють «за скороченням» з хімічної лабораторії Інституту зернового господарства. Переїжджає до Тамбова, до чоловіка, де й застала їх німецько-радянська війна. У травні 1944 року повертається до Дніпропетровська, потім до Києва.

19 лютого 1947 року заарештована в Києві на Львівській площі за звинуваченням у намірі разом із сестрою Вірою вчинити замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова. Вирок – 10 років виправно-трудових таборів.

У 1947–1954 рр. – відбувала покарання в  радянських таборах в Ухті (Республіка Комі). У 1954 році комісована як недужа. Вийшла з-за колючого дроту на заслання. Була реабілітована. Паспорт отримала лише в 1956 р. та змогла в червні того ж року повернутися до Києва. 11 липня 1956 року отримала реабілітаційне посвідчення.

Хрущовська відлига породила нове покоління – шістдесятників. Люди збиралися біля пам’ятників Т. Шевченку, І. Франкові, на літературних вечорах, багато з яких організовувала О. Мешко.

22 травня 1972 була заарештована у справі сина – Олеся Сергієнка, коли підходила до пам’ятника Т. Шевченку. Знову почалися обшуки, виклики в КДБ, допити. Почалося ходіння по інстанціях з метою полегшити долю хворого сина.

О. Мешко стає одним із членів-засновників Української гельсінської групи. За перші два роки діяльності УГГ  було 9 обшуків, та на неї був здійснений збройний напад. У 1979 році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». Після арештів засновників УГГ О. Мешко стала її керівником, у дисидентських колах її з повагою називали «козацька матір».

З червня 1980 року знаходилась 75 діб у камері із хворими на примусовому «обстеженні» у психіатричній лікарні ім. Павлова в Києві.

12 жовтня 1980 року – знову обшук. 14 жовтня – новий арешт, допити та повторна «судово-медична експертиза» в психіатричній лікарні. Звинувачувалась у антирадянській агітації та пропаганді. У січні 1981 року отримала вирок – півроку ув'язнення і п'ять років заслання. Етапована до містечка Аян (Хабаровський край) на березі Охотського моря. На той час Оксані Яківні було вже майже 76 років. Наприкінці 1985 року повертається із заслання, проживає в Києві.

У лютому 1988 р., перебуваючи в Австралії на запрошення української діаспори, виступила в парламенті Австралії, узяла участь у роботі Всесвітнього Конгресу Вільних Українців у США. Після повернення стала одним із провідників Української Гельсінської Спілки, створеної 7 липня 1988 року на основі Української Гельсінкської Групи, членом Координаційної Ради.

2 січня 1991 року перестало битися серце Оксани Яківни Мешко. Похована 5 січня на Байковому кладовищі в могилі мами. У 1995 р. на кошти, зібрані громадськістю, на могилі встановлені два козацькі хрести, які витесав із каменю Микола Малишко.

 Усе своє життя О.Мешко жила однією ідеєю про вільну Україну, що давала їй натхнення перенести перебування у сталінських концтаборах між життям і смертю. Оксана Яківна була провідником українського національного життя, супутником і вірним другом тих,  хто беріг честь українського імені в роки ганьби і духовного занепаду. Багатьом вона була ніби другою матір’ю, яка підтримує, жаліє, але не плаче. Козацькою матір’ю. За мірою винесе­них ударів, за надлюдською витривалістю вона – людина виняткова навіть на тернистих дорогах української Голгофи. Її життя – це не героїзм у бою, а подвиг щоденний і довголітній.

Література:

1. Мешко, О.  Свідчу / Оксана Мешко ; записав В. Скрипка. – Київ : Українська Республіканська партія, 1996. – 64 с. – (Сер. Політичні портрети, Ч. 3).

2. Петренко І. Оксана Яківна Мешко – українська Жанна Д’Арк [Текст] / І. Петренко // Поети-шістдесятники у національному відродженні України [Текст]: збірник наукових праць за результатами регіональної наук.-практ. конф. 8 листоп. 2011 р. / Вищ. навч. закл. Укоопспілки "Полтав. ун-т економіки і торгівлі" (ПУЕТ). – Полтава : РВВ ПУЕТ, 2011.  – С.74-77

3. Ревегук, В.    Оксана Мешко, козацька матір : [найвизначна особистість українського національно-визвольного руху другої половини ХХ ст.; людина яка боролася за права людини і права української нації] / Віктор Ревегук // Рідний край : наук. публіц. художньо-літ. альманах. – Полтава, 2007. - № 2 (17). - С. 184-193.

https://uk.wikipedia.org