Василь Симоненко –  класик української літератури XX ст.

Народився Василь 8 січня 1935 року на Полтавщині в селі Біївці. Виховувався лише мамою-колгоспницею та дідусем. До школи малому приходилося ходити пішки більше 9 км, але закінчив її із золотою медаллю. Він був дуже обдарованою дитиною, мав гарну пам’ять та гострий розум.

У 1952 р. вирішує пов’язати своє життя із журналістикою. Вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка, де навчався разом із Б. Олійником, Т. Коломієць та Б. Рогозою та А. Москаленком. Саме у студентські роки в нього загорається іскра до творчості, зокрема поезії.

Працював у редакціях трьох газет («Черкаська правда», «Молодь Черкащини» та «Робітнича газета») у якості кореспондента. Товаришував із Л. Костенко, І. Драчем та А. Горською, разом з якими відвідував Клуб творчої молоді в Києві. Василь Симоненко горів бажанням запалити національне відродження. Разом зі своїми товаришами-шістдесятниками він займався питаннями розкриття злочину Сталіна проти українського народу. За його участю було відкрито таємні братські могили жертв сталінських репресії на Васильківському та Лук’янівському кладовищах та у Биківнянському лісі, тим самим підписуючи собі смертний вирок.

Симоненко був постійно під наглядом КДБ. У 1952 р. його жорстоко побили міліціонери. З чого часу його стали мучити гострі болі в боці, після чого йому діагностували рак нирок. Майже всі друзі відвернулись від нього, побоюючись розправи збоку радянської влади.

За все коротке життя Василя Симоненка встигли побачити світ лише дві книги – «Тиша і грім» (збірка поезій) та «Цар Плаксій і Лоскотрон». Його вірші вийшли друком у Мюнхені. Решта праць вийшла вже після смерті поета за допомогою його друзів.

Можливо, феномен творчості Василя Симоненка, яка з роками набуває ще більш глибинного та пророчого змісту, слід шукати в його особистості, у відсутності конфлікту між талантом і чесністю, між громадянською позицією і його суто людськими якостями? Може, тому, звертаючись до всіх нас разом, він говорить із кожним окремо, і в голосі його немає фальші:

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати...
Можна все на світі вибирати сину
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Новий акцент у не вельми щедрий на факти життєпис Василя Симоненка вніс Петро Жаботинський із Полтавщини своєю публікацією в «Літературній Україні» – «Василь Симоненко – з козацького роду». Автор, зокрема, зазначає, що троюрідна сестра поета Любов Сердюк-Баран «відкопала», що їхній рід – козацький. На підтвердження цього Симоненків земляк наводить такі дані: Василева прабабуся Варвара Остапенко-Щербань тривалий час зберігала «отриману у спадок від свого батька дворянську грамоту, отриману за військові заслуги».

Засновником роду вважається прадід Василя Симоненка – Панас Щербань, який працював волосним писарем у Тарандинцях – за дев’ять кілометрів од Біївців (саме туди ходив пішки до школи Василь). Онук Панаса Щербаня Федір «започаткував відгалуження родини в Біївцях, приставши у прийми до Ганни Сизьонки (Сизоненко)». Рідний дід Василя Федір, як і онук Федора Григоровича Петро, «славився тим, що майстерно вишивав рушники й сорочки, полюбляв читати книги, був прекрасним оповідачем» – ось яке генетичне коріння живило талант визначного поета. Василева мати Ганна Трохимівна «замолоду була вродливою, тямовитою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені». Мрія стати вчителькою привела її до Лубенського педагогічного інституту, однак у силу життєвих обставин провчилася там недовго. Зрадлива доля звела її із «зальотником» Андрієм Симоненком – самодіяльним актором, учителем і художником. Але ненадовго – недарма Василь називав його «пошти батьком».

Усе недовге життя боліло Василеві те, що невдовзі після його народження батько «зник і провідав сина тільки по закінченні війни» – у погонах капітана. «Кажуть, подався потім у північні краї, і слід його прохолонув», – поділився автор кореспонденції своїми знаннями про Симоненків рід.

Перетворення не надто відомого молодого поета й журналіста з Черкас Василя Симоненка на «обранця, вустами якого промовляє доля нації» (за словами діаспорного критика І. Кошелівця), або ж «витязя молодої української поезії» (за словами Олеся Гончара) відбулося фактично протягом двох-трьох років (1964-1966) після передчасної смерті поета.

Джерела:

http://dovidka.biz.ua/vasil-simonenko-tsikavi-fakti/
https://vasylsymonenko.in.ua/statti/fenomen-vasylya-symonenka-z-nagody-80-richchya-z-dnya-jogo-narodzhennya

Цікаві факти про Гоголя

М. В. Гоголь походив з роду славних українських козаків. Він народився на Полтавщині в Україні, у сім’ї поміщика Полтавської губернії.

Ім’я майбутній письменник отримав на честь ікони Святого Миколая, яка зберігалася в церкві містечка, де жили його батьки (Великі Сорочинці).

Гоголь був із багатодітної сім’ї — третьою дитиною із дванадцяти дітей: шість хлопчиків і шість дівчаток. Мати Гоголя вважалася першою красунею Полтавщини, була видана заміж у 14 років за батька письменника, удвічі її старшого. Уважається, що саме мати сприяла розвитку в письменника релігійно-містичних почуттів.

Дитячі роки Гоголя пройшли в батьківському маєтку, у селі Василівці, неподалік від Диканьки, яку пізніше Гоголь уславить своїми творами.

Власну сім’ю Гоголь так і не завів, і, узагалі, невідомо, чи були в нього які-небудь зв’язки з жінками. Щоправда, навесні 1850 року Гоголь робив пропозицію (перше й останнє) А. М. Вієльгорській, але отримав відмову.

Історія рідної України була для нього одним із найулюбленіших досліджень і захоплень. Саме ці дослідження підштовхнули його на написання епічної повісті «Тарас Бульба».

Гоголь соромився свого носа, і, мабуть, навіть художників просив згладжувати на картинах цей недолік зовнішності. Тому на всіх портретах письменника ніс виглядає по-різному. Можливо, одна з петербурзьких повістей Гоголя не випадково названа «Ніс».

Гоголь був дуже сором’язливий: якщо в компанії з’являвся незнайомець – письменник зникав із кімнати. Свій містичний твір — повість «Вій» — письменник називав народним переказом (розповідь він чув і записав, не змінивши в ній жодного слова), у той час як жоден із літературознавців, істориків, фольклористів жодного разу ніде не змогли знайти жодних згадок (усних або письмових), хоча б віддалено нагадували сюжет «Вія». Дослідники говорять, що, можливо, ім’я «Вій» вийшло в результаті з’єднання імені господаря пекла «Нія» (божества української міфології) і слова «вія», у перекладі з української означає «віко». Джерелом сюжету п’єси «Ревізор» був реальний випадок в одному з міст Новгородської губернії, про який Гоголю розповів Пушкін. Пушкін також запропонував Гоголю сюжет «Мертвих душ».

Крім захоплення письменницькою справою, М. В. Гоголь любив займатися рукоділлям. Він добре готував, в’язав, шив, кроїв. Також Микола Васильович любив готувати й часто пригощав друзів галушками та варениками. Ще він варив особливий напій із козячого молока з додаванням рому, який жартома називав «гоголем-моґелем».

Цікаві факти про Гоголя стосуються його неординарної особистості. Так, він любив ходити по лівій стороні вулиці, тому завжди натикався на перехожих.

Незвично те, що Микола Васильович у шкільні роки писав досить посередні твори, а успішним був у російській словесності й малюванні.

Для вирішення творчих питань під час написання чергового шедевра, Гоголь займався дуже дивною справою: він скачував із білого хліба кульки та гриз збережені з обіду шматочки цукру.

Свою популярність М. В. Гоголю принесла збірка «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Другий том великої поеми «Мертві душі» спалив сам письменник у 1852 р.

Джерела: 

http://dovidka.biz.ua/tsikavi-fakti-pro-mikolu-gogolya/ 
http://cikavo.net/cikavi-fakti-pro-gogolya/

Лев Вайнгорт – легендарна людина, творець зовнішнього вигляду нашого міста

«Єврейський хлопець із полтавської околиці», який мріяв уквітчати всю Полтаву мальвами, пропрацював її головним архітектором 32 роки. Аби не він, у місті могло й не бути багатьох нинішніх візитівок, зокрема білоколонного ансамблю навколо Корпусного парку, що дозволив колись назвати Полтаву «малим Петербургом». Нині провулок Вороніна у Полтаві (після декомунізації) носить ім’я Лева Вайнгорта.

У післявоєнні роки столичні архітектори розробили генеральний план «нової Полтави», у центрі якої не було місця парку, а пам’ятник Слави стояв би посередині суцільно асфальтовій круглої площі, оточеної 5-6-поверховими будівлями, облицьованими жовтуватою керамічною плиткою з вежами та шпилями. Проте на конкурсі проектів перемогла пропозиція молодого полтавського архітектора Лева Вайнгорта – відновити зведений у XIX ст. унікальний архітектурний комплекс Круглої площі, щоправда, не в такому вигляді, як це було до початку війни.

Саме Лев Вайнгорт став захисником та охоронцем культурної спадщини, не дав у 1938 р. розвалити дзвіницю на Білій альтанці, закрити перспективи міських вулиць, які відкривалися видами на монастир, оббудувати багатоповерхівками майданчик Спаської церкви та багато іншого.

Саме з його книги «Записки провинциального архитектора», оновлене видання якої презентували наприкінці 2012 року, можна черпнути чимало цікавинок про будівництво й руйнування визначних архітектурних пам’яток духовної столиці.

Вайнгорт, Арія-Леон Семенович. Архітектор. Народився в Варшаві в 1912 р, але все свідоме життя прожив у Полтаві. Закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут (1938). З 1939 р - міський архітектор Полтави. На цій посаді він пропрацював 32 роки. Співавтор багатьох пам'ятників міста і багатьох наукових робіт з містобудування та архітектури Полтави. Автор і перший директор відновленої меморіальної садиби М. В. Гоголя в с. Василівка (Гоголеве) Шишацького району. Помер 18 квітня 1994 року.

Лев Вайнгорт у своїх спогадах написав, що мріяв перетворити Червону площу на площу мистецтв.«Там, як ніде в місті, дихає Історія», – зауважив він у книзі. – Саме на цьому пагорбі стояло стародавнє поселення. Тут же знаходилася в ХVІ–ХVII ст. Полтавська фортеця, від якої пішло наше місто, і стояла хата Івана Петровича Котляревського.

«І бачився мені в майбутньому комплекс, схожий на той, що створили потім київські архітектори на Андріївському узвозі: садиба Котляревського, архітектурний музей у дзвіниці, майстерні художників і гончарів, художні салони й виставки, театральні студії ... А по всьому краю, під кручею, добре впорядкована пішохідна доріжка зі спуском (на кшталт тих, що зроблені недавно на Панянки)».

Проте у тодішньої влади було своє бачення і плани.

На початку 1967 року Лева Вайнгорта покликали в міськком партії і видали завдання: звести на Червоній площі над урвищем великий ресторан, як у Тбілісі на горі.

Тож архітектор мав терміново виїхати до Грузії з директором залізничного ресторану Південного вокзалу Шалвой Сербіладзе для отримання проекту тбіліського ресторану.

«Безглуздо в цьому рішенні було все: і вибір місця поруч із Білою альтанкою, і «повторне застосування» чужого проекту, зробленого в чужій містобудівній традиції для інших умов», – так уважав Вайнгорт… Погана була сама ідея ресторану. Я розумів, що на площі повинні з’явитися ресторанчики, маленькі кафе, а можуть бути й кафе-виставкові зали. Але перегородити перспективу, зробити з ресторану головну домінанту площі, «натиснути» рестораном на садибу Котляревського (а саме поряд із нею планували розмістити друге видання тбіліського шедевра) – уважав неприпустимим».

Тож архітектор почав затяжну боротьбу. Для цього заручився підтримкою в Держбуді України, де чиновники вміли тягнути з рішенням. Почали надходити листи в Полтаву до вимог розрахунку вартості одного посадкового місця грузинського проекту порівняно з даними типових проектів для України, геологічних довідок.

Урешті-решт, разом із Шалвою Сербіладзе, Вайнгорт зумів домовитися «посунути» ресторан туди, де він зараз знаходиться.

«Звичайно, і в нинішньому своєму вигляді ресторан «Лілея» не став окрасою площі й міста. Але могло бути значно гірше. До сих пір вважаю будівництво цього ресторану однією з найбільших містобудівних помилок у Полтаві», – написав у своїх записках архітектор.

Лев Вайнгорт був одруженим. Відомо, що діти видатного архітектора – Тетяна Шульгіна та Володимир Вайнгорт – брали участь у наукових конференціях (таких, як «Вайнгортівські читання»). До речі, син Вайнгорта – доктор економічних наук, мешкає в Естонії.

У 2012 р. до 100-річчя від Дня народження Вайнгорта книгу «Записки провінційного архітектора» перевидали. Друге видання «Записок провінційного архітектора» – особливе в багатьох деталях: крім кращої якості друку, від попереднього його відрізняє суттєвий додаток – рідкісні фотографії з архіву архітектора, а також спогади людей, які працювали з ним, знали його.

Джерела:

http://kolo.news/category/suspilstvo/297#sthash.dikrZLCQ.dpuf
         http://www.visnyk.poltava.ua/articles/1354801230/

Цікаві факти біографії Пилипа Орлика – автора першої української Конституції

Доля зіграла з Пилипом Орликом не дуже кумедний жарт. Автор важливого в історії України політичного документа народився не в Україні й помер за її межами. Привітні білоруські поля зустріли на світ маленького Орлика в далекому 1672 році. Це було недалеко від Мінська. Сім’я Пилипа мала родовите коріння. Славні нащадки литовської шляхти чеського походження – Орликів. Батько Степан Орлик служив у війську короля Речі Посполитої, загинув на 51-му році життя під час польсько-османської війни в битві під Хотином у грудні 1673 р. Мати – Ірина Орлик.

Цілком логічно, що юний Пилип отримав престижну на той час освіту. Навчався він у єзуїтському колегіумі у Вільнюсі, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив у 1694 р. Був топовим відмінником, мовою сучасності – мав червоний диплом. Під час навчання він проявив талант до ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами.

Кар’єру Пилип Орлик розпочав у релігійній організації. Він служив консисторським писарем у канцелярії київського митрополита. Але доля закинула молодого офіс-менеджера до Полтави. Він влаштувався на службу до Полтавського полку. Але довго в Полтаві Орлик не працював.  Незабаром він став старшим військовим канцеляристом і реєстром головної військової канцелярії Війська Запорізького. Ну, щоб ви розуміли, це як зараз у Верховну Раду чи Кабінет міністрів влаштуватися. Велика шишка!

Ну а далі вже просто коронна посада – з 1706 року Орлик стає генеральним писарем і довіреною особою гетьмана Івана Мазепи. Працював він і дипломатом, представляючи інтереси козацької держави по всій Європі. Одним словом, цікаве життя у козака видалося.

Цікаві факти

1. Одне обличчя з Мазепою

На купюрах номіналом 10 гривень зображений не Іван Мазепа, як заявлено, а його соратник Пилип Орлик. Брати художники Олександр та Сергій Харуки розповіли, що запропонували кілька варіантів портретів гетьмана Мазепи. Серед них випадково потрапив портрет Орлика. Оскільки достеменно невідомо, як виглядав Мазепа, затвердили Орлика.

2. Барон

Походить із чеського баронського роду Орликів, одна гілка якого ще за часів гуситських воєн XV ст. виїхала до Польського королівства та згодом осіла в Західній Білорусі.

3. Випускник «Могилянки»

Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільні, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив у 1694 р. на відмінно. Під час навчання проявив талант ораторства й поезії, цікавився філософією і літературою.

4. Поліглот

Окрім української мови, вільно володів польською, болгарською, арабською, шведською, німецькою, латинською та церковнослов’янською.

5. Обраний гетьман

5 квітня 1710 року запорозькими козаками, яких іноді називають «першою українською політичною еміграцією», було обрано Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана та шведського короля.

6. Той ще поет

Пилип Орлик залишив після себе багато листів і великий рукописний «Діаріуш подорожній». Писав його польською мовою зі вставками окремих слів, виразів і речень латинською мовою. Видав поетичні книжки: «Прогностик щасливий», приурочений полковнику Данилу Апостолу (1693); «Алкід Руський», присвячений Івану Мазепі; на честь полковника Івана Обидовського «Гіппомен сарматський».

7. Дипломат-вигнанець

Після Полтавської битви емігрував до Османської імперії. Перебуваючи до кінця життя в еміграції, Пилип Орлик уклав союзні договори зі Швецією (1710), кримським ханом (1711, 1712), вів у переговори з Туреччиною, намагаючись схилити ці країни до війни з Московською державою з метою визволення України.

8. Автор першої у світі конституції

Автор першої у світі конституції сучасного вигляду. Документ визначав права та обов'язки всіх членів Війська Запорізького й був затверджений шведським королем Карлом ХІІ. Хоча вона й не набула чинності, оскільки була написана в умовах вигнання, але залишається пам'яткою української політико-філософської та правової думки.

9. Борець із корупцією

Шість статей Конституції спрямовані проти зловживання владою і на боротьбу з корупцією. Цей термін вживають у написаному староукраїнською мовою оригіналі тексту. Зокрема гетьманові заборонялося «на свій персональний пожиток використовувати військовий скарб, а задовольнятися лише своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу». Ще один антикорупційний пункт був проти пільговиків, які вибили собі звільнення від повинностей.

10. «Мати-героїня»

Дружина Анна (народилась 29 липня 1683 року) майже на 15 років пережила Орлика. Подружжя мало вісім дітей: Анастасія (1699–1728), Григір (1702, Батурин – 1759, Михайло (1704–), Варвара (1707–), Яків (1711, Бендери – 1721), Марта (1713–), Марина (1715–) та Катерина (1718, померла рано).

Джерела:

http://www.5.ua/suspilstvo/10-tsikavykh-faktiv-do-dnia-narodzhennia-pylypa-orlyka-128075.html

https://tribuna.pl.ua/news/pilip-orlik-ta-parizki-komunari-hto-tsi-lyudi/

Література з фонду бібліотеки за темою: