«Родимець Полтавський»  – Паї́сій Величко́вський

Паїсій Величковський народився 21 грудня 1722 року в Полтаві в сім’ї священи­ка. Батько його був настоятелем Успенського собору. Відновитель монашого та духовного життя на Гетьманщині та в Російській імперії був більше українцем, аніж його так вва­жали. Коріння його не так на Афонських скелах, скільки в українському чорноземі.

У Братсько­му монастирі Києва одухотворений Петро знайшов собі свого першого духовного керівника ієросхимонаха Пахомія, який давав йому читати пустинножительну святоотцівську літературу. За розповідями старця, дедалі більше зростало в ньому бажання чернечого подвигу. Одного разу він був викликаний до Академічного священноначалія, яке повідомило йому, що за неуспішність і пропуски занять він не може навчатися. Петро по­вертається додому у свою рідну Полтаву, де на колінах просить пробачення у матусі за те, що не став богословом, і благає її відпустити його в монастир.

Так промислом Божим Петро дістався Любецького монастиря. Мудрий і досвід­чений ігумен Никифор прийняв його до числа бра­тії. Саме тут вперше Петро став із жадобою перепису­вати знамениту працю пре­подобного Іоана Ліствичника «Ліствиця». Проте через проблемне існування монастиря та зміну ігумена Петро опи­нився в іншому монастирі – Свято-Миколаївському Медведівському. Там вперше Петро сподобився постригу в чернецтво з іменем Платон.

Незабаром і цей давній козацький мо­настир був закритий, і монах Платон опинився в Києво-Печерській Лаврі. Однак і тут Платон довго не затримався. Вінулітку 1746 року прибув на Афонську гору, де на четвертий рік життя прийняв постриг до схиму з іменем Паїсій і почав створювати біля себе монастир.

У 1758 році після 12-річного перебування на Афоні Паїсій був рукоположений в ієромонахи. 1749 року Паїсій Величковський заснував Іллінський скит, який нині входить до подвір’я Монастиря Пантократор,слава про який швид­ко розійшлася по Святій Горі Афон.

Безперервне розширення обителі й різноманітні гоніння змусили отця Паїсія залишити Святу Гору у 1763 році і знайти пристановище на Буковині, поблизу Драгомирни у монастирі Святого Духа. Отримавши дозвіл від Молдавського Митрополита на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя Святителя Василія Великого і Федора Студита.

На першому місці у них завжди стояло Богослужіння. Братія співала на два кліроси: правий – слов’янською мовою, лівий – молдавською. Також вони займалися господарством та працювали на полі.

Понад двадцять років перебував отець Паїсій у Драгомирні, але після закінчення російсько-турецької війни вимушений був переселитись разом із братією в Секуль. Тут Паїсій Величковський взявся влаштовувати при монастирі школу перекладацької літератури. Однак указом Митрополита, отець Паїсій став ще й настоятелем у сусідньому Нямецькому монастирі, залишаючись одночасно й настоятелем монастиря в Секулі. У новому монастирі він влаштував лікарню-шпиталь і притулок.

У 1793 році у Москві було видано слов’янською «Добротолюбіє» в перекладі Паїсія Величковського.

У 1794 році старець Паїсій прийняв Святе Причастя та, не назвавши імені свого наступника й віддаючи все на волю Божу, спочив у Бозі 28 листопада 1794 року на 72-му році життя.

Похований у головній церкві Вознесіння Христового цього ж монастиря. Канонізований Православною Церквою в 1988 році.

Данилко Андрей Михайлович

Его имя знакомо не всем, в отличие от творческого амплуа. Верка Сердючка — этот творческий псевдоним актера, художника и композитора, сценариста и продюсера, певца и шоумена, народного артиста Украины Андрея Данилко уже давно стал нарицательным. Сегодня Верка Сердючка все также востребована, ее образ без труда возникает в памяти, а ее песни знают даже люди, далекие от любви к поп-музыке.

Как удалось простому парню из украинской глубинки покорить сердца миллионов телезрителей, через какие лишения пришлось пройти актеру и о том, как складывается его личная и творческая жизнь, — обо всем по порядку.

Андрей родился 02.10.1973 г. в Полтаве. Семья его была крайне малообеспеченной. Отец Михаил Семенович Данилко работал водителем и очень рано ушел из жизни из-за онкологического заболевания легких, когда сыну было всего 7. Тогда всё бремя ответственности за воспитание и содержание семьи легло на хрупкие плечи мамы. Она вынуждена была работать в 2-3 смены, чтобы хоть как-то сводить концы с концами. Старшая сестра Галя была на 10 лет взрослее Андрея, видимо, поэтому их отношения не были очень близкими.

Мальчик учился в местной общеобразовательной школе № 27. Там он познакомился с девочкой Аней Сердюк, встреча с которой стала в некотором смысле судьбоносной. Аня — хорошенькая, скромная девочка из хорошей интеллигентной семьи, училась исключительно на «пятерки» и была примером для подражания. К тому же, их посадили за одну парту, потому Андрей не мог не обратить на девочку внимания.

Девушка с теплотой относилась к своему новому другу, но не более того. Долгие годы Андрей мучился размышлениями о социальном неравенстве. Действительно, чем может заинтересовать красавицу простой нищий мальчишка, которому скидывались на выпускной наряд всем классом, чтобы он мог вообще принять участие в празднике?

Учился он из рук вон плохо, но всегда принимал участие в творческой самодеятельности, посещал художественную школу, наравне с общеобразовательной. Его с детства тянуло к искусству и сцене: «художка», театральный кружок, музыка. Без Андрея Данилко не обходилась ни одна школьная вечеринка, а позже — и выступление местной команды КВН. Вскоре он возглавил команду, и тогда в голову Андрею пришла идея покорения сердца Ани Сердюк — он пообещал, что однажды прославит ее имя. Тогда она не восприняла его слова всерьез. По окончании школы их пути разошлись, а девушка вышла замуж, родила дочку и работает школьной учительницей.

Может быть, это — лишь красивая история, однажды рассказанная самим Андреем.

По окончании школы (1991г.) Андрей поступил в Полтавское профессионально-техническое училище, где продолжил свои начинания в качестве артиста-юмориста. Он постоянно выступал на сцене, придумывая необычные номера в поисках «себя».

В 1993 году, в День дурака, на «Юморине», студент ПТУ впервые представил своего нового персонажа — Верку Сердючку, грубоватую, никогда не унывающую и с огромной звездой на голове. При росте 178 см, «женщина» имеет впечатляющие формы, саркастический и временами даже издевательский настрой, ей чужда сдержанность и скромность, взамен она обладает отличным чувством юмора и высмеивает столь знакомые всем женские недостатки.

Этот образ сразу полюбился членам жюри, которые отдали почетное 2 место неординарному студенту. В следующем году он вернулся на конкурс, взяв Гран-при фестиваля. Вскоре его стали приглашать на телевизионные шоу, в рекламные кампании и эстрадные концерты.

Взбалмошная и острая на язычок Верка Сердючка нашла отклик в сердцах публики, и уже в 1997 году на украинском телевидении выходит «СВ-шоу», где главная роль принадлежит проводнице Верке. Другие персонажи шоу — мать Сердючки (Инна Белоконь) и безмолвная Геля (Ольга Лицкевич и Радмила Щеголева). В надежде повысить свой профессиональный уровень Андрей поступил в столичное эстрадно-цирковое училище в Украине, откуда его вскоре отчислили за неуспеваемость и сложный характер. Да и времени на учебу не оставалось: вскоре программу купили и на российском телевидении.

В гости к вагоновожатой приходили знаменитости всего постсоветского пространства: Гурченко, Лагутенко, Киркоров и многие другие. Карьера артиста демонстрирует стремительный рост, а Сердючка становится одной из наиболее востребованных артистов в стране. Она играет комические роли, снимается в мюзиклах, поет задорные песни, моментально ставшие шлягерами, и снимает на них клипы, бьющие все мыслимые рекорды популярности.

В 2005 г. Андрей выпускает экспериментальный лирический альбом «После тебя». Эта инструментальная работа не открыла новую страницу в деятельности музыканта. Фанаты, кажется, не смогли уже разорвать ассоциацию между актером и его героиней. Да и коммерческий успех Верки заставил его вернуться в привычный образ.

В 2007 г. Сердючка отправляется в Финляндию покорять главную европейскую сцену — «Евровидение», где она исполняет песню «Dancing Lasha Tumbai» на русском, английском и украинском языках. Почтенная европейская публика отдала второе место яркому травести-артисту, а украинские скептики и фанаты рукоплескали успеху. Одно из британских авторитетных изданий назвало эту песню «лучшей из тех, что не выиграли «Евровидение».

После успеха на «Евровидении» и неудачных попыток попробовать себя на свежей ниве, Андрей решается на смелый и амбициозный шаг: он идет в политику. Андрей Данилко пытается создать свою партию «Против всех» в Верховной Раде. С тех пор начинается новый этап в жизни артиста, полный рисков и нервов.

Попытки создать альтернативную партию и предвыборные заявления кандидата не всем пришлись по душе. Шоумену пришлось столкнуться с жестоким миром политиканов, который отвечал на его попытки угрозами и попытками шантажа.

В 2014 г., после политических событий в Украине, власти страны объявили артиста персоной нон грата.

В это же время один из приятелей Андрея, Игорь Клинков, крупно проигравшись в карты, решил пойти на сделку с неизвестными лицами, пообещав физически устранить Данилко в счет оплаты долга. О готовящемся покушении стало известно приближенным артиста, и попытка рассчитаться с бандитами за счет актера не увенчалась успехом.

Несколько дней прессу будоражили новости о том, что Андрея Данилко застрелили в киевском кафе, пока он не сделал официальных заявлений. Андрей не стал выяснять отношения с «другом», но исключил его из своей жизни.

Инстинкт самосохранения — сильнейшее чувство для любого человека, поэтому после упомянутых выше событий Данилко уехал на ПМЖ в Европу, приезжая в Украину лишь на гастроли и записи телепередач.

Как это часто бывает, под маской блистающей клоунессы скрывается ранимая, скромная душа. Он не любит свой день рождения за чрезмерное внимание, старается избегать вопросов, касающихся своей личной жизни. Он не приезжает в родной хутор, потому что когда-то над его творчеством потешались и воспринимали его образ, как пошлость и сумасбродство. Кроме того, Данилко отмечает некое чувство неловкости перед земляками за яркий успех и обеспеченность, а вид деревенского тлена ввергает его в глубокое уныние.

Его не встретишь на тусовках селебрити (если только не в образе, разумеется). Блеска поддельных самоцветов ему вполне хватает на сцене, поэтому, к примеру, совершая благотворительные деяния, Андрей не афиширует это, предпочитая оставаться в тени.

После завоевания «серебра» на «Евровидении 2007» гастрольный график Андрея Данилко становился лишь плотнее, а гонорары — выше. Если в молодости актер опасался экспериментов в образе, делая ставку на громогласную женщину, то на волне огромной популярности он уже не боится примерять на себя и другие роли.

Поклонники и сегодня пересматривают искрометные монологи в роли милиционера, солдата или казака. Все его роли уникальны, ни на что не похожи и так напоминают нам знакомых и соседей по лестничной клетке, потому находят отклик в сердцах миллионов людей.

На сегодняшний день Данилко принял участие в съемках 24 фильмов. «Вечера на хуторе близ Диканьки», «За двумя зайцами», «Сорочинская Ярмарка», «Морозко» — большинство его киноработ повторяет характер Верки Сердючки. Ему отводят роли ярких, сильных героинь с характером, смешных и нелепых, грубых и страстных. Неизменным остается одно – любовь телезрителей к смешной и нелепой проводнице Вере, которая так похожа на нас. Поэтому и сегодня редкая свадьба или корпоратив обходится без шлягеров Сердючки, а слова песен знакомы даже ярым противникам его творчества.

В 2016 г. артиста пригласили на роль ведущего украинского шоу «Х Фактор»: он выбирал и помогал начинающим артистам пробиться на большую сцену. Кроме этого, его привлекают для подготовки “Евровидения-2017”, которое привезла в Киев певица Джамала.

Данилко считает, что образ Верки Сердючки не актуален в 2017 г., в связи трагическими событиями в Украине.

В отличие от своего персонажа, в жизни Данилко немногословен и одинок. Актер признается, что еще несколько лет назад он мечтал о семейном счастье, жене и детях, как у всех. Однако в его судьбе есть все, кроме спокойного личного счастья. Он не раз сожалел вслух, что за деньги нельзя купить самое важное — любовь и радость жизни. Однако в своих последних интервью шоумен говорит, что одиночество — его гармоничное состояние.

Цікаві факти

Відзнаки й нагороди
• 1993 — лауреат гумористичної премії «Курська аномалія»
• 1993 — лауреат конкурсу «Всесміх-93», Київ
• 1995 — гран-прі фестивалю «Харківська гуморина»
• 1995 — гран-прі фестивалю «Море сміху»
• 2000 — кубок імені Аркадія Райкіна на фестивалі «Кубок Гумору»
• 2003 — заслужений артист України
• 2007 — друге місце на «Євробаченні»
• 2008 — Народний артист України

Альбоми
• 1998 — «Я рождена для любви»
• 2005 — «После тебя…» (Інструментальний альбом)
• 2006 — «Новые песни Верки Сердючки»
• 2011 — «Alles Gut Mamba»

Фільмографія
1. 2002 — «Вечори на хуторі біля Диканьки» — сільська самогонниця
2. 2002 — «Попелюшка» — Брунгільда
3. 2003 — «Божевільний день або одруження Фігаро» — паж Керубіно
4. 2003 — «Снігова королева» — шаманка Ксенія
5. 2004 — «За двома зайцями» — Світлана Марківна, маніяк Антон
6. 2005 — «Сорочинський ярмарок» — Хівря
7. 2005 — «Три мушкетери» — Мадам Рішельє
8. 2006 — «1-й Швидкий» — Вєрка Сердючка
9. 2006 — «Пригоди Вєрки Сердючки» — Вєрка Сердючка
10. 2007 — «Дуже новорічне кіно, або ніч у музеї» (реж. Р. Бутовський, Г. Скоморовський) — Привид
11. 2008 — «Червона Шапочка»
12. 2010 — «Морозко» — Мачуха
13. 2011 — «Нові пригоди Аладдіна» — Джина
14. 2012 — «Червона шапочка» — Червона шапочка
15. 2013 — «Три богатирі» — Баба-Яга
16. 2015 — «Шпигунка» — Камео
17. 2016 — «Слуга Народу 2» — Камео
18. Шпигунка

Андрій Данилко в образі Вєрки Сердючки знявся в епізодичній ролі у фільмі «Шпигунка», прем'єра якого відбулася 22 травня 2015 року в Нью-Йорку (в Україні 4 червня 2015 року). За сюжетом фільму Сердючка виконує пісню «Dancing Lasha Tumbai», що лунала на «Євробаченні» у 2007 р., на вулицях Парижа, де головні герої мали вести перестрілку.

Тетяна Москівець ‒ талант Полтавщини

Тетяна Москівець із селища Решетилівка на Полтавщині моделює одяг. Дизайнерка поєднує ручну й машинну вишивку, в’язання гачком. Вироби прикрашає бісером. Свої ідеї вона патентує.

В її неповторне вбрання одягаються люди з різних країн, а українці прославляють свою Батьківщину по світу. Усі, хто носить одяг від Москівець, стверджують: її роботи мають позитивну енергетику та приносять удачу.

Почала Тетяна Москівець займатися дизайном одягу в 1998 р.. Вона пропагує народну вишивку у сучасному одязі. У роботі застосовує різні техніки, зокрема ручну та машинну вишивку, ткацтво тощо. Пані Тетяна брала участь у багатьох Всеукраїнських та обласних виставках і показах. Вироби майстрині вже припали людям до душі. Багато українських та закордонних знаменитостей мають у своєму гардеробі бодай одну річ від нашої талановитої землячки.

Дизайнерка шиє верхній одяг, сорочки, сукні, брюки. В’яже біжутерію до виробів. Приймає замовлення з усієї України. Чотири роки поспіль розробляє костюми для керівника проекту «Сорочинський ярмарок» Світлани Свищевої.

«Я з дитинства ставилася з любов'ю до краси, яку прищепив мені батько, він був художником», – розповідає про себе майстер.

«Любила шити, вишивати, працювала дизайнером реклами. Створювала одяг для рідних і близьких і так захоплення переросло у професію».

Майстер створює не тільки жіночий але й чоловічий одяг. За основу бере традиції українського костюму та реалізує їх у сучасному одязі. Ім'я Тетяни Москівець відомо на Україні й за кордоном. Її колекції створюються під конкретних замовників.

Після того, як Тетяна Москівець почала співпрацювати з журналом «Дуплет», була учасником численних виставок, її популярність і зліт стали нестримні. Вона, нарешті, здобула самостійність, організувавши творчу майстерню «Тетяна Москівець» разом зі своєю сім'єю і невеликим колективом однодумців- майстрів високого класу.

Тетяна Москівець із власною колекцією одягу стала лауреатом першого всеукраїнського фестивалю «Льон-фест» у травні 2008 року.

Тетяні Москівець  поціновувачі прекрасного  дарують багато теплих і щирих слів та  квітів за її «божий дар», за її неперевершений талант.

Василь Симоненко –  класик української літератури XX ст.

Народився Василь 8 січня 1935 року на Полтавщині в селі Біївці. Виховувався лише мамою-колгоспницею та дідусем. До школи малому приходилося ходити пішки більше 9 км, але закінчив її із золотою медаллю. Він був дуже обдарованою дитиною, мав гарну пам’ять та гострий розум.

У 1952 р. вирішує пов’язати своє життя із журналістикою. Вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка, де навчався разом із Б. Олійником, Т. Коломієць та Б. Рогозою та А. Москаленком. Саме у студентські роки в нього загорається іскра до творчості, зокрема поезії.

Працював у редакціях трьох газет («Черкаська правда», «Молодь Черкащини» та «Робітнича газета») у якості кореспондента. Товаришував із Л. Костенко, І. Драчем та А. Горською, разом з якими відвідував Клуб творчої молоді в Києві. Василь Симоненко горів бажанням запалити національне відродження. Разом зі своїми товаришами-шістдесятниками він займався питаннями розкриття злочину Сталіна проти українського народу. За його участю було відкрито таємні братські могили жертв сталінських репресії на Васильківському та Лук’янівському кладовищах та у Биківнянському лісі, тим самим підписуючи собі смертний вирок.

Симоненко був постійно під наглядом КДБ. У 1952 р. його жорстоко побили міліціонери. З чого часу його стали мучити гострі болі в боці, після чого йому діагностували рак нирок. Майже всі друзі відвернулись від нього, побоюючись розправи збоку радянської влади.

За все коротке життя Василя Симоненка встигли побачити світ лише дві книги – «Тиша і грім» (збірка поезій) та «Цар Плаксій і Лоскотрон». Його вірші вийшли друком у Мюнхені. Решта праць вийшла вже після смерті поета за допомогою його друзів.

Можливо, феномен творчості Василя Симоненка, яка з роками набуває ще більш глибинного та пророчого змісту, слід шукати в його особистості, у відсутності конфлікту між талантом і чесністю, між громадянською позицією і його суто людськими якостями? Може, тому, звертаючись до всіх нас разом, він говорить із кожним окремо, і в голосі його немає фальші:

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати...
Можна все на світі вибирати сину
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Новий акцент у не вельми щедрий на факти життєпис Василя Симоненка вніс Петро Жаботинський із Полтавщини своєю публікацією в «Літературній Україні» – «Василь Симоненко – з козацького роду». Автор, зокрема, зазначає, що троюрідна сестра поета Любов Сердюк-Баран «відкопала», що їхній рід – козацький. На підтвердження цього Симоненків земляк наводить такі дані: Василева прабабуся Варвара Остапенко-Щербань тривалий час зберігала «отриману у спадок від свого батька дворянську грамоту, отриману за військові заслуги».

Засновником роду вважається прадід Василя Симоненка – Панас Щербань, який працював волосним писарем у Тарандинцях – за дев’ять кілометрів од Біївців (саме туди ходив пішки до школи Василь). Онук Панаса Щербаня Федір «започаткував відгалуження родини в Біївцях, приставши у прийми до Ганни Сизьонки (Сизоненко)». Рідний дід Василя Федір, як і онук Федора Григоровича Петро, «славився тим, що майстерно вишивав рушники й сорочки, полюбляв читати книги, був прекрасним оповідачем» – ось яке генетичне коріння живило талант визначного поета. Василева мати Ганна Трохимівна «замолоду була вродливою, тямовитою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені». Мрія стати вчителькою привела її до Лубенського педагогічного інституту, однак у силу життєвих обставин провчилася там недовго. Зрадлива доля звела її із «зальотником» Андрієм Симоненком – самодіяльним актором, учителем і художником. Але ненадовго – недарма Василь називав його «пошти батьком».

Усе недовге життя боліло Василеві те, що невдовзі після його народження батько «зник і провідав сина тільки по закінченні війни» – у погонах капітана. «Кажуть, подався потім у північні краї, і слід його прохолонув», – поділився автор кореспонденції своїми знаннями про Симоненків рід.

Перетворення не надто відомого молодого поета й журналіста з Черкас Василя Симоненка на «обранця, вустами якого промовляє доля нації» (за словами діаспорного критика І. Кошелівця), або ж «витязя молодої української поезії» (за словами Олеся Гончара) відбулося фактично протягом двох-трьох років (1964-1966) після передчасної смерті поета.

Джерела:

http://dovidka.biz.ua/vasil-simonenko-tsikavi-fakti/
https://vasylsymonenko.in.ua/statti/fenomen-vasylya-symonenka-z-nagody-80-richchya-z-dnya-jogo-narodzhennya