Він любив читати книжки, а тепер ми читаємо книгу про нього

Що ми знаємо про воїнів, які загинули, захищаючи країну? Ім’я, прізвище, дата народження і смерті, можливо, кілька стислих рядків у газеті. А що ми знаємо про них, як про людей? Чим цікавились, про що мріяли, ким були до того, як взяли до рук зброю й пішли захищати Україну? Шкода, що про них ми дізнаємося вже після того як вони пішли у вічність.

Про Революцію Гідності та її учасників уже написано сотні книжок. Одна з них «Антон «Еней» Цедік — правдива Душа в пошуках істини» у 2019 року на конкурсі «Найкраща книга Полтавщини» посіла ІІ місце в номінації «Найкраще прозаїчне видання». Це збірка спогадів батьків, друзів, побратимів і вчителів Антона, який був істориком і мандрівником, любив книги й не любив неправду. Розповідь про юнака, який мріяв змінити країну власними руками і зробив би це, якби в останні серпневі дні 2014 року не загинув під Іловайськом.

Маленький Антон любив читати. На одному з фото родинного альбому він спить, міцно тримаючи в руках книгу. Змалку читав про тварин, а вже старшим захопився історією. Напевно, любов до неї передалася хлопцеві від батька, Ігоря Владиславовича, який теж дуже любив читати книги.

Крім книжок, Антон ще любив музику, особливо класичну. І трохи заздрив молодшій на два роки сестрі Каті, яка навчалася у школі мистецтв. Усе мріяв навчитися грати на гітарі, та так і не склалося. У школі навчався добре. Після 7-го класу перевівся до першого ліцею імені Котляревського. Після закінчення ліцею хлопець мріяв вступити на навчання до історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Проте батьки переконали сина вступати на факультет міжнародної економіки i менеджменту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана. Утім, економіка так і не стала для Антона близькою. Відучившись рік на стаціонарі, він перевівся на заочне відділення й одночасно таки вступив на історика до університету Шевченка. Навчаючись там, часто сперечався з викладачами, бо завжди мав свій погляд на історичні події.

Навчаючись заочно у двох університетах, Антон Цедік 2007 р. вирішив піти до армії. Його не мобілізовували, він цілком міг би як інші «відкосити» від служби. Проте юнак сам хотів піти до війська й чомусь навчитись. Рідні хлопця розповідають, що в Антона нібито було якесь передчуття, що всі ці знання незабаром мають знадобитись. Він нібито передчував, що у країні має статися щось важливе… Рік відслужив у «Барсі». І про свій вибір не жалкував, хоча станом справ в українській армії був розчарований. Одночасно зі службою встигав здавати сесії у двох вишах. Він вдосконалювався не лише фізично, але й інтелектуально.

Антон був легким на підйом і мав неспокійну вдачу. Після звільнення зі Збройних Сил навіть не заїхав до рідних у Полтаву, а разом із друзями подався на Говерлу. Він любив подорожі. Він постійно чимось захоплювався. Дивувався майстерності ковалів та гончарів, дуже любив народні ремесла, хотів навчитися сам виготовляти самобутні речі власними руками.

До початку Революції гідності Антон працював то в Києві, то в рідній Полтаві. А коли почався Майдан, взяв на роботі безстрокову відпустку і з головою поринув у боротьбу за нову Україну.

На Майдані він був у найважчих місцях у найпотрібніший час. Узимку охороняв палац «Жовтневий», де розташовувався один зі штабів спротиву. Коли революційні події перекинулися до Полтави, Антон поїхав додому. Разом із сотнями інших активістів він заходив до приміщення обласної ради, яке кілька тижнів після цього було оточене революційними барикадами. Антон чергував на цих барикадах і входив до так званої штурмової групи. У разі нападу спецпризначенців ця група мала захистити інших протестувальників. Тут військовий досвід та знання юнака мали знадобитися як ніколи. Незабаром після перемовин між владою та представниками опозиції обласну раду звільнили. І Антон знову поїхав до Києва що б потрапити у самісінький вир подій.

18-го лютого він разом із сотнями Майдану йшов до Верховної Ради, щоб вкотре закликати владу почути власний народ. Після сутички із «ті тушками» та «Беркутом» сотня Антона відступила й частина людей знайшла прихисток у канадському посольстві. Дипломати пообіцяли людям безпеку, і більшість вирішила перечекати атаку на Майдан тут. Проте не Антон. Він не міг всидіти на місці. І кликав побратимів піти униз Інститутською, до стели, де вже починався бій за саме серце революції. Його не послухали, а щоб не підбурював інших, представники посольства просто виставили надміру активного юнака за ворота. Він зумів пробратися повз «Беркут» і приєднався до захисників Майдану. Цілу ніч він разом з іншими побратимами відбивав атаки спецназу та внутрішніх військ. Їм випала найважча ділянка оборони – під стелою Незалежності. Згори, із «Глобуса», «беркутівці» кидали вниз гранати та коктейлі із запалювальною сумішшю. Поруч горіли намети мітингувальників, палали барикади. Проте ніхто не відступив. Його сотня оборонялася і 19 лютого, і разом з іншими йшла в атаку страшного ранку 20 лютого. Антон Цедік вийшов із тих боїв неушкодженим. І ще місяць у Київраді був комендантом одного з поверхів. А потім – вже після анексії Криму й початку війни на Сході – вирішив іти в добровольчий батальйон.

У травні Антон Цедік потрапив до одного з перших добровольчих батальйонів – «Дніпро-1». Проте пробув у ньому недовго і повернувся до навчального центру в Нових Петрівцях. Там до початку липня проходив бойовий вишкіл перед відправкою на Схід у складі батальйону спецпризначення «Донбас».

Тоді, у перші липневі дні, мати Ольга Миколаївна востаннє бачилася із сином. Вона приїхала до Нових Петрівців, знаючи, що частину Антона відправляють у зону бойових дій. Як і кожна мама, привезла синові домашніх гостинців. І за ті півгодини, що вони провели разом, мати і син практично не говорили. Антон нашвидку поїв, пообіцяв, що все буде добре, і побіг до свого загону, який вже вирушав на Схід. Щоправда, за п’ять хвилин хлопець повернувся – забув передати матері якусь важливу довідку. Таким вона його і запам’ятала назавжди…

Батальйон Антона Цедіка відправили до Артемівська. Потім були Лисичанськ, Попасна. Про переміщення його частини мама дізнавалася або з новин, або зі скупих розмов телефоном.

Так минуло майже два місяці. Антон повідомив, що із 20 серпня у нього почнеться відпустка. І він обов’язково приїде на день народження до батька 23 серпня. Проте потім був Іловайський котел. І частина бійців «Донбасу» потрапили в оточення разом з іншими українськими вояками.

Антон разом з іншими хлопцями визвався їхати під Іловайськ – визволяти своїх побратимів. Він не міг поїхати у відпустку, коли там були його друзі…

Уранці 28 серпня Ольга Миколаївна востаннє говорила з сином по телефону. Він попрохав її передати його дівчині Олесі, що все буде гаразд. Потім, раптом, передумав і сказав, що зателефонує сам. О пів на першу він дійсно подзвонив до Олесі. І на цьому зв’язок з Антоном зник.

Батьки та Олеся не могли повірити в найгірше. І до кінця зберігали надію на те, що Антон живий. Тим більше, по телебаченню побачили сюжет з Іловайська, де на останніх секундах у кадрі показали хлопця, схожого на Антона. Але як виявилося то був інший юнак.

Останній промінь надії зблиснув, коли сестра Катя знайшла ім’я Антона у списках полонених. Проте й тут їх очікувало гірке розчарування. У полоні дійсно перебував Антон Цедік, але це був інший хлопець із таким же ім’ям та прізвищем. А на початку вересня надія померла остаточно, їм повідомили про загибель Антона. 8 вересня з Антоном Цедіком прощалася Полтава. Поховали його на Алеї Героїв міського кладовища Полтави. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

За матеріалами відкритих джерел мережі Інтернет

Дівчина з легенди

Я – навіжена. Я – дитя любові. 
Мені без неї білий світ глевкий.
Л. Костенко

Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, і є скарби, що йдуть по землі, ідуть від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу.

І тільки інколи, крізь тумани часу, окреслиться схожа на легенду постать творця. До таких легендарних постатей і належить славнозвісна народна поетеса Маруся Чурай.

За переказами, Маруся Чурай народилася близько 1625 р. у Полтаві в родині козака Гордія Чурая. Якось у бою він потрапив у полон і був страчений. Вважається народним героєм, оспіваний у думі.

Коли Маруся почула, як про долю її батька співає пісню кобзар, з переповненої почуттями душі вперше полилася пісня.

Маруся зростала в сім’ї, де шанувалася народна мораль, де панувала любов до рідної землі. Вона поважала і любила своїх батьків, вони були для неї взірцем в усьому. Вона мріяла, що колись і в неї буде така гарна сім’я і велике чисте кохання.

Та особисте життя Марусі не склалося. Закоханого в неї козака Івана Іскру Маруся не любила, а її кохання до козака Грицька Бобренка виявилось вимріяним, вигаданим.

Весною 1648 року козаки полтавського полку рушали в черговий похід до війська гетьмана України Богдана Хмельницького. Разом із ними вирушив на війну і Гриць, обіцяючи Марусі повернутись. Дівчина чекала на нього чотири роки. Проте повернувшись до Полтави, Гриць вже не звертав уваги на неї, бо покохав Галю Вешняківну із заможної полтавської сім’ї.

Однак виявилося нелегко – вдавати, що кохаєш. І одного разу Гриць знову прийшов до Марусі. Прийшов, щоб скинути тягар зі своєї душі, не думаючи, що знеславить її, що завдасть їй болю.

Проте почуття людської гідності не змогли знищити в Марусі – ні Гриць, ні Галя, ні поговір людський. Адже не помсту вона готувала для нього, бо не зреклася кохання. З розпачу зібрала Маруся отруйне зілля, про яке знала від бабусі, для себе, бо несила було жити. Але сталося так, що зілля випив Гриць.

Не помста це була, не божевілля
Людина спроста ближнього не вб’є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
він випив сам. Воно було моє.

За скоєний злочин Марусю ув’язнили в острозі. Улітку 1652 р. відбувся суд, де її звинуватили в отруєнні свого коханого, Грицька Бобренка, через ревнощі.

Пройшло життя. Не варто було і труду.
Лише образи наберешся вщерть.
Останні дні вже якось перебуду.
Та вже й кінець. Переночую в смерть.

Один за одним постають свідки. Параска Демиха розповідає, як бачила Гриця, що повертався від Чураїв, блідий та смутний. Кожне слово болем відлунює в душі Марусиної матері. Підсудна очі слізьми не зросила. І милосердя не просила.

Яким Шибилист доповідає громаді, як ріс Грицько, якого Чураї й годували, й до розуму наставляли, бо матері його, бачте, часу не було ним опікуватися: «...воювала – за курку, за телицю, за межу». Маруся та Гриць зростали разом та й покохалися. Дівчина щиро, а от Гриць:

Він народився під такою зіркою
що щось в душі двоїлося йому

Тим часом до суду прибуває посланець із Січі з листом від кошового з проханням про допомогу Хмельницькому. Послухавши, у чому справа, він зауважує:

Ця дівчина…? Обличчя як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що , як інший вибрати закон,-
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там якісь статті.
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті державу –
злочин, а людину – можна?

Серед різних людей, що зібралися у суді, син Якова Остряниці, Іван Іскра. Цей чесний шляхетний юнак кохає Марусю. Він з’явився під час виконання смертного вироку в Полтаві з універсалом Богдана Хмельницького про помилування Марусі. Марусю звільнили з-під варти.

Немає достовірних даних про смерть Марусі Чурай. Є тільки кілька версій. За однією, вона відразу після помилування пішла на прощу в Київ і там померла в одному з монастирів. За іншою, повернулася додому, хворіла на сухоти й померла на самоті. Мати пішла за межу вічності невдовзі після помилування доньки. 

Та для українського народу Маруся не вмерла. Вона продовжує жити у своїх піснях, у творах про неї, створених майстрами художнього слова.

Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.
Л. Костенко

Образ Марусі Чурай – образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни.

За словами Івана Іскри, Маруся – це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах». Таку ж характеристику дає дівчині й гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «її пісні – як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот».

Маруся Чурай мала чудовий голос і вражаюче гарно співала пісні, у тому числі й свої власні. Вона була наділена неабияким талантом імпровізації – свої думки могла викладати віршами.

Понад 350 років тому з уст молодої української дівчини полетіла у світ тиха журлива пісня «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Цю пісню люблять і співають до сьогодні, вона існує в записах фольклористів, обробках композиторів, перекладах на німецьку, чеську, французьку, польську, англійську мови.

Вічна тема кохання, зради і помсти хвилює та бентежить наші душі, як хвилювала душі наших далеких предків століття тому. Чарівна мелодія і високе поетичне слово огортають слухача смутком і співчуттям до бідного Гриця та до дівчини, яка його згубила, до скороминущості й трагічності такого короткого і такого солодкого людського життя.

Сумуючи за коханим, не маючи від нього жодної звістки, дівчина пішла до Києво-Печерської лаври, щоб у молитві знайти заспокоєння. Почуваючись самотньою в чужому місті, вона складає одну із кращих своїх пісень, у якій із великою силою відчувається душевний біль.

О, як моє болить серце, а сльози не ллються.
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу.
Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу.
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю, Прийди подивися.

Пісні про кохання найпоширеніші й найулюбленіші в народі. У них, крім глибокого й сильного почуття взаємного кохання, наявні мотиви розлуки закоханих, чекання, зради. В усіх регіонах України надзвичайно популярна пісня «В кінці греблі шумлять верби». Це – щирий монолог закоханої дівчини, яка чекає свого козаченька з-за Десни, а його все немає. Вона зворушує всіх, хто перейнявся почуттями юної дівчини, яка простими й правдивими словами співає про своє кохання. Текст цієї пісні Маруся Чурай записала в альбом із присвятою Меласі Барабаш. Цей альбом 1853 р. потрапив до бургомістра Полтави Селегеня.

У пісні «Засвіт встали козаченьки» говориться про те, що козак, вірний своєму обов’язку, вирушає в дорогу – захищати рідну землю. Він змушений покинути матір, кохану дівчину.

Серед багатьох її пісень, що виконуються протягом століть, давно стали народними: «Посадила огірочки», «На городі верба рясна», «Зелений барвіночку», «Віють вітри, віють буйні», «Одна гора високая» та інші. Відомо понад 20 пісень, автором яких вважають М. Чурай, але цілком можливо, що їх більше і живуть вони в народі як чудові фольклорні твори.

Ця дівчина не просто так Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа…
Л. Костенко

Перша спроба показати справжні події з життя Марусі Чурай належить письменникові Г. Бораковському, який, використавши розповіді старого козака з Полтавщини, створив драму «Маруся Чурай – українська піснетворка».

Через вісім років В. Самійленко написав віршовану драму «Маруся Чураївна», в якій дійсні факти дещо щедро пересипані авторськими домислами.

Ще один біографічний нарис «Маруся Чурай, малоросійська співачка», друкований упродовж 1877–1879 рр. петербурзьким журналом «Пчела», належить О. Шкляревському. Автор зазначає, що пісні Марусі Чурай найчастіше пов’язані з її особистим життям, і наводить багато зібраних фольклорних матеріалів про неї.

На відміну від інших авторів, які описували життєвий та творчий шлях Марусі Чурай у виключно любовній площині, Ліна Костенко, в центр свого твору ставить питання жертовного служіння співця своїй нації.

По праву можна вважати, що вершиною творчості Ліни Костенко став історичний роман у віршах «Маруся Чурай», де на національному ґрунті проростають політичні, філософські та естетичні проблеми.

У центрі роману Ліна Костенко поставила психологічний образ Марусі, обдарованої дівчини, яка палко любить свою землю, і любов горить у кожній Марусиній пісні. Її серце виповнюється гордістю, коли чує свої пісні у виконанні козаків.

Маруся – вірна дочка свого народу, і свій талант вона віддає народу. Створені нею пісні надихають козаків на боротьбу з ворогом, зміцнюють дух, стверджують національну гідність. Маруся повністю розуміє важливість свого мистецького покликання. Серце її сповнюється гордістю, коли чує, як козацький полк співає її пісні.

Що нам було потрібно на війні?
Щаблі, знамена і її пісні.

У контексті національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти, тих національних змін, що відбувалися в українському суспільстві в середині ХVІІ століття, Ліна Костенко розглядає і історію кохання молодих людей. У романі відображено також основні моменти долі головної героїні.

Тема любові є однією з головних тем у творі. Вона дає змогу кожному з нас відкрити для себе красу і силу людської любові, хай навіть ця любов зазнала зради і призвела до трагічної розв’язки. Проблема «любов і зрада», що теж належить до «вічних» тем, вирішується як складова частина «філософії любові».

У своєму романі Ліна Костенко підносить роль митця в історії. Маруся Чурай, дівчина з Полтави, стала душею України, оскільки пісенним словом виражала найглибинніші думи свого часу. З іншого боку, вона зі своїм поетичним словом була й совістю людського існування.

Сюжет пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» ліг в основу повісті Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля копала», балади Левка Боровиковського «Чарівниця», небилиці Степана Руданського «Розмай», однойменних п’єс Володимира Александрова (1873) і Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1892), драми Григорія Бораковського «Маруся Чурай – українська піснетворка» (1887), драматичної поеми Володимира Самійленка «Маруся Чураївна» (1896).

У ХХ столітті за мотивами пісень Чураївни та про неї писали свої твори, крім Ольги Кобилянської і Ліни Костенко, Маруся Вольвачівна (п’єса «Охайнулась, та пізно»), Степан Васильченко, Іван Сенченко та Іван Микитенко (історична п’єса «Маруся Чурай», 1934).

Її також використано в низці творів світової музики, зокрема і композитором Ференцом Лістом. Ференц Ліст під час гастролей у Києві (лютий 1847 р.) познайомився з Кароліною Вітгенштейн, яка мала маєток на Поділлі у Воронівцях, де він гостював. Саме тут на теми українських народних пісень «Ой, не ходи, Грицю» та «Віють вітри, віють буйні» Ліст написав п’єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», які увійшли до створеного у 1847–1848 роках циклу «Колоски Воронівець».

Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки чарівниці.
Котра дівчина чари добре знала,
Вона ж того Гриця та й причарувала.

Пісня «Віють вітри…» завжди була широковідома, а після того, як Іван Котляревський ввів її до своєї «Наталки Полтавки», стала дуже популярною в народі. Відтак їй судилася особлива доля. У 40-х роках ХІХ ст. «Віють вітри…» переклала на англійську мову американська письменниця Тальві, пізніше ця пісня стала визнаною в англо-українському середовищі Канади як англомовна. Німецький поет Ф. Баденштендт надрукував її у власному перекладі у своїй «Поетичній Україні» (1845 р.).

Як твір І. Котляревського пісню «Віють вітри…» перекладено на словенську мову.

Пісня «Засвіт встали козаченьки» стала відома широкому загалу завдяки Якову Кухаренку, котрий 1836 р. включив її до п’єси «Чорноморський побит на Кубані».

Згодом композитор Микола Лисенко, написавши до неї музику, ввів пісню «Засвіт встали козаченьки» до своєї опери «Чорноморці» (1872). У 1937 р. її використали композитори Левко Ревуцький та Борис Лятошин¬ський, здійснюючи нову музичну редакцію опери М. Лисенка «Тарас Бульба.»

У 1938 р. С. Чернецький використав мотив цієї мелодії під час написання «Українського маршу» № 3. В. Чемерис написав історичну повість «Засвіт встали козаченьки…» (1991), вважаючи, що ця пісня – одна з «найславетніших» пісень Марусі Чураївни, адже її «мине лише небагато часу, підхопить і заспіває вся Україна – від сходу до заходу, від півдня до півночі». У творі використано понад 16 уривків із різноманітних пісень Марусі, пояснюється, як і за яких обставин ці пісні з’являлися.

Марусин вік виявився коротким, але її душа жива. Вона живе у виспіваних і виплаканих піснях, розповідає кожному новому поколінню про щастя і радість, про сум і журбу, про вірність і зраду. Отож, скільки лунатимуть її пісні, стільки й житиме її душа.

«…Погортайте сторінки сивих віків, вчитайтеся в прості і хвилюючі слова пісень, віднайдіть золоті ключі мелодій – і вам відкриється багато поетичних таємниць, ви почуєте голоси великих творців, імена яких розгубила історія, та так розгубила, що вже навряд чи й знайдемо багатьох сіячів, чия поетична нива, ставши народною, квітує по всій землі українській. І тільки інколи, крізь тумани часу, окреслиться схожа на легенду постать творця. До таких легендарних постатей і належить славнозвісна народна поетеса Маруся Чурай» (Михайло СТЕЛЬМАХ).

Список використаних інформаційних джерел

1. Віють вітри, віють буйні (Маруся Чурай). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.parta.com.ua/ (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
2. Костенко Л. Маруся Чурай: Історичний роман у віршах / Л. В. Костенко. – Київ: Рад. письм., 1979. – 187 с.
3. Ліна Костенко – Маруся Чурай (Аналіз). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ukrclassic.com.ua (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
4. Маруся_Чурай. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: uk.wikipedia.org/wiki/ (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
5. Маруся Чурай. Ліна Костенко. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.ukrcenter.com (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
6. Пісні Марусі Чурай. Легендарна поетеса з Полтавщини. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: school.xvatit.com (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
7. Пісні Марусі Чурай. «Віють вітри», «За світ встали…» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zno.if.ua (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
8. Романтичний характер пісень Марусі Чурай. [Електронний ресурс]. –Режим доступу: www.br.com.ua (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
9. Степаненко М. Маруся Чурай. Трагедія безсмертної українки. [Електронний ресурс]. / М. Степаненко – Режим доступу: storinka-m.kiev.ua (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
10. Дівчина з легенди [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://library.vnmu.edu.ua (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.

Борис Мартос – творець української кооперації

Громадсько-політичний діяч, вчений економіст, кооператор та педагог, очільник українського уряду часів Директорії – усе це, один з найосвіченіших діячів своєї доби, Борис Мартос. Він з того давнього і славного козацького роду, який дав світові полкового обозного Лубенського полку Павла Мартоса, письменника і секретаря графа Кирила Розумовського Івана Романовича Мартоса, а також історика Олексія Романовича Мартоса та  поміщика й видавця першого Шевченкового «Кобзаря» Петра Івановича Мартоса. І, звісно ж, – визначного скульптора Івана Петровича Мартоса.

Борис Миколайович Мартос народився 20 травня 1879 р. у м. Градизьк на Полтавщині (зараз селище міського типу Глобинського району Полтавської області). У 1897 р. Б. Мартос зі срібною медаллю закінчив у Лубнах класичну гімназію, згодом вступив до Харківського університету на математичний відділ. Під час навчання в університеті став членом таємної Української студентської громади Харкова (з 1899 р.), яка нараховувала 12 осіб і відігравав у її діяльності провідну роль. Саме тут він знайомиться з такими видатними у майбутньому українськими громадськими діячами як Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський, Ю. Коллярд, Д. Познанський, О. Коваленко та іншими. На нелегальних шевченківських роковинах, влаштованих громадою у 1900 р., виступив з доповіддю про соціально-політичні погляди Кобзаря. Того ж року за дорученням Студентської громади, влітку, став учасником І Українського студентського конгресу у Галичині. Тут він знайомиться із особливостями місцевої кооперації та культурно-просвітницькою діяльністю українських організацій. Після повернення до Харкова підготував та виступив з доповіддю «Кооперативний і культурно-просвітній рух у Галичині». З того часу він почав серйозно цікавитися і вивчати проблеми кооперативного руху. Зі Львова він привіз також нелегальну літературу, зокрема, працю М. Міхновського «Самостійна Україна» — першу програму РУП, — та твір Д. Антоновича «Дядько Дмитро». Взимку того ж року він знов приїжджав до Львова за нелегальною літературою для РУП.

За участь у студентській демонстрації 1901 року Б. Мартос був заарештований, провів два тижні у тюрмі і був висланий на два роки з Харкова «під нагляд поліції» із забороною жити в університетських містах. У цей час на Полтавщині, куди переїхав Борис Миколайович, працювала Кооперативна комісія, створена при сільськогосподарському товаристві зусиллями О. Русова, К. Мацієвича та статистика Л. Падалки. Знайомство з останніми значно вплинуло на подальший життєвий шлях Б. Мартоса. Тут він також тісно співпрацював із Революційною українською партією (РУП), однак, як він сам згадував пізніше, не був ані засновником партії, ані її членом. Він пропагував

національні ідеї серед селянства, організовував у селах бібліотеки та влаштовував читання української літератури. Заснував кілька політичних гуртків серед учнів середніх шкіл у Полтаві і читав їм політичну економію, українську історію та літературу; займався культурно-освітньою роботою. Незважаючи на численні обшуки та допити поліції, допомагав РУП у друкуванні та розповсюдженні відозв, взяв участь у підпільній конференції Українських студентських громад у Полтаві у 1901 р. Через два роки, у 1903 р., Б. Мартос повернувся до Харкова, однак не полишив політичної діяльності, продовжуючи активно працювати в Українській студентській громаді — виступає з доповідями і рефератами. За співпрацю з РУП та допомогу у транспортуванні шрифту для нелегальної друкарні відбув піврічне ув’язнення (1903–1904 рр.), під час якого двічі оголошував голодування. Після звільнення активно включився у революційні події 1905–1907 рр.

Під час Першої російської революції вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), став одним з авторів програми партії. У роки революції Борис Миколайович виступав на мітингах, друкував відозви УСДРП, деякий час очолював збройну дружину студентів і телеграфістів на околицях Харкова і Люботина. Проводив роботу на селі серед

селян. Лише у 1908 р. йому вдалося закінчити математичний відділ Харківського університету. Наприкінці навчання Б. Мартос одружився із Марією Юріївною Кучерявенко. Тому на життя він змушений був заробляти

приватними уроками та лекціями з математики і космографії на загальних курсах Чадова у Харкові. Викладав математику на курсах землемірів, географію — на курсах Товариства торгівельних помічників, латинську мову — на Вищих жіночих курсах у Харкові та математику — у Харківській жіночій гімназії (1906–1909 рр.). На початку 1910 р. викладав географію на курсах професійної спілки прикащиків.

У 1910 р. М. Русов запропонував йому зайняти посаду асистента у Київському Комерційному інституті. Однак через заборону педагогічної діяльності Б. Мартос змушений був виїхати на Волинь, покинувши й підготовку до державних іспитів, замість яких він прослухав курс бухгалтерії. На Волині у 1909–1911 рр. Борис Миколайович працював старшим контролером статистичних робіт у відповідному відділі Волинської губернської земської управи. Цю посаду він отримав за посередництвом свого знайомого.

В. Кошового, що був директором статистичного бюро. Тут він знову близько і багато спілкується із селянами, спостерігає їх життя, заглиблюється у їх проблеми та потреби. На Б. Мартоса, як і інших представників тодішньої молодої української інтелігенції, у цей час мав великий вплив «артільний батько» М. Левитський, чия просвітницька та кооперативна діяльність сприяла розвитку національного руху у цій сфері та виховала когорту майбутніх громадських і політичних діячів України. Саме завдяки впливу М. Левитського Борис Миколайович продовжив самоосвіту не тільки у сфері кооперації, а й звернувся до вивчення суспільно-економічних наук. Особливу увагу він приділяв організації споживчих та промислових кооперативів та поширенню економічних знань серед населення. Вже наприкінці життя він згадував, що у цей період він багато часу проводив серед селян, навчаючи дітей, спілкуючись із сільською інтелігенцію. Працюючи на цій посаді Б. Мартос набув великого досвіду практичної роботи та репутації висококласного фахівця у національних кооперативних колах.

У цей час Борис Мартос отримує листа від давнього знайомого К. Безкровного, який працював у Катеринодарі на Кубані головними бухгалтером акціонерної спілки по будівництву Чорноморської Кубанської залізниці, із пропозицією про роботу. Під тиском адміністрації, з огляду на його неблагонадійність, Б. Мартос виїжджає на Кубань. До того ж тут працював і рідний брат його дружини А. Кучерявенко на ниві кооперації. Бориса Миколайовича призначають керівником фінансового відділу Управління Чорноморсько-Кубанської залізниці. На цій посаді він працював два роки — з 1911 по 1913 рр. Одночасно Б. Мартос продовжує займатися кооперативною діяльністю — входить до дирекції Кубанського кооперативного банку (1913 р.), обраний членом правління Кубанського кредитного союзу і як представник останнього неодноразово виступає на кооперативних та сільськогосподарських з’їздах, конференціях. Входить також до редколегії друкованого кооперативного органу «Союз», публікує статті з питань кооперації у кубанських часописах. Не полишає він й громадської діяльності — проводить курси для членів управ кредитних кооперативів, викладає українську мову та літературу у таємному гуртку школярів середніх класів.

Через важку хворобу на малярію у Борис Мартос знов повертається в Україну, на Полтавщину, де у 1913–1917 рр., до самої революції, працював інспектором кооперації Полтавського губернського земства, керуючи теоретичною й практичною підготовкою кандидатів на посади повітових інструкторів. Борис Миколайович готував доклади для губернських земських зборів з питань допомоги кооперативним установам, розробив план обстеження споживчих товариств на Полтавщині, керував обробкою цих матеріалів. Під його редакцією губернське земство видавало «Огляд споживчої кооперації на Полтавщині», що складався саме з цих матеріалів. Брав він участь й у заснуванні нових кооперативних організацій. За час його роботи були утворені наступні союзи: Полтавський споживчий, Полтавський кредитний, Кременчуцький кредитний, Роменський споживчий, Роменський кредитний, Переяславський кредитний та Пирятинський споживчий. Засновувалися й районні союзні об’єднання — у Костянтинограді, Кобелянську, Миргороді. Одночасно на кооперативних курсах Б. Мартос викладав теорію й історію кооперації, був учасником низки кооперативних з’їздів і конференцій.

На запрошення київських кооперативних організацій з нагоди 50-ліття української кооперації Б. Мартос читав публічні лекції у Полтаві і Києві. Був також членом кооперативного відділу полтавського «Общества сельского хазяйства». Під час І Світової війни за дорученням земства заснував «Закупочне бюро» при Полтавському губернському земстві для забезпечення місцевого населення речами першої необхідності, завідував діяльністю цього бюро. Як представник Полтавського споживчого союзу, Б. Мартос взяв участь у зборах кооперативів Харківського споживчого союзу, активно працював також на різних кооперативних нарадах та конференціях, обстоюючи ідею створення всеукраїнських кооперативних центрів. Ця активна і плідна діяльність допомогла йому набути великого досвіду й знань у загальногосподарських, фінансових і кооперативних справах.

Після Лютневої революції Б. Мартос включився до активної роботи на громадсько-політичній ниві. Вже 4–5 квітня 1917 р. у Києві на конференції УСДРП виступив як один з її лідерів. На початку червня став одним з членів президії Всеукраїнського селянського з’їзду, був обраний до Тимчасового ЦК Селянської спілки, згодом — членом Української Центральної Ради (УЦР), а з 23 червня — і Малої Ради. Виступав з доповіддю про земельне питання й на Всеукраїнському робітничому з’їзді (11–14 липня 1917 р.). У своєму виступі він підкреслював, що найбільша верства населення України — селянство — перебуває у тяжкому стані і вказував на важливе значення аграрного питання для робітництва. Як добре освічена людина, що мала великий досвід роботи на селі, зокрема в організації кооперативного руху, увійшов до першого складу Генерального Секретаріату — виконавчого органу УЦР, — обійнявши посаду генерального секретаря земельних справ.

Після призначення на посаду генерального секретаря земельних справ Б. Мартос багато зусиль доклав до організації роботи секретарства та кооперативного відділу у його складі, який і очолив після залишення своєї посади. Працюючи у сфері кооперації та досконально орієнтуючись у проблемах села, Борис Миколайович стояв на позиції збереження великих розвинутих і механізованих господарствт а передачі їх сільськогосподарським артілям. Для цього, за його ініціативою, секретарство земельних справ провело обстеження таких артілей в Україні. За даними самого Б. Мартоса їх на 1917 р. виявилося 610. Для розвитку мережі артілей ним було розроблено низку інструкцій, а також організовано при секретарстві курси по земельній реформі для підготовки інструкторів, у тому числі, і для організації сільськогосподарських спілок, на яких він сам викладав. У результаті в багатьох містах вдалося влаштувати такі спілки.

За складною державною роботою протягом 1917 р. не забував Б. Мартос й про свою головну турботу — поширення та організацію кооперативного руху в Україні. У березні 1917 р. Борис Миколайович стояв у витоків створення Центрального кооперативного комітету (Коопцентру), що став вищим органом кооперації в Україні та керував його виробничою, науковою, статистично-економічною та освітньою діяльністю. Саме завдяки наполегливій праці Б. Мартоса у 1917 р. у Києві пройшли два кооперативні з’їзди. Ним був підготовлений план подальшої кооперативної роботи під назвою «Схеми дальшої господарської розбудови кооперативів». У 1918 році, у період Гетьманщини, Б. Мартос відходить від політичної діяльності і усю свою увагу та сили приділяє насиченій і плідній праці, безпосередньо пов’язаній із кооперацією. Насамперед, він читав лекції про інструкторську роботу на Вищих інструкторських кооперативних курсах ім. Доманицького, організованих весною 1918 р. Саме з цих курсів зусиллями відомого економіста М. Туган-Барановського, К. Мацієвича та Б. Мартоса у Києві створювалася вища кооперативна школа — Кооперативний інститут, який розпочав свою роботу 1 січня 1920 р. Борис Миколайович, у співавторстві із М. Туган-Барановським та К. Мацієвичем, став автором й першої програми навчання Інституту. Читає в ньому курс лекцій. Паралельно він викладає у кооперативній школі «Дніпросоюзу». У цей же час ним була підготовлена популярна брошура «Лист до земляків».

Весною 1918 р. Б. Мартос очолив організаційну комісію по скликанню Всеукраїнського загальнокооперативного з’їзду у Києві в травні 1918 р. Взяв у його роботі активну участь, виголосивши доповідь про організацію кооперації в Україні. Б. Мартос передбачав розвиток в Україні не тільки традиційних видів кооперації — споживчої, кредитної, сільськогосподарської, — а й створення мережі місцевих кооперативів першого ступеня, об’єднаних у районні, обласні та у вже існуючі центральні союзи. Борис Миколайович планував створення окремого ревізійного союзу і обласних ревізійних відділів для усіх кооперативів. Він пропонував також утворити центральний видавничий союз для задоволення культурно-освітніх потреб населення, що опікувався б спеціальними курсами, школами, клубами народними домами та університетами. Таким чином, Б. Мартос накреслив головні шляхи подальшої розбудови кооперації в Україні. На цьому з’їзді було ухвалено статут Центрального українського кооперативного комітету. А у жовтні 1918 р. на сесії Коопцентру він був обраний головою управи Коопцентру, що стала об’єднуючим центром українського кооперативного руху, що дбав про його поширення. При управі регулярно проводилися наради за участю представників центральних кооперативних організацій. Паралельно було проведено перше статистичне обстеження кооперативних організацій України. Розроблена Б. Мартосом теоретична схема організації кооперативного руху, надрукована у трудах ІІІ Всеукраїнського кооперативного з’їзду, була ухвалена останнім. Схема розмежування діяльності різних кооперативних установ побачила світ у журналі «Українська кооперація». Одночасно Борис Миколайович очолив наглядову раду «Дніпросоюзу», входив до наглядової ради «Українбанку». Як член редакційної комісії співпрацював з фаховим журналом управи Коопцентру «Українська кооперація».

Знов повернувся Б. Мартос до активної політичної роботи та праці у вищих органах української влади за часів Директорії. Він очолював міністерство фінансів у кабінеті В. Чехівського (до кінця січня 1919 р.), а згодом — в уряді С. Остапенка. Зберіг він цю посаду і після обрання його на посаду прем’єр-міністра 9 квітня 1919 р. у Рівному. 12 серпня 1919 р. була оприлюднена нова урядова декларація, що оголошувала поворот у бік парламентської демократії. Після її видання 17 серпня Б. Мартос подав заяву про відставку. 29 серпня кабінет міністрів прийняв відставку Б. Мартоса і доручив формування нового кабінету члену УСДРП, міністру внутрішніх справ І. Мазепі. Треба відзначити, що за свідченням колег, очолюючи Раду Міністрів, Б. Мартос виявив себе не тільки як економіст-теоретик, а й як практик, що набув великого досвіду у попередні роки. Це дало змогу його уряду забезпечувати діяльність як державного апарату, так і української армії у дуже складних умовах військового часу. Тому РНМ висловила йому свою подяку, а Борис Миколайович залишився на посаді міністра фінансів і працював в українському уряді ще до кінця травня 1920 р. Його зусиллями Директорія ухвалила важливий закон у сфері фінансів — закон про самостійність української валюти.

У 1920 р. Б. Мартос виїхав до Німеччини, де відвідав значні німецькі центри кооперації — Берлін, Дрезден, Лейпціг, Регенсбург, Мюнхен, Гамбург — з метою вивчення досвіду кооперативного руху, роботи різних кооперативних організацій, в тому числі й кооперативних курсів. Ця подорож дала Борису Миколайовичу змогу зібрати багатий матеріал з теорії і практики кооперації, діяльності кооперативних шкіл і курсів, що стала головною у його житті на еміграції. 1921 р. Б. Мартос з дружиною опиняється у Чехословаччині, де продовжує свою наукову, громадську та педагогічну діяльність. На базі Інституту сільськогосподарської кооперації емігрантами було засновано Українську господарську академію у Подєбрадах (сучасна Чехія), у невеликому курортному містечку у 50 кілометрах від Праги. Заняття в академії розпочалися 22 червня 1922 р. З початку її існування Б. Мартос працює у ній доцентом, керуючи кафедрами теорії кооперації та споживчої кооперації. У 1924 р. ним була захищена праця «Теорія кооперації», після чого він отримав звання професора. З 1923 по 1925 рр. він виконував обов’язки декана економічно-кооперативного відділу академії, співпрацював з її друкованим органом «Економіст». За ці роки він став автором низки підручників, що друкувалися не тільки в академічному видавництві, а й у Львові. Його наукові статті публікувалися у чеських, українських, французьких фахових журналах. Б. Мартоса також було обрано дійсним членом міжнародної наукової організації «Institut pоur les Cooperatives». Його зусиллями при Академії були засновані і діяли споживчі товариства «Україна», «Відродження» та кредитний кооператив «Єдність». При них існували крамниця та їдальня. Ці спілки стали базою для практичного навчання студентів і одночасно давали змогу поліпшити матеріальне становище як студентів, так і викладацького складу Академії.

У 1923 р. Борис Миколайович організував кооперативний кабінет при Академії, збираючи у ньому необхідні прилади та документи — статути, інструкції, звіти, фотографії, що торкалися діяльності кооперативних установ. Виконував він також роботу редактора студентського журналу «Кооперативний альманах» та часопису «Кооперативний огляд». Одночасно підготував до друку курс лекцій по будівельній кооперації. На протязі півроку був секретарем термінологічної комісії економічно-кооперативного відділу Академії. За цей час було дано визначення 600 термінам. Після ліквідації Академії Б. Мартос взяв активну участь у забезпеченні заочного навчання дисциплінам, що викладалися в установі. А для збереження наукових сил стає співорганізатором спілки її професорів. Підтримавши ініціативу професора С. Гольдельмана, він стояв у витоків створення Українського технічно-господарського університету.

У 1922–1945 рр. Б. Мартос був діяльним членом різних наукових товариств — Українського економічного товариства у Подєбрадах, Української наукової асоціації у Празі, Масарикової академіії у Празі, Міжнародного інституту кооперативних студій у Парижі, Товариства українських кооператорів. Вів активну наукову діяльність, брав участь у міжнародних конгресах, виступав з доповідями на конференціях, відбув кілька наукових відряджень: у 1924 р. — в Берліні та у 1927 р. — у Швейцарії. У 1936–1938 рр. організував кооперативний семінар у Празі для чеських кооператорів. За пропозицією Центрального Союзу чехословацьких кооперативів у 1936–1937 рр. представляв українську еміграцію у Чехословаччині на засіданнях Ліги націй у Женеві, підтримуючи вимоги української делегації. Співпрацював із дорадчим комітетом для біженців. Під час ІІ Світової війни Б. Мартос перебував у Чехословаччині. А у 1945 р. він переїжджає до Мюнхена (Німеччина), де взявся до роботи по організації Української вищої економічної школи. Після її відкриття працював у ній викладачем кількох дисциплін (політекономія, теорія кооперації, організація і практика споживчих товариств), у 1945–1949 рр. займав посаду ректора, а також керував кооперативним семінаром. Тут йому було присвоєно ступінь доктора. У 1945–1952 рр. продовжує викладацьку працю в Українському господарську інституту, який після ІІ Світової війни було переведено з Чехословаччини до Германії (місто Регенсбург у Баварії). В якості голови взяв участь в роботі І Кооперативного з’їзду у Німеччині (8–9 червня 1946 р., Мюнхен).

У травні 1958 р. Б. Мартос назавжди полишає Європу, переїжджаючи до США. Жив він в Ірвінгтоні, біля Нью-Йорку. Як дійсний член УВАН і НТШ продовжував наукові дослідження. Деякий час викладав в Українському технічному інституті у Нью-Йорку теорію кон’юнктурних хитань (1958–1960 рр.), працюючи на професорській посаді. Протягом 1958–1963 рр. читав курс історії господарства України на спеціальних курсах українознавства, виступав з публічними лекціями. А з листопада 1965 р. головує у комісії зі встановлення фактів і дат періоду українських визвольних змагань. В наступному році (1966 р.) керує ініціативним комітетом по відзначенню 50-ліття відновлення української державності. Помер Борис Миколайович Мартос 19 вересня 1977 р. на 99-му році життя у США. Незважаючи на те, що похований він був далеко від Батьківщини, на українському цвинтарі Церкви-Пам’ятника коло могил його соратників — А. Лівицького та О. Лотоцького, вона врешті-решт віддала Борисові Мартосу належне та вшанувала його пам'ять двома важливими подіями. У 2007 році біля Полтавського університету економіки і торгівлі Б. Мартосу відкрили пам’ятник, а в 2009 р. Національний банк України запровадив у обіг монету з його зображенням.

Б. Мартос залишив після себе значний науковий доробок у галузі теорії кооперативного руху та фінансової справи. З-під його пера вийшло біля десятка наукових праць. Його праці «Теорія кооперації»,  «Кооперативна ревізія», «Гроші Української держави» видавалися кілька разів різними мовами. Найвагомішою з них є монографія «Теорія кооперації», яку він захистив в Українській господарській академії і отримав звання професора. Ця книга стала навчальним посібником в усіх українських економічно-кооперативних школах за кордоном. Значний науковий інтерес має також праця Б. Матроса про грошові знаки УНР.

Детальне та ґрунтовне вивчення економічної спадщини і науково-педагогічної діяльності Бориса Миколайовича Мартоса представлене у дослідницьких розвідках, присвячених цим темам.  Зокрема, у циклі книг авторства науковців Полтавського університету економіки і торгівлі (М. В. Алімана, О.О. Нестулі, С. І. Нестулі, Ю. А. Вериги), виданому  2019 року у  рамках відзначення 140-річчя Бориса Мартоса на державному рівні: «Борис Мартос і кооперація» (монографія, у 2 кн.), «Організація й модерація зібрань у працях Бориса Мартоса», «Теорія кооперації Бориса Мартоса», «Борис Мартос і його праця про ревізію».

13 червня 2021 року на фасаді Градизького Будинку культури встановили меморіальну дошку прем’єр-міністру УНР Борису Мартосу. Захід присвятили 142-річчю із дня його народження та 30-й річниці відновлення незалежності України.

120 років тому на Полтавщині народився гуморист-петлюрівець,
в’язень комуністичного ГУЛАГу Олександр Ковінька

13 січня 1900 року у с. Плоске Полтавського повіту (нині Решетилівського району) в родині селянина-бідняка народився Олександр Ковінька (справжнє прізвище Ковінько).

Закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі. З 12 років пішов у найми, у 17 склав екстерном іспити за чотири класи гімназії. Був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві.

Під час подій Української революції 1917-21 рр. Олександр Ковінько підтримував Директорію УНР, яку очолював ще один видатний полтавець — Симон Петлюра. Вступає у повстанський антигетьманський загін. В одній із сутичок повстанців,підтримуваних Директорією з одного боку і військовими частинами Німеччини та частин гетьманату Павла Скоропадського його схопили і віддали до військово-польового суду. Од вірної смерті юнака врятувало загальне повстання проти Павла Скоропадського. А згодом новий полон, російський,денікінський: у цю білогвардійсько-російську катівню потрапив разом з Володимиром Сосюрою. 1920 року Олександр Ковінько, тоді вже член партій боротьбистів, опинився у війську Української Народної республіки, яке очолював Симон Петлюра. Нарешті, пройшовши через тортури білопольського концтабору в Познані, повернувся до Полтави.

Був секретарем сільради. Навчався на курсах інструкторів-лекторів ТСОАВІАХІМу, виступав з лекціями від цього товариства. 1926-28 навчався в Полтавському інституті народної освіти (заочно). Друкуватися почав 1926 р. — тоді з легкої руки Остапа Вишні в газеті «Селянська правда» була вміщена його гумореска «Містки та доріженьки». Друкував гумористичні оповідання та фейлетони в пресі. Творча стихія О.Ковіньки з особливою силою проявилася саме в оригінальному засвоєнні національної спадщини — народних усмішок, коротких фольклорних оповідань, у дотепних лаконічних виразах, взятих з повсякденного життя.

6 жовтня 1934 року заарештований червоними окупантами — органами НКВС у справі «Контрреволюційної боротьбистської організації». 27-28 березня 1935 виїзною сесією Військової колеґії Верховного Суду СРСР засуджений до десяти років таборів. Відбувати покарання засланий до Магадана. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. Про перебування в таборах Олександр Іванович розповідав мало. Микола Головко, журналіст та історик згадує свої прогулянки з письменником і його розповіді про ГУЛАГ — про жахливі умови, тяжку рабську працю, приниження, знущання, і розстріли за найменшу провину.

Звільнений 1947, але без права повернення в Україну, жив у Якутії. Там у 1950 заарештований удруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана. Аж у 1956-му Олександра Ковіньку визнали ні в чому не винним: його судово-слідчу справу припинили за відсутністю складу злочину. Після реабілітації повернувся на батьківщину, до рідної Полтави. Олександр Ковінька активно працював і на громадській ниві: був багаторічним депутатом Полтавської міськради, обирався членом Правління Спілки Письменників України.

«Однак, слід відзначити, — писав полтавський краєзнавець Петро Ротач, — що того гумору, яким відзначалися твори Ковіньки доарештантського періоду, в нього залишалося мало».

Помер у Полтаві 1985 року.

За матеріалами Інтернет-джерел підготовлено Північно-східним міжрегіональним відділом УІНП

Джерело: https://poltava.to/project/5908/