Григорій Тютюнник і Полтавщина

«Григорій Тютюнник був людиною великої щедрості, душевної чистоти, закоханості в життя і людей, і всі ці якості органічно ввійшли – та й не могли не ввійти – в плоть і кров його книжок», – так сказав про нього Олесь Гончар.

Народився Григорій Михайлович Тютюнник 23 квітня 1920 р. у селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині.

До школи Григорій пішов рано – у шість років. Учився легко й добре, хоча і був неабияким бешкетником. До перших спроб віршування він вдався, навчаючись у Зіньківській десятирічці. А коли вперше його вірші надрукували в районній газеті, прибіг із нею до батька, і «тато, радий, мов дитина, обережненько вирізав той віршик ножицямий на долонях поніс його через усю хату до комода».

У 1938 р. вступив до Харківського університету, але навчання не завершив – почалася війна. Добровольцем пішов на фронт, двічі був тяжко поранений. У повоєнні роки працював учителем, згодом – літературним співробітником, редактором прози у львівському журналі «Жовтень». 

Григорій Тютюнник щиро любив полтавський край та його людей, щоліта приїздив у рідне село Шилівку, де жив кілька місяців, мандрував сусідніми селами та приглядався до селян, майбутніх героїв своїх творів.

Вершиною творчості Григорія Тютюнника є роман «Вир», що яскраво та реалістично описує життя українського села в першій половині ХХ століття. Поява цього твору стала справжньою літературною подією, яка засвідчила поступове, але неухильне одужання й відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору. За роман «Вир» Григорій Тютюнник у 1963 р. був відзначений Шевченківською премією (посмертно).

У фондах Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського зберігаються першодруки віршів Григорія Тютюнника (50-ті рр. ХХ ст.), машинопис роману «Вир» з правками автора, сорочка, друкарська машинка, фотографії письменника та його рідних. На фото, що публікується вперше, зображені дружина Григорія Тютюнника Олена Федотівна (крайня ліворуч) та мати його брата Григора Тютюнника Ганна Михайлівна (крайня праворуч) на подвір’ї тютюнниківської хати в селі Шилівка Зіньківського району (80-ті рр. минулого століття). 

Архів музею зберігає копії документів, що розповідають про особисту життєву драму письменника, приховувану ним усе життя – матеріали кримінальних справ батька Григорія Тютюнника Михайла Васильовича та дядька Тютюнника Павла Васильовича, які були репресовані в 30-х рр. ХХ ст.

У рідному селі Шилівці є музей — невеличка кімната в школі. У центрі кімнати — погруддя Григорія, на стінах – фотознімки, під склом – книги, теки з матеріалами. Зберігся і будинок, у якому народився і провів дитячі роки письменник. У ньому до останніх днів проживала мати Григорія Михайловича, Ївга Федотівна, а потім її двоюрідна сестра Анастасія Павлівна Матяш. Нині будинок перебуває у власності інших людей, меморіальна дошка не встановлена. На старенькій будівлі, де колись була школа, що в ній навчався Григорій, меморіальної дошки теж немає… У грудні 2018року в Шилівці відкрився літературно-краєзнавчий маршрут «Земляки», присвячений рідному краєві лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка Григора та Григорія Тютюнників. Завдяки проєкту Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України оновлено експозицію музею Шилівської ЗОШ І-ІІІ ст. Ця подія збіглася із проведенням Всеукраїнських тютюнниківських літературно-наукових читань.

Джерело: мережа інтернет
Матеріал підготувала редакторка видавничо-поліграфічного відділу
Яременко В.Л.

Кірсо Ніна Владиславівна

Ніна Владиславівна Кірсо народилася в Полтаві 4 серпня 1963 року. З дитинства її оточувала творча атмосфера: батько професійно грав на акордеоні, а мама гарно співала. З восьми років дівчинка навчалася в музичній школі, де освоїла фортепіано, співала в хорі та виступала на місцевих концертах.

У 1970 році Ніна Кірсо пішла до першого класу Полтавської середньої школи № 25. Одним із улюблених предметів майбутньої співачки була математика. Вона неодноразово виборювала перші місця на міських олімпіадах із цього предмета, вважала математику найзахопливішою із наук, а сам процес розв’язання складних математичних задач приносив їй велике задоволення. Школу Ніна закінчила на «відмінно».

У 1980 році Ніна Кірсо вступила до Полтавського інженерно-будівельного інституту, який закінчила з «червоним» дипломом у 1985 році.

Під час навчання – і в школі, і в інституті – Ніна завжди була попереду у громадській роботі, брала участь у всіх концертах. З 1983 року Ніна Кірсо співала в самодіяльному жіночому ВІА «Олімпія» на полтавському заводі «Знамя», керівником якого був Анатолій Розанов.

На заводі вона себе зарекомендувала як творча, креативна людина й талановита співачка. Дуже швидко Ніна стала найяскравішою особистістю в місцевій художній самодіяльності. Про цей зовсім незначний факт із біографії Ніни Кірсо розповіла співвітчизниця та колега по заводу М. Гречук. «У 1985-1986 роках був дуже поширеним такий різновид самодіяльності, як агітбригади. Не стояли осторонь цієї моди й на заводі «Знамя». Пам’ятаю той рік, коли прийшла в уже сформований колектив і для мене стало шоковою новиною, що така «зірка» бере участь у агітбригаді. На той момент серед працівників заводу Ніна Кірсо вже була улюбленицею публіки і на концертах у заводському коференц-залі був завжди аншлаг, йшли слухати Ніну. Але «зірковість» це не про Кірсо, бо вона завжди була дуже звичайною у спілкуванні, завжди креативно підходила до вирішення творчих моментів. Iз нею було легко та весело створювати наші агітбригадівські сюжети із життя радянських людей». Саме цей веселий та безтурботний період відображений у світлинах із особистого архіву М. Гречук.

Аматорський колектив ВІА «Олімпія» поступово розширювався і набирався досвіду. У 1988 році Розанов запросив ще кількох музикантів і оголосив про створення нової групи, яка отримала назву «Фрістайл». Трохи пізніше до музикантів приєднався Вадим Козаченко, який став першим вокалістом групи. Спочатку нікому не відомий колектив виступав у місцевих ДК, але незабаром талановитих музикантів помітили. Через деякий час Козаченко залишає команду й вокалістом «Фрістайлу» стає Сергій Дубровін, а жіночий репертуар як і раніше виконувався Ніною Кірсо.

Серед композицій гурту можна почути поп, шансон, диско та рок. Перший альбом «Получите» музиканти записали в рідній Полтаві.

Пік популярності групи припав на початок 1990-х – пісні «Кораблик любви», «Цветет калина», «Белая береза» підспівували всі любителі російськомовної естради, а нові альбоми миттєво розкуповувалися.

Довгі роки Ніна Кірсо залишалася «жіночим голосом» групи «Фрістайл». Крім того, співачка допомагала Анатолію Розанову і в організаційних питаннях: відповідала за поліграфію: фото групи, рекламні плакати та афіші, а також нерідко домовлялася про концерти й вирішувала адміністративні моменти.

У 2014 році група «Фрістайл» відзначила ювілей – колективу виповнилося 25 років. За традицією артисти зустріли новий творчий рік на сцені. До святкового шоу приєдналися і друзі команди, зокрема Михайло Грицкан, з яким Ніна Кірсо виконала дуетом композицію «Старый дом».

Особисте життя Ніни Кірсо склалося щасливо. Чоловіком співачки став Анатолій Розанов, засновник і керівник групи «Фрістайл». Можливо, саме спільні інтереси подружжя стали запорукою непорушності сім’ї. Не завадили ні різниця у віці (Ніна Кірсо молодше коханого на 9 років), ні той факт, що для Анатолія цей шлюб став другим. Уже у 1998 році співачка подарувала чоловікові сина Максима, який згодом почав з’являтися на сцені з батьками. Нині Максим виховує дівчаток-двійнят.

У 2018 році шанувальників Ніни Кірсо схвилювала новина про стан здоров’я улюбленої співачки. 1 червня жінку знайшли без свідомості у власному будинку. На сполох забили сусіди, чоловік і син Ніни Кірсо в цей час були на гастролях. З’ясувалося, що артистка перенесла інсульт, оскільки перша допомога не була їй надана вчасно, стан виявився критичним. Наступного дня Кірсо зробили операцію.

Стан співачки стабілізувався, проте вона була введена в кому. Через місяць Кірсо перевели в одну з київських лікарень. Пізніше чоловік артистки прийняв рішення знову перевезти дружину в рідну Полтаву: його не влаштували умови в Києві.

Весною 2019 роки Ніна вийшла з коми, жінка почала відкривати очі. Але поглядом це назвати було не можна, оскільки співачка ніяк не реагувала на зовнішні подразники. Передбачуване поліпшення не підтвердилося.

30 квітня 2020 роки Ніна Кірсо померла у віці 56 років.

Ніна Кірсо була співавтором кількох пісень групи «Фрістайл», вона автор музики пісень «Коли ти поряд» і «Україна-ненька» (до якої написала також більшу частину тексту). Ніна була нагороджена відзнакою «Патріот України» і рядом інших почесних нагород. Її голос назавжди залишиться в наших піснях і в наших серцях.

Ніна Кірсо - дискографія

• 1994 — Гріш ціна тобі;
• 1995 — Жовті троянди;
• 1995 — Біла акація;
• 1995 — Прощай навіки, остання любов;
• 1995 — Боляче мені, боляче;
• 1995 — Ах, яка жінка;
• 1997 — Цвіте калина;
• 1997 — Кораблик любові;
• 1997 — Черемха;
• 2001 — Зоряний дощ;
• 2002 — Фрістайл.

Він любив читати книжки, а тепер ми читаємо книгу про нього

Що ми знаємо про воїнів, які загинули, захищаючи країну? Ім’я, прізвище, дата народження і смерті, можливо, кілька стислих рядків у газеті. А що ми знаємо про них, як про людей? Чим цікавились, про що мріяли, ким були до того, як взяли до рук зброю й пішли захищати Україну? Шкода, що про них ми дізнаємося вже після того як вони пішли у вічність.

Про Революцію Гідності та її учасників уже написано сотні книжок. Одна з них «Антон «Еней» Цедік — правдива Душа в пошуках істини» у 2019 року на конкурсі «Найкраща книга Полтавщини» посіла ІІ місце в номінації «Найкраще прозаїчне видання». Це збірка спогадів батьків, друзів, побратимів і вчителів Антона, який був істориком і мандрівником, любив книги й не любив неправду. Розповідь про юнака, який мріяв змінити країну власними руками і зробив би це, якби в останні серпневі дні 2014 року не загинув під Іловайськом.

Маленький Антон любив читати. На одному з фото родинного альбому він спить, міцно тримаючи в руках книгу. Змалку читав про тварин, а вже старшим захопився історією. Напевно, любов до неї передалася хлопцеві від батька, Ігоря Владиславовича, який теж дуже любив читати книги.

Крім книжок, Антон ще любив музику, особливо класичну. І трохи заздрив молодшій на два роки сестрі Каті, яка навчалася у школі мистецтв. Усе мріяв навчитися грати на гітарі, та так і не склалося. У школі навчався добре. Після 7-го класу перевівся до першого ліцею імені Котляревського. Після закінчення ліцею хлопець мріяв вступити на навчання до історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Проте батьки переконали сина вступати на факультет міжнародної економіки i менеджменту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана. Утім, економіка так і не стала для Антона близькою. Відучившись рік на стаціонарі, він перевівся на заочне відділення й одночасно таки вступив на історика до університету Шевченка. Навчаючись там, часто сперечався з викладачами, бо завжди мав свій погляд на історичні події.

Навчаючись заочно у двох університетах, Антон Цедік 2007 р. вирішив піти до армії. Його не мобілізовували, він цілком міг би як інші «відкосити» від служби. Проте юнак сам хотів піти до війська й чомусь навчитись. Рідні хлопця розповідають, що в Антона нібито було якесь передчуття, що всі ці знання незабаром мають знадобитись. Він нібито передчував, що у країні має статися щось важливе… Рік відслужив у «Барсі». І про свій вибір не жалкував, хоча станом справ в українській армії був розчарований. Одночасно зі службою встигав здавати сесії у двох вишах. Він вдосконалювався не лише фізично, але й інтелектуально.

Антон був легким на підйом і мав неспокійну вдачу. Після звільнення зі Збройних Сил навіть не заїхав до рідних у Полтаву, а разом із друзями подався на Говерлу. Він любив подорожі. Він постійно чимось захоплювався. Дивувався майстерності ковалів та гончарів, дуже любив народні ремесла, хотів навчитися сам виготовляти самобутні речі власними руками.

До початку Революції гідності Антон працював то в Києві, то в рідній Полтаві. А коли почався Майдан, взяв на роботі безстрокову відпустку і з головою поринув у боротьбу за нову Україну.

На Майдані він був у найважчих місцях у найпотрібніший час. Узимку охороняв палац «Жовтневий», де розташовувався один зі штабів спротиву. Коли революційні події перекинулися до Полтави, Антон поїхав додому. Разом із сотнями інших активістів він заходив до приміщення обласної ради, яке кілька тижнів після цього було оточене революційними барикадами. Антон чергував на цих барикадах і входив до так званої штурмової групи. У разі нападу спецпризначенців ця група мала захистити інших протестувальників. Тут військовий досвід та знання юнака мали знадобитися як ніколи. Незабаром після перемовин між владою та представниками опозиції обласну раду звільнили. І Антон знову поїхав до Києва що б потрапити у самісінький вир подій.

18-го лютого він разом із сотнями Майдану йшов до Верховної Ради, щоб вкотре закликати владу почути власний народ. Після сутички із «ті тушками» та «Беркутом» сотня Антона відступила й частина людей знайшла прихисток у канадському посольстві. Дипломати пообіцяли людям безпеку, і більшість вирішила перечекати атаку на Майдан тут. Проте не Антон. Він не міг всидіти на місці. І кликав побратимів піти униз Інститутською, до стели, де вже починався бій за саме серце революції. Його не послухали, а щоб не підбурював інших, представники посольства просто виставили надміру активного юнака за ворота. Він зумів пробратися повз «Беркут» і приєднався до захисників Майдану. Цілу ніч він разом з іншими побратимами відбивав атаки спецназу та внутрішніх військ. Їм випала найважча ділянка оборони – під стелою Незалежності. Згори, із «Глобуса», «беркутівці» кидали вниз гранати та коктейлі із запалювальною сумішшю. Поруч горіли намети мітингувальників, палали барикади. Проте ніхто не відступив. Його сотня оборонялася і 19 лютого, і разом з іншими йшла в атаку страшного ранку 20 лютого. Антон Цедік вийшов із тих боїв неушкодженим. І ще місяць у Київраді був комендантом одного з поверхів. А потім – вже після анексії Криму й початку війни на Сході – вирішив іти в добровольчий батальйон.

У травні Антон Цедік потрапив до одного з перших добровольчих батальйонів – «Дніпро-1». Проте пробув у ньому недовго і повернувся до навчального центру в Нових Петрівцях. Там до початку липня проходив бойовий вишкіл перед відправкою на Схід у складі батальйону спецпризначення «Донбас».

Тоді, у перші липневі дні, мати Ольга Миколаївна востаннє бачилася із сином. Вона приїхала до Нових Петрівців, знаючи, що частину Антона відправляють у зону бойових дій. Як і кожна мама, привезла синові домашніх гостинців. І за ті півгодини, що вони провели разом, мати і син практично не говорили. Антон нашвидку поїв, пообіцяв, що все буде добре, і побіг до свого загону, який вже вирушав на Схід. Щоправда, за п’ять хвилин хлопець повернувся – забув передати матері якусь важливу довідку. Таким вона його і запам’ятала назавжди…

Батальйон Антона Цедіка відправили до Артемівська. Потім були Лисичанськ, Попасна. Про переміщення його частини мама дізнавалася або з новин, або зі скупих розмов телефоном.

Так минуло майже два місяці. Антон повідомив, що із 20 серпня у нього почнеться відпустка. І він обов’язково приїде на день народження до батька 23 серпня. Проте потім був Іловайський котел. І частина бійців «Донбасу» потрапили в оточення разом з іншими українськими вояками.

Антон разом з іншими хлопцями визвався їхати під Іловайськ – визволяти своїх побратимів. Він не міг поїхати у відпустку, коли там були його друзі…

Уранці 28 серпня Ольга Миколаївна востаннє говорила з сином по телефону. Він попрохав її передати його дівчині Олесі, що все буде гаразд. Потім, раптом, передумав і сказав, що зателефонує сам. О пів на першу він дійсно подзвонив до Олесі. І на цьому зв’язок з Антоном зник.

Батьки та Олеся не могли повірити в найгірше. І до кінця зберігали надію на те, що Антон живий. Тим більше, по телебаченню побачили сюжет з Іловайська, де на останніх секундах у кадрі показали хлопця, схожого на Антона. Але як виявилося то був інший юнак.

Останній промінь надії зблиснув, коли сестра Катя знайшла ім’я Антона у списках полонених. Проте й тут їх очікувало гірке розчарування. У полоні дійсно перебував Антон Цедік, але це був інший хлопець із таким же ім’ям та прізвищем. А на початку вересня надія померла остаточно, їм повідомили про загибель Антона. 8 вересня з Антоном Цедіком прощалася Полтава. Поховали його на Алеї Героїв міського кладовища Полтави. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

За матеріалами відкритих джерел мережі Інтернет

Дівчина з легенди

Я – навіжена. Я – дитя любові. 
Мені без неї білий світ глевкий.
Л. Костенко

Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, і є скарби, що йдуть по землі, ідуть від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу.

І тільки інколи, крізь тумани часу, окреслиться схожа на легенду постать творця. До таких легендарних постатей і належить славнозвісна народна поетеса Маруся Чурай.

За переказами, Маруся Чурай народилася близько 1625 р. у Полтаві в родині козака Гордія Чурая. Якось у бою він потрапив у полон і був страчений. Вважається народним героєм, оспіваний у думі.

Коли Маруся почула, як про долю її батька співає пісню кобзар, з переповненої почуттями душі вперше полилася пісня.

Маруся зростала в сім’ї, де шанувалася народна мораль, де панувала любов до рідної землі. Вона поважала і любила своїх батьків, вони були для неї взірцем в усьому. Вона мріяла, що колись і в неї буде така гарна сім’я і велике чисте кохання.

Та особисте життя Марусі не склалося. Закоханого в неї козака Івана Іскру Маруся не любила, а її кохання до козака Грицька Бобренка виявилось вимріяним, вигаданим.

Весною 1648 року козаки полтавського полку рушали в черговий похід до війська гетьмана України Богдана Хмельницького. Разом із ними вирушив на війну і Гриць, обіцяючи Марусі повернутись. Дівчина чекала на нього чотири роки. Проте повернувшись до Полтави, Гриць вже не звертав уваги на неї, бо покохав Галю Вешняківну із заможної полтавської сім’ї.

Однак виявилося нелегко – вдавати, що кохаєш. І одного разу Гриць знову прийшов до Марусі. Прийшов, щоб скинути тягар зі своєї душі, не думаючи, що знеславить її, що завдасть їй болю.

Проте почуття людської гідності не змогли знищити в Марусі – ні Гриць, ні Галя, ні поговір людський. Адже не помсту вона готувала для нього, бо не зреклася кохання. З розпачу зібрала Маруся отруйне зілля, про яке знала від бабусі, для себе, бо несила було жити. Але сталося так, що зілля випив Гриць.

Не помста це була, не божевілля
Людина спроста ближнього не вб’є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
він випив сам. Воно було моє.

За скоєний злочин Марусю ув’язнили в острозі. Улітку 1652 р. відбувся суд, де її звинуватили в отруєнні свого коханого, Грицька Бобренка, через ревнощі.

Пройшло життя. Не варто було і труду.
Лише образи наберешся вщерть.
Останні дні вже якось перебуду.
Та вже й кінець. Переночую в смерть.

Один за одним постають свідки. Параска Демиха розповідає, як бачила Гриця, що повертався від Чураїв, блідий та смутний. Кожне слово болем відлунює в душі Марусиної матері. Підсудна очі слізьми не зросила. І милосердя не просила.

Яким Шибилист доповідає громаді, як ріс Грицько, якого Чураї й годували, й до розуму наставляли, бо матері його, бачте, часу не було ним опікуватися: «...воювала – за курку, за телицю, за межу». Маруся та Гриць зростали разом та й покохалися. Дівчина щиро, а от Гриць:

Він народився під такою зіркою
що щось в душі двоїлося йому

Тим часом до суду прибуває посланець із Січі з листом від кошового з проханням про допомогу Хмельницькому. Послухавши, у чому справа, він зауважує:

Ця дівчина…? Обличчя як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що , як інший вибрати закон,-
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там якісь статті.
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті державу –
злочин, а людину – можна?

Серед різних людей, що зібралися у суді, син Якова Остряниці, Іван Іскра. Цей чесний шляхетний юнак кохає Марусю. Він з’явився під час виконання смертного вироку в Полтаві з універсалом Богдана Хмельницького про помилування Марусі. Марусю звільнили з-під варти.

Немає достовірних даних про смерть Марусі Чурай. Є тільки кілька версій. За однією, вона відразу після помилування пішла на прощу в Київ і там померла в одному з монастирів. За іншою, повернулася додому, хворіла на сухоти й померла на самоті. Мати пішла за межу вічності невдовзі після помилування доньки. 

Та для українського народу Маруся не вмерла. Вона продовжує жити у своїх піснях, у творах про неї, створених майстрами художнього слова.

Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.
Л. Костенко

Образ Марусі Чурай – образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни.

За словами Івана Іскри, Маруся – це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах». Таку ж характеристику дає дівчині й гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «її пісні – як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот».

Маруся Чурай мала чудовий голос і вражаюче гарно співала пісні, у тому числі й свої власні. Вона була наділена неабияким талантом імпровізації – свої думки могла викладати віршами.

Понад 350 років тому з уст молодої української дівчини полетіла у світ тиха журлива пісня «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Цю пісню люблять і співають до сьогодні, вона існує в записах фольклористів, обробках композиторів, перекладах на німецьку, чеську, французьку, польську, англійську мови.

Вічна тема кохання, зради і помсти хвилює та бентежить наші душі, як хвилювала душі наших далеких предків століття тому. Чарівна мелодія і високе поетичне слово огортають слухача смутком і співчуттям до бідного Гриця та до дівчини, яка його згубила, до скороминущості й трагічності такого короткого і такого солодкого людського життя.

Сумуючи за коханим, не маючи від нього жодної звістки, дівчина пішла до Києво-Печерської лаври, щоб у молитві знайти заспокоєння. Почуваючись самотньою в чужому місті, вона складає одну із кращих своїх пісень, у якій із великою силою відчувається душевний біль.

О, як моє болить серце, а сльози не ллються.
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу.
Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу.
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю, Прийди подивися.

Пісні про кохання найпоширеніші й найулюбленіші в народі. У них, крім глибокого й сильного почуття взаємного кохання, наявні мотиви розлуки закоханих, чекання, зради. В усіх регіонах України надзвичайно популярна пісня «В кінці греблі шумлять верби». Це – щирий монолог закоханої дівчини, яка чекає свого козаченька з-за Десни, а його все немає. Вона зворушує всіх, хто перейнявся почуттями юної дівчини, яка простими й правдивими словами співає про своє кохання. Текст цієї пісні Маруся Чурай записала в альбом із присвятою Меласі Барабаш. Цей альбом 1853 р. потрапив до бургомістра Полтави Селегеня.

У пісні «Засвіт встали козаченьки» говориться про те, що козак, вірний своєму обов’язку, вирушає в дорогу – захищати рідну землю. Він змушений покинути матір, кохану дівчину.

Серед багатьох її пісень, що виконуються протягом століть, давно стали народними: «Посадила огірочки», «На городі верба рясна», «Зелений барвіночку», «Віють вітри, віють буйні», «Одна гора високая» та інші. Відомо понад 20 пісень, автором яких вважають М. Чурай, але цілком можливо, що їх більше і живуть вони в народі як чудові фольклорні твори.

Ця дівчина не просто так Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа…
Л. Костенко

Перша спроба показати справжні події з життя Марусі Чурай належить письменникові Г. Бораковському, який, використавши розповіді старого козака з Полтавщини, створив драму «Маруся Чурай – українська піснетворка».

Через вісім років В. Самійленко написав віршовану драму «Маруся Чураївна», в якій дійсні факти дещо щедро пересипані авторськими домислами.

Ще один біографічний нарис «Маруся Чурай, малоросійська співачка», друкований упродовж 1877–1879 рр. петербурзьким журналом «Пчела», належить О. Шкляревському. Автор зазначає, що пісні Марусі Чурай найчастіше пов’язані з її особистим життям, і наводить багато зібраних фольклорних матеріалів про неї.

На відміну від інших авторів, які описували життєвий та творчий шлях Марусі Чурай у виключно любовній площині, Ліна Костенко, в центр свого твору ставить питання жертовного служіння співця своїй нації.

По праву можна вважати, що вершиною творчості Ліни Костенко став історичний роман у віршах «Маруся Чурай», де на національному ґрунті проростають політичні, філософські та естетичні проблеми.

У центрі роману Ліна Костенко поставила психологічний образ Марусі, обдарованої дівчини, яка палко любить свою землю, і любов горить у кожній Марусиній пісні. Її серце виповнюється гордістю, коли чує свої пісні у виконанні козаків.

Маруся – вірна дочка свого народу, і свій талант вона віддає народу. Створені нею пісні надихають козаків на боротьбу з ворогом, зміцнюють дух, стверджують національну гідність. Маруся повністю розуміє важливість свого мистецького покликання. Серце її сповнюється гордістю, коли чує, як козацький полк співає її пісні.

Що нам було потрібно на війні?
Щаблі, знамена і її пісні.

У контексті національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти, тих національних змін, що відбувалися в українському суспільстві в середині ХVІІ століття, Ліна Костенко розглядає і історію кохання молодих людей. У романі відображено також основні моменти долі головної героїні.

Тема любові є однією з головних тем у творі. Вона дає змогу кожному з нас відкрити для себе красу і силу людської любові, хай навіть ця любов зазнала зради і призвела до трагічної розв’язки. Проблема «любов і зрада», що теж належить до «вічних» тем, вирішується як складова частина «філософії любові».

У своєму романі Ліна Костенко підносить роль митця в історії. Маруся Чурай, дівчина з Полтави, стала душею України, оскільки пісенним словом виражала найглибинніші думи свого часу. З іншого боку, вона зі своїм поетичним словом була й совістю людського існування.

Сюжет пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» ліг в основу повісті Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля копала», балади Левка Боровиковського «Чарівниця», небилиці Степана Руданського «Розмай», однойменних п’єс Володимира Александрова (1873) і Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1892), драми Григорія Бораковського «Маруся Чурай – українська піснетворка» (1887), драматичної поеми Володимира Самійленка «Маруся Чураївна» (1896).

У ХХ столітті за мотивами пісень Чураївни та про неї писали свої твори, крім Ольги Кобилянської і Ліни Костенко, Маруся Вольвачівна (п’єса «Охайнулась, та пізно»), Степан Васильченко, Іван Сенченко та Іван Микитенко (історична п’єса «Маруся Чурай», 1934).

Її також використано в низці творів світової музики, зокрема і композитором Ференцом Лістом. Ференц Ліст під час гастролей у Києві (лютий 1847 р.) познайомився з Кароліною Вітгенштейн, яка мала маєток на Поділлі у Воронівцях, де він гостював. Саме тут на теми українських народних пісень «Ой, не ходи, Грицю» та «Віють вітри, віють буйні» Ліст написав п’єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», які увійшли до створеного у 1847–1848 роках циклу «Колоски Воронівець».

Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки чарівниці.
Котра дівчина чари добре знала,
Вона ж того Гриця та й причарувала.

Пісня «Віють вітри…» завжди була широковідома, а після того, як Іван Котляревський ввів її до своєї «Наталки Полтавки», стала дуже популярною в народі. Відтак їй судилася особлива доля. У 40-х роках ХІХ ст. «Віють вітри…» переклала на англійську мову американська письменниця Тальві, пізніше ця пісня стала визнаною в англо-українському середовищі Канади як англомовна. Німецький поет Ф. Баденштендт надрукував її у власному перекладі у своїй «Поетичній Україні» (1845 р.).

Як твір І. Котляревського пісню «Віють вітри…» перекладено на словенську мову.

Пісня «Засвіт встали козаченьки» стала відома широкому загалу завдяки Якову Кухаренку, котрий 1836 р. включив її до п’єси «Чорноморський побит на Кубані».

Згодом композитор Микола Лисенко, написавши до неї музику, ввів пісню «Засвіт встали козаченьки» до своєї опери «Чорноморці» (1872). У 1937 р. її використали композитори Левко Ревуцький та Борис Лятошин¬ський, здійснюючи нову музичну редакцію опери М. Лисенка «Тарас Бульба.»

У 1938 р. С. Чернецький використав мотив цієї мелодії під час написання «Українського маршу» № 3. В. Чемерис написав історичну повість «Засвіт встали козаченьки…» (1991), вважаючи, що ця пісня – одна з «найславетніших» пісень Марусі Чураївни, адже її «мине лише небагато часу, підхопить і заспіває вся Україна – від сходу до заходу, від півдня до півночі». У творі використано понад 16 уривків із різноманітних пісень Марусі, пояснюється, як і за яких обставин ці пісні з’являлися.

Марусин вік виявився коротким, але її душа жива. Вона живе у виспіваних і виплаканих піснях, розповідає кожному новому поколінню про щастя і радість, про сум і журбу, про вірність і зраду. Отож, скільки лунатимуть її пісні, стільки й житиме її душа.

«…Погортайте сторінки сивих віків, вчитайтеся в прості і хвилюючі слова пісень, віднайдіть золоті ключі мелодій – і вам відкриється багато поетичних таємниць, ви почуєте голоси великих творців, імена яких розгубила історія, та так розгубила, що вже навряд чи й знайдемо багатьох сіячів, чия поетична нива, ставши народною, квітує по всій землі українській. І тільки інколи, крізь тумани часу, окреслиться схожа на легенду постать творця. До таких легендарних постатей і належить славнозвісна народна поетеса Маруся Чурай» (Михайло СТЕЛЬМАХ).

Список використаних інформаційних джерел

1. Віють вітри, віють буйні (Маруся Чурай). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.parta.com.ua/ (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
2. Костенко Л. Маруся Чурай: Історичний роман у віршах / Л. В. Костенко. – Київ: Рад. письм., 1979. – 187 с.
3. Ліна Костенко – Маруся Чурай (Аналіз). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ukrclassic.com.ua (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
4. Маруся_Чурай. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: uk.wikipedia.org/wiki/ (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
5. Маруся Чурай. Ліна Костенко. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.ukrcenter.com (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
6. Пісні Марусі Чурай. Легендарна поетеса з Полтавщини. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: school.xvatit.com (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
7. Пісні Марусі Чурай. «Віють вітри», «За світ встали…» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zno.if.ua (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
8. Романтичний характер пісень Марусі Чурай. [Електронний ресурс]. –Режим доступу: www.br.com.ua (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
9. Степаненко М. Маруся Чурай. Трагедія безсмертної українки. [Електронний ресурс]. / М. Степаненко – Режим доступу: storinka-m.kiev.ua (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.
10. Дівчина з легенди [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://library.vnmu.edu.ua (дата звернення: 25.05.2020). – Назва з екрана.