Місто Гадяч – батьківщина М. П. Драгоманова

«Кожний, хто йде служити народу,
тим самим надіває на себе терновий вінець»

180 років тому 18 вересня 1841 року, у м. Гадяч, що на Полтавщині, народився український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч Михайло Петрович Драгоманов. Батьки Петро Якимович та Єлизавета Іванівна Драгоманови – дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...» – згадував пізніше Михайло Петрович.

З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії (нині – Науковий ліцей № 3 Полтавської міської ради). М. Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо».

Восени 1859 року М. Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з’являються значно ширші й більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше та живіше ознайомлюватися з тими суспільними й політичними процесами, що постійно зароджувалися в неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного та громадського життя, де молодий і запальний студент намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання із практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої.

Закінчивши в 1863 р. історико-філологічний факультет Київського університету, він розпочав свою викладацьку діяльність.

М. Драгоманов брав активну участь у громадсько-політичних і культурних ініціативах Київської Громади, до складу якої входила ціла плеяда українських громадських діячів, науковців, письменників і митців, зокрема, Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Чубинський, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Павло Житецький, Олександр Русов та ін. Разом з іншими «старогромадівцями» він став членом Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (1873–1876).

Політична та громадська діяльність

Етапним у справі становлення М. Драгоманова як політичного та громадського діяча став його виступ над труною Шевченка в Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець», – слова, сказані тоді ще юним промовцем: виявилися пророчими. У 1863 р. М. Драгоманов стає членом Громади. Такі об’єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 70-х рр., з’явилися нові, молоді, Громади, у статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». У 1871 р. Київський університет відряджає М. Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М. Драгоманова посідає Галичина. Він був одним із перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М. Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх із наочним західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М. Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Звільнений з університету за політичну неблагонадійність, учений виїхав спершу до Відня, а потім – до Женеви, де заснував безцензурну друкарню та очолював соціалістичний осередок, сформований з української політичної еміграції. Прогресивний громадсько-політичний збірник «Громада» М. Драгоманов створив у Женеві восени 1876 р. Було видано п’ять томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України та її народу, його духовних починань та устремлінь до свободи й рівності серед світової спільноти. Із другої половини 80-х рр. М. Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням І. Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова.

Літературознавчі погляди М. Драгоманова

М. Драгоманов у своїх наукових і літературно-критичних працях 70–90-х рр. («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873–1874 pp.; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893— 1894 pp.; «Святкування роковин Шевченка в «руському обществі», 1873 p.; «Війна з пам’яттю про Шевченка», 1882 р.; «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 р. та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних та естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М. Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури. Одним із перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX ст. Цікавою є сама концепція реалізму в естетиці М. Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об’єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, тоді як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не видумані особи й становище». Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов’язував із творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, частково Юрія Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.

Публіцистична та видавнича діяльність

Зв’язки М. Драгоманова з іншими громадівцями представлені виданням «Архів Михайла Драгоманова. Т. 1. Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.), що складає том 37 Праць Українського наукового інституту у Варшаві, який діяв упродовж 1930–1939 рр. Тут подано листування Михайла Петровича з подружжям Антоновичів, М. Лисенком, М. Старицьким, В. Беренштамом, Т. Лебединцевим, Є. Трегубовим, О. Кістяківським.

У 1874–1875 рр. в Києві вийшла у світ знакова для українства книга – двотомник «Исторические песни малорусского народа», який підготував М. Драгоманов у співавторстві з В. Антоновичем. Цьому виданню присвячена публікація академіка Михайла Грушевського в журналі «Україна» (1924, № 1–2) з нагоди 50-річчя появи «Исторических песен».

Наступна група видань представляє женевські праці М. Драгоманова: «Турки внутренние и внешние» (1876), «Внутреннее рабство и война за освобождение» (1877), «Вниманию социалистов-эмигрантов из России» (1880), «Историческая Польша и великорусская демократия» (1882), «К биографии А. И. Желябова» (1882), «Народная воля» о централизации революционной борьбы в России» (1882), «Восемнадцать лет войны чиновничества с земством» (1883); останні три є відбитками з «Вольного слова» – газети російської соціалістичної еміграції.

Проблемам суспільно-політичного та культурного розвитку українців присвячена праця М. Драгоманова «Вольный Союз – Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной программы» (1884), а також більш ранні україномовні студії «Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії» (1877) та «Нові українські пісні про громадські справи (1764–1880)» (1881) – обидві надруковані «драгоманівкою» – правописом, що поширювався в Україні наприкінці ХІХ століття й автором якого був М. Драгоманов.

М. Драгоманов відомий як засновник і видавець українського громадсько-політичного та науково-літературного збірника «Громада», п’ять випусків якого вийшли в Женеві протягом 1878–1882 рр. У 1880 р. збірник було реорганізовано в журнал; через фінансову скруту побачили світ лише два його номери. «Громада» стала першим в історії української преси безцензурним виданням. Участь у підготовці до друку та розповсюдженні збірника брали відомі представники української інтелігенції як Надднірянщини, так і Галичини – Антін Ляхоцький (Кузьма), Сергій Подолинський, Остап Терлецький, Федір Вовк, Микола Зібер, Микола Ковалевський, Олександр Черепахін, Михайло Павлик та Іван Франко. Тут публікувалися праці самого М. Драгоманова та матеріали, підготовлені іншими авторами. Окрім того, М. Драгоманов був упорядником «Листка Громади» – свого роду інформаційного додатку до збірника.

Михайло Петрович виступив видавцем поетичної спадщини Т. Г. Шевченка. Насамперед, це мініатюрний «Кобзар», який вийшов із друкарні «Громади» в 1878 р. тиражем у 1 000 примірників. Передмову до нього написали Ф. Вовк та А. Ляхоцький; допомогу в реалізації ідеї надали М. Павлик і С. Подолинський. Збірка містила двадцять поезій Т. Шевченка, заборонених російською цензурою. Розмір книжечки 5,5х8,5 см не був випадковим: він співпадав із форматом пакунку цигаркового паперу фірми «Awadi», який вироблявся в Європі та ввозився, зокрема, і до Росії. Під виглядом пакунків цигаркового паперу здійснювалося транспортування примірників «Кобзаря» в Наддніпрянську Україну.

У Женеві побачила світ поема Т. Шевченка «Марія» зі вступним словом та коментарями М. Драгоманова – спершу українською мовою, переданою латинським шрифтом (1882), невдовзі – у перекладі російською (1885). У Швейцарії М. Драгомановим було видано 112 назв книг і брошур безцензурного друку, у тому числі 37 українською мовою.

Женевський період активної видавничої роботи М. Драгоманова висвітлено у збірнику «З починів українського соціалістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток» (1922), підготовленому М. Грушевським у Відні. Тут М. Грушевський, окрім своєї однойменної розвідки, вмістив спогади про М. Драгоманова німецького соціал-демократа Е. Бернштейна й окремі праці М. Драгоманова та С. Подолинського.

Останні шість років свого життя М. Драгоманов провів у Болгарії. у 1889 р., прийнявши запрошення тамтешнього уряду, він став професором щойно заснованої Вищої школи в Софії (згодом – університету).

Виважений і проникливий політик М. Драгоманов мучився тією задушливою атмосферою в суспільстві, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», – так свідчила Леся Українка про останні дні життя свого дядька. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого та громадського діяча. Похований М. Драгоманов у Софії.
Ім’я М. Драгоманова асоціювалося у свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов’янських народів за свободу, автономію, братерство. Михайло Петрович вірив, що, здобувши самостійність, українці займуть достойне місце серед народів світу, адже відсутність незалежності «є головною причиною тієї хвороби, котра під’їдає всі зусилля українського народу».

Створено за матеріалами:

• https://dragomanov.if.npu.edu.ua/dragomanovs-biography
• Шаров І. Ф. 100 видатних імен України / І. Ф. Шаров. – Київ : Вид. дім «Альтернативи» 1999. – С. 137–142.
• http://www.nbuv.gov.ua/node/2185

Матеріал підготувала провідна адміністраторка даних бібліотеки ПУЕТ І. В. Полонська

Вождь індіанців із Диканського району

Даценко Іван Іванович народився 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр Диканського району Полтавської області в селянській родині. Навчався в місцевій середній школі. У 1937 році закінчив Писарівщинський зооветеринарний технікум і був призваний до лав Радянської Армії. У 1940 після закінчення Першого Чкаловського військового авіаційного училища льотчиків ім. К. Є. Ворошилова служив у 93-му дальньобомбардувальному авіаційному полку. На фронті із червня 1941 року, літав на дальніх бомбардувальниках Іл-4. На початок серпня 1943 року здійснив 213 бойових вильотів, відзначився в боях за міста Сталінград та Орел.

За зразкове виконання завдань командування зі знищення живої сили та техніки ворога й виявлені при цьому мужність і героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1943 року гвардії старшому лейтенанту Даценку Івану Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна й медалі «Золота Зірка» (№ 1733). Раніше він був також нагороджений орденом Червоного Прапора (31.12.1942) та медаллю «За оборону Сталінграда» (22.12.1942).

19 квітня 1944 року під час виконання бойового завдання з бомбардування залізничної станції Львів-2 був збитий. Це був останній бій Івана Даценка.
За офіційними даними Даценко Іван Іванович досі вважається зниклим безвісти 19 квітня 1944 року.

Понад десять років присвятив вивченню фактів біографії Івана Даценка його однополчанин Олександр В’ячеславович Щербаков. Згідно з найбільш розповсюдженою сьогодні версією, яка ґрунтується на його дослідженнях 19 квітня 1944 року Іван Даценко зміг вистрибнути з охопленого вогнем літака. Приземлившись на ворожій території, потрапив у полон. Утік, дістався своєї частини. Був заарештований «Смершем», визнаний зрадником, відправлений до Сибіру. Звідти втік теж і, напевно, дістався до Канади через Аляску.

За іншою версією, якої дотримується інший дослідник біографії Івана Даценка, кандидат історичних наук Володимир Михайлович Семенов, після втечі з німецького полону, Даценко скоріше за все потрапив до американської зони окупації Німеччини. За Потсдамською угодою всіх полонених союзники повинні були повернути Радянському Союзу. Іван Іванович уникнув відправлення на Батьківщину й невідомим для нас шляхом потрапив у Канаду. Там працював на околиці Монреаля на різних роботах. В одному з поселень індіанців йому припала до вподоби смаглява індіанка, яка відповіла взаємністю. Іван Іванович звернувся до вождя племені із проханням віддати йому дочку за дружину. Вождь дав згоду, але за умови, що він стане чле¬ном племені, а після його смерті – вождем, тому що в нього не було синів. Після деякого вагання І. Даценко погодився.

У 1967 р. радянська делегація партійних працівників, діячів культури на чолі із членом ЦК КПРС А. Полянським побувала на Всесвітній виставці «ЕКСПО-67» у Монреалі (Канада). У складі делегації був народний артист Махмуд Есамбаєв. На одному з концертів він виступив із кращим своїм номером «Танець вогню». Зачарований його віртуозною майстерністю прем’єр-міністр Канади Лестер Пірсон запитав Махмуда, який би він хотів отримати подарунок. На що той відповів: «Я б хотів побачити, як живуть у вас індіанці й подивитись їхні танці». Наступного дня радянську делегацію запросили до резер¬вації, де жило плем’я індіанців, яке входило в союз ірокезів.

Разом з іншими гостями Махмуд зайшов в один із найбільших вігвамів і був зачарований тим, як було обставлено помешкання: списи, томагавки й інша зброя. З’явився вождь племені: високий, міцний, статний, іще моложавий індіанець, весь укритий татуюванням і розмальований бойовими фарбами. Голову вождя прикрашало різнокольорове пір’я. Хоча на ньому були прикраси, екзотичне вбрання, але це не могло приховати військової виправки. Есамбаєв звернувся до перекладача: «Скажіть вождю, що він дуже красивий». На що вождь чистісінькою українською мовою відповів: «Здоровенькі були, прошу до мене в гості».

У подальшому вождь розмовляв із радянською делега¬цією російською мовою, з перекладачем – англійською, а зі своїми одноплеменцями – їхньою мовою. Вождь покликав свою дружину й щось їй сказав, після цього на стіл були поставлені галушки й українська горілка (він заздалегідь знав, що приїде радянська делегація).

Випили, закусили і вождь запитав: «А українські пісні ви знаєте?». І сам красивим баритоном затягнув «Розпрягайте хлопці коней та лягайте спочивать...». Дружина, діти й члени делегації підспівували. Хтось запитав: «Хто ж ви такий?». Вождь відповів: «Я Іван Іванович Даценко з-під Полтави». Індіанці дали своєму вождеві ім’я Той, Що Пронизує Вогонь, його англійське ім’я й прізвище – Джон Маккомбер.

Про те, що вождь індіанського племені Іван Даценко не лише виходець із Радянського Союзу, а ще й Герой Радянського Союзу, льотчик, Есамбаєву розповів професор Монреальського університету. На прощання вождь попросив членів делегації вислати краєвиди милої його серцю України, Полтавщини.

На початку 80-х рр. Махмуд Есамбаєв дав невелике інтерв’ю журналу «Советский экран», де розповів про зустріч із вождем племені ірокезів, який родом з Укра¬їни, але прізвища не назвав.

Через декілька років кореспондент газети «Труд» зустрівся з Махмудом Есамбаєвим і більш докладно розпитав про випадок у Канаді: про зустріч із загадковим вождем. Цього разу артист назвав його ім’я та прізвище і ска¬зав звідки той родом. Виявилося – з Диканьки, що під Полтавою. Опублікований нарис став відомим широкому загалу громадян СРСР.

Сестра Івана Даценка Дарина Іванівна все життя чекала старшого брата, вона без експертизи впізнала його в індіанському вождеві на фото, присланих Есамбаєвим. У клопотах із розшуку їй допомагала дочка Ольга Василівна Рубан. У 2001 році вона звернулася за допомогою до програми «Чекай на мене» із проханням дізнатися про долю свого дядька, а 13 травня 2002 року вийшла в ефір перша телепередача, присвячена долі Івана Даценка. Ігор Кваша та команда програми змогла знайти ряд документів, які підтверджували, що той, Що пронизує вогонь та Іван Даценко – одна особа.

Починаючи із 2002 р. протягом двох років було проведено декілька телепередач. У результаті пошукової роботи знайдено понад 20 чоловік, які знали І. Даценка по службі й тих, які бачили його в Канаді.

Ользі Василівні за її запитом прийшла відповідь із Канади, з представництва Українського Червоного Хреста, в якому їй повідомили, що в резервації Канауейк живе Джон Маккомбер, тільки він син того Джона Маккомбера, вождя племені, який, на жаль, помер. Дати народження Івана Даценка і Джона Маккомбера збігаються – 1918 рік. У нього двоє дітей – син Джон і дочка з не зовсім типовим для індіанки ім’ям – Ніна.

Однак, за словами індіанського сенатора, племінниці Івана Даценка буде непросто встановити з ними контакт. В індіанців ставлення до вождя як до Бога. Їхня віра не передбачає таких понять, як вождь-українець. Тим більше, якщо вождь племені дійсно чужинець, у цьому ніхто не захоче визнавати невідомим людям з України, про країну яких вони не мають ні найменшого уявлення.

Але Ольгу Рубан не зупиняють усі ці перешкоди. Якщо навіть дядька немає в живих, то Ольга Василівна повинна виконати наказ своєї матері, рідної сестри Івана Даценка, – покласти на його могилу жменю рідної землі. Вона серцем відчуває, що її індіанські родичі не відмовлять їй у зустрічі. Адже внучка Ніна не випадково має те ж ім’я, що і бабуся Героя Радянського Союзу. Можливо, тим самим дядько хотів указати, як знайти відсутню гілку родинного древа.

У 2010 році вийшла у світ художньо-документальна повість Олександра Щербакова «Небо і земля Івана Даценка» про надзвичайну долю льотчика з-під Диканьки. Базуючись на історичних фактах, у книзі автор органічно поєднав документальні свідчення та художню вигадку. У тому ж році книга Олександра Щербакова отримала ІІ місце в номінації «Найкраще прозаїчне видання» конкурсу «Найкраща книга Полтавщини».

19 січня 2012 року вийшов на екрани художній фільм режисера Михайла Іллєнка «Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь», в якому описано неймовірну долю Івана Додоки, хлопця з Полтавщини, прообразом якого став Іван Даценко. Український блокбастер отримав Гран-Прі ІІІ Київського Міжнародного кінофестивалю за найкращий повнометражний художній фільм.

Джерело: мережа інтернет
Матеріал підготувала: провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Тимченко Л.О.

Володимир Щепотьєв – полтавський науковець, педагог, людина великого таланту і трагічної долі

У постійно діючій експозиції Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського «Розстріляне відродження» (20-30-ті рр. XX ст.) серед світлин видатних діячів української науки і культури – жертв сталінських репресій – знаходиться фото уродженця Полтави В. О. Щепотьєва (1880–1937) – відомого літературознавця, етнографа, фольклориста, архівіста та педагога.

Володимир Олександрович закінчив Полтавську духовну семінарію (1900) та словесний відділ Петербурзької Духовної Академії (1904), після чого працював викладачем у середніх навчальних закладах Полтави (Полтавській єпархіальній дівочій школі, музичній школі Полтавського відділу Російського музичного товариства). У 1917–1928 рр. викладав у Полтавському вчительському інституті (з 1921 р. – інститут народної освіти), у 1921–1923 рр. – його ректор. Одночасно в 1918–1921 рр. викладав на історико-філологічному факультеті Харківського університету та в багатьох середніх навчальних закладах Полтави, зокрема у 1917 р. брав участь в організації і був першим директором 1-ї Полтавської української гімназії ім. Котляревського.

В. О. Щепотьєв був одним із засновників Українського наукового товариства дослідження пам’яток старовини й мистецтва на Полтавщині (з 1924 р. – Полтавське наукове при ВУАН товариство), виконував обов’язки його секретаря, а в 1924–1928 рр. був його головою, очолював секцію мови і термінології та літературно-етнографічну підсекцію товариства. У 1920 р. брав участь в організації Пролетарського музею (згодом Полтавський державний музей), був завідувачем Кабінету фольклору та мови історико-етнографічного відділу. Одночасно у 1922–1925 рр. очолював відділ історії революції Полтавського окружного архіву, а потім – і сам архів.

У 1928 р. Володимир Олександрович був заарештований у сфабрикованій справі «Спілки визволення України» і засланий до м. Славгорода Алтайського краю (РСФРР), де працював учителем російської мови у Славгородському сільськогосподарському технікумі. У 1934 р. повернувся в Україну. Через заборону проживати в Полтаві оселився у с. Веприк Гадяцького району, де займався перекладацькою діяльністю, керував постановками сільського драматичного гуртка.

У вересні 1937 р. В. О. Щепотьєва повторно заарештували та звинуватили в контрреволюційній націоналістичній агітації, переховуванні націоналістичної літератури, участі в контрреволюційній організації. Відповідно до витягу із протоколу № 4 засідання Особливої трійки УНКВС у Полтавській обл. від 17–19 листопада 1937 р. (представлений у музейній експозиції) В. О. Щепотьєва засудили за ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР до вищої міри покарання. Після жорстоких катувань розстріляли.

У 1958 р. Президією Полтавського обласного суду видатного вченого й культурного діяча за поданням його сина було реабілітовано.

Без Щепотьєва неможливо уявити мистецьке та театральне життя Полтави 1920-х. Маючи витончений літературний і музичний смак, він багато зробив для становлення художніх і театральних колективів, аматорських гуртків міста тощо. 

Для Полтавського оперного театру переклав п’єсу Е. Золя «Париж», лібрето опер Гуно «Фауст» (1919), Леонковалло «Паяци» (1919), Монюшко «Галька» (1920), Феррарі «Мадоннине намисто» (1925); із французької переклав майже всю поезію Беранже.

У роки незалежності пам'ять про Володимира Олександровича Щепотьєва гідно вшановано та увічнено в рідному місті. Його іменем названо бульвар у новому мікрорайоні Полтави, ученому встановлено меморіальну дошку на фасаді Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка, створено музейні експозиції в цьому закладі вищої освіти та в Полтавському музичному училищі ім. М. В. Лисенка.

Джерело: мережа інтернет
Матеріал підготувала редакторка видавничо-поліграфічного відділу Яременко В.Л.

Григорій Тютюнник і Полтавщина

«Григорій Тютюнник був людиною великої щедрості, душевної чистоти, закоханості в життя і людей, і всі ці якості органічно ввійшли – та й не могли не ввійти – в плоть і кров його книжок», – так сказав про нього Олесь Гончар.

Народився Григорій Михайлович Тютюнник 23 квітня 1920 р. у селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині.

До школи Григорій пішов рано – у шість років. Учився легко й добре, хоча і був неабияким бешкетником. До перших спроб віршування він вдався, навчаючись у Зіньківській десятирічці. А коли вперше його вірші надрукували в районній газеті, прибіг із нею до батька, і «тато, радий, мов дитина, обережненько вирізав той віршик ножицямий на долонях поніс його через усю хату до комода».

У 1938 р. вступив до Харківського університету, але навчання не завершив – почалася війна. Добровольцем пішов на фронт, двічі був тяжко поранений. У повоєнні роки працював учителем, згодом – літературним співробітником, редактором прози у львівському журналі «Жовтень». 

Григорій Тютюнник щиро любив полтавський край та його людей, щоліта приїздив у рідне село Шилівку, де жив кілька місяців, мандрував сусідніми селами та приглядався до селян, майбутніх героїв своїх творів.

Вершиною творчості Григорія Тютюнника є роман «Вир», що яскраво та реалістично описує життя українського села в першій половині ХХ століття. Поява цього твору стала справжньою літературною подією, яка засвідчила поступове, але неухильне одужання й відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору. За роман «Вир» Григорій Тютюнник у 1963 р. був відзначений Шевченківською премією (посмертно).

У фондах Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського зберігаються першодруки віршів Григорія Тютюнника (50-ті рр. ХХ ст.), машинопис роману «Вир» з правками автора, сорочка, друкарська машинка, фотографії письменника та його рідних. На фото, що публікується вперше, зображені дружина Григорія Тютюнника Олена Федотівна (крайня ліворуч) та мати його брата Григора Тютюнника Ганна Михайлівна (крайня праворуч) на подвір’ї тютюнниківської хати в селі Шилівка Зіньківського району (80-ті рр. минулого століття). 

Архів музею зберігає копії документів, що розповідають про особисту життєву драму письменника, приховувану ним усе життя – матеріали кримінальних справ батька Григорія Тютюнника Михайла Васильовича та дядька Тютюнника Павла Васильовича, які були репресовані в 30-х рр. ХХ ст.

У рідному селі Шилівці є музей — невеличка кімната в школі. У центрі кімнати — погруддя Григорія, на стінах – фотознімки, під склом – книги, теки з матеріалами. Зберігся і будинок, у якому народився і провів дитячі роки письменник. У ньому до останніх днів проживала мати Григорія Михайловича, Ївга Федотівна, а потім її двоюрідна сестра Анастасія Павлівна Матяш. Нині будинок перебуває у власності інших людей, меморіальна дошка не встановлена. На старенькій будівлі, де колись була школа, що в ній навчався Григорій, меморіальної дошки теж немає… У грудні 2018року в Шилівці відкрився літературно-краєзнавчий маршрут «Земляки», присвячений рідному краєві лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка Григора та Григорія Тютюнників. Завдяки проєкту Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України оновлено експозицію музею Шилівської ЗОШ І-ІІІ ст. Ця подія збіглася із проведенням Всеукраїнських тютюнниківських літературно-наукових читань.

Джерело: мережа інтернет
Матеріал підготувала редакторка видавничо-поліграфічного відділу
Яременко В.Л.