24 | 09 | 2018
ВДС бібліотеки
Послуги бібліотеки

Інституційний репозитарій



URAN

Facebook.com
Головна Моя рідна Полтавщина Видатні діячі з Полтавщини
Останні виставки
Останні новини
Видатні діячі з Полтавщини
Данилко Андрей Михайлович PDF Друк e-mail
Вівторок, 12 червня 2018, 15:45

Данилко Андрей Михайлович

Его имя знакомо не всем, в отличие от творческого амплуа. Верка Сердючка — этот творческий псевдоним актера, художника и композитора, сценариста и продюсера, певца и шоумена, народного артиста Украины Андрея Данилко уже давно стал нарицательным. Сегодня Верка Сердючка все также востребована, ее образ без труда возникает в памяти, а ее песни знают даже люди, далекие от любви к поп-музыке.

Как удалось простому парню из украинской глубинки покорить сердца миллионов телезрителей, через какие лишения пришлось пройти актеру, и о том, как складывается его личная и творческая жизнь — обо всем по порядку.

wan

Андрей родился 02.10.73 г. в Полтаве (Украинская ССР). Семья его была крайне малообеспеченной. Отец Михаил Семенович Данилко работал водителем и очень рано ушел из жизни из-за онкологического заболевания легких, когда сыну было всего 7. Тогда всё бремя ответственности за воспитание и содержание семьи легло на хрупкие плечи мамы. Она вынуждена была работать в 2-3 смены, чтобы хоть как-то сводить концы с концами. Старшая сестра Галя была на 10 лет взрослее Андрея, видимо, поэтому их отношения не были очень близкими.

Мальчик учился в местной общеобразовательной школе №27. Там он познакомился с девочкой Аней Сердюк, встреча с которой стала в некотором смысле судьбоносной. Аня — хорошенькая, скромная девочка из хорошей интеллигентной семьи, училась исключительно на “пятерки” и была примером для подражания. К тому же, их посадили за одну парту, потому Андрей не мог не обратить на девочку внимания.

two

Девушка с теплотой относилась к своему новому другу, но не более того. Долгие годы Андрей мучился размышлениями о социальном неравенстве. Действительно, чем может заинтересовать красавицу простой нищий мальчишка, которому скидывались на выпускной наряд всем классом, чтобы он мог вообще принять участие в празднике?

Учился он из рук вон плохо, но всегда принимал участие в творческой самодеятельности, посещал художественную школу, наравне с общеобразовательной. Его с детства тянуло к искусству и сцене: «художка», театральный кружок, музыка. Без Андрея Данилко не обходилась ни одна школьная вечеринка, а позже — и выступление местной команды КВН. Вскоре он возглавил команду, и тогда в голову Андрею пришла идея покорения сердца Ани Сердюк — он пообещал, что однажды прославит ее имя. Тогда она не восприняла его слова всерьез. По окончании школы их пути разошлись, а девушка вышла замуж, родила дочку и работает школьной учительницей.

Может быть это — лишь красивая история, однажды рассказанная из уст самого Андрея.

По окончании школы (91г.) Андрей поступил в Полтавское Профессионально-техническое Училище, где продолжил свои начинания в качестве артиста-юмориста. Он постоянно выступал на сцене, придумывая необычные номера в поисках «себя».

three

В 1993 году, аккурат в День Дурака, на «Юморине» студент ПТУ впервые представил своего нового персонажа — Верку Сердючку, грубоватую, никогда не унывающую и с огромной звездой на голове. При росте 178 см, «женщина» имеет впечатляющие формы, саркастический и временами даже издевательский настрой, ей чужда сдержанность и скромность, взамен она обладает отличным чувством юмора и высмеивает столь знакомые всем женские недостатки.

Этот образ сразу полюбился членам жюри, которые отдали почетное 2 место неординарному студенту. В следующем году он вернулся на конкурс, взяв Гран-при фестиваля. Вскоре его стали приглашать на телевизионные шоу, в рекламные кампании и эстрадные концерты.

Взбалмошная и острая на язычок Верка Сердючка нашла отклик в сердцах публики, и уже в 97 году на украинском телевидении выходит «СВ-шоу», где главная роль принадлежит проводнице Верке. Другие персонажи шоу — мать Сердючки (Инна Белоконь) и безмолвная Геля (Ольга Лицкевич и Радмила Щеголева). В надежде повысить свой профессиональный уровень Андрей поступил в столичное эстрадно-цирковое училище в Украине, откуда его вскоре отчислили за неуспеваемость и сложный характер. Да и времени на учебу не оставалось: вскоре программу купили и на российском телевидении.

В гости к вагоновожатой приходили знаменитости всего постсоветского пространства: Гурченко, Лагутенко, Киркоров и многие другие. Карьера артиста демонстрирует стремительный рост, а Сердючка становится одной из наиболее востребованных артистов в стране. Она играет комические роли, снимается в мюзиклах, поет задорные песни, моментально ставшие шлягерами, и снимает на них клипы, бьющие все мыслимые рекорды популярности.

В 2005 году Андрей выпускает экспериментальный лирический альбом «После тебя». Эта инструментальная работа не открыла новую страницу в деятельности музыканта. Фанаты, кажется, не смогли уже разорвать ассоциацию между актером и его героиней. Да и коммерческий успех Верки заставил его вернуться в привычный образ.

В 2007 году Сердючка отправляется в Финляндию покорять главную европейскую сцену — “Евровидение”, где она исполняет песню «Dancing Lasha Tumbai» на русском, английском и украинском языках. Почтенная европейская публика отдала второе место яркому травести-артисту, а украинские скептики и фанаты рукоплескали успеху. Одно из британских авторитетных изданий назвало эту песню «лучшей из тех, что не выиграли «Евровидение».

После успеха на “Евровидении” и неудачных попыток попробовать себя на свежей ниве Андрей решается на смелый и амбициозный шаг: он идет в политику. Андрей Данилко пытается создать свою партию «Против всех» в Верховной Раде. С тех пор начинается новый этап в жизни артиста, полный рисков и нервов.

four

Попытки создать альтернативную партию и предвыборные заявления кандидата не всем пришлись по душе. Шоумену пришлось столкнуться с жестоким миром политиканов, который отвечал на его попытки угрозами и попытками шантажа.

В 2014 году, после политических событий в Украине, власти страны объявили артиста персоной нон грата.

В это же время один из приятелей Андрея, Игорь Клинков, крупно проигравшись в карты, решил пойти на сделку с неизвестными лицами, пообещав физически устранить Данилко в счет оплаты долга. О готовящемся покушении стало известно приближенным артиста, и попытка рассчитаться с бандитами за счет актера не увенчалась успехом.

five

Несколько дней прессу будоражили новости о том, что Андрея Данилко застрелили в киевском кафе, пока он не сделал официальных заявлений. Андрей не стал выяснять отношения с «другом», но исключил его из своей жизни.

Инстинкт самосохранения — сильнейшее чувство для любого человека, поэтому после упомянутых выше событий Данилко уехал на ПМЖ в Европу, приезжая в Украину лишь на гастроли и записи телепередач.

Как это часто бывает, под маской блистающей клоунессы скрывается ранимая, скромная душа. Он не любит своего дня рождения за чрезмерное внимание, старается избегать вопросов, касающихся своей личной жизни. Он не приезжает в родной хутор, потому что когда-то над его творчеством потешались и воспринимали его образ, как пошлость и сумасбродство. Кроме того, Данилко отмечает некое чувство неловкости перед земляками за яркий успех и обеспеченность, а вид деревенского тлена ввергает его в глубокое уныние.

Его не встретишь на тусовках селебрити (если только не в образе, разумеется). Блеска поддельных самоцветов ему вполне хватает на сцене, поэтому, к примеру, совершая благотворительные деяния, Андрей не афиширует это, предпочитая оставаться в тени.

После завоевания “серебра” на “Евровидении 2007” гастрольный график Андрея Данилко становился лишь плотнее, а гонорары — выше. Если в молодости актер опасался экспериментов в образе, делая ставку на громогласную женщину, то на волне огромной популярности он уже не боится примерять на себя и другие роли.

Поклонники и сегодня пересматривают искрометные монологи в роли милиционера, солдата или казака. Все его роли уникальны, ни на что не похожи и так напоминают нам знакомых и соседей по лестничной клетке, потому находят отклик в сердцах миллионов людей.

На сегодняшний день Данилко принял участие в съемках 24 фильмов. «Вечера на хуторе близ Диканьки», «За двумя зайцами», «Сорочинская Ярмарка», «Морозко» — большинство его киноработ повторяет характер Верки Сердючки. Ему отводят роли ярких, сильных героинь с характером, смешных и нелепых, грубых и страстных. Неизменным остается одно: любовь телезрителей к смешной и нелепой проводнице Вере, которая так похожа на нас. Поэтому и сегодня редкая свадьба или корпоратив обходится без шлягеров Сердючки, а слова песен знакомы даже ярым противникам его творчества.

В 2016 году артиста пригласили на роль ведущего украинского шоу «Х Фактор»: он выбирал и помогал начинающим артистам пробиться на большую сцену. Кроме этого, его привлекают для подготовки “Евровидения-2017”, которое привезла в Киев певица Джамала.

Данилко считает, что образ Верки Сердючки не актуален в 2017 году, в связи трагическими событиями в Украине.

В отличие от своего персонажа, в жизни Данилко немногословен и одинок. Актер признается, что еще несколько лет назад он мечтал о семейном счастье, жене и детях, как у всех. Однако в его судьбе есть все, кроме спокойного личного счастья. Он не раз сожалел вслух, что за деньги нельзя купить самое важное — любовь и радость жизни. Однако в своих последних интервью шоумен говорит, что одиночество — его гармоничное состояние.

Цікаві факти

Відзнаки і нагороди
• 1993 — лауреат гумористичної премії «Курська аномалія»
• 1993 — лауреат конкурсу «Всесміх-93», Київ
• 1995 — гран-прі фестивалю «Харківська гуморина»
• 1995 — гран-прі фестивалю «Море сміху»
• 2000 — Кубок імені Аркадія Райкіна на фестивалі «Кубок Гумору»
• 2003 — Заслужений артист України
• 2007 — друге місце на «Євробаченні»
• 2008 — Народний артист України

Альбоми
• 1998 — Я рождена для любви
• 2005 — После тебя… (Інструментальний альбом)
• 2006 — Новые песни Верки Сердючки
• 2011 — «Alles Gut Mamba»

Фільмографія
1. 2002 — «Вечори на хуторі біля Диканьки» — сільська самогонниця
2. 2002 — «Попелюшка» — Брунгільда
3. 2003 — «Божевільний день або одруження Фігаро» — паж Керубіно
4. 2003 — «Снігова королева» — шаманка Ксенія
5. 2004 — «За двома зайцями» — Світлана Марківна, маніяк Антон
6. 2005 — «Сорочинський ярмарок» — Хівря
7. 2005 — «Три мушкетери» — Мадам Рішельє
8. 2006 — «1-й Швидкий» — Вєрка Сердючка
9. 2006 — «Пригоди Вєрки Сердючки» — Вєрка Сердючка
10. 2007 — «Дуже новорічне кіно, або ніч у музеї» (реж. Р. Бутовський, Г. Скоморовський) — Привид
11. 2008 — «Червона Шапочка»
12. 2010 — «Морозко» — Мачуха
13. 2011 — «Нові пригоди Аладдіна» — Джина
14. 2012 — «Червона шапочка» — Червона шапочка
15. 2013 — «Три богатирі» — Баба-Яга
16. 2015 — «Шпигунка» — Камео
17. 2016 — «Слуга Народу 2» — Камео
18. Шпигунка

Андрій Данилко в образі Вєрки Сердючки, знявся в епізодичній ролі у фільмі «Шпигунка», прем'єра якого відбулася 22 травня 2015 в Нью-Йорку (в Україні 4 червня 2015). За сюжетом фільму Сердючка виконує пісню, що лунала на «Євробаченні» в 2007-му році, «Dancing Lasha Tumbai» на вулицях Парижа, де головні герої мали вести перестрілку.

 

 
Тетяна Москівець ‒ талант Полтавщини PDF Друк e-mail
Вівторок, 31 жовтня 2017, 10:51

Тетяна Москівець ‒ талант Полтавщини

Тетяна Москівець, 54 роки, із селища Решетилівка на Полтавщині моделює одяг. Дизайнерка поєднує ручну й машинну вишивку, в’язання гачком. Вироби прикрашає бісером. Свої ідеї вона патентує.

В її неповторне вбрання одягаються люди з різних країн, а українці прославляють свою Батьківщину по світу. Усі, хто носить одяг від Москівець, стверджують: її роботи мають позитивну енергетику і приносять удачу.

Почала Тетяна Москівець займатися дизайном одягу 1998 року. Вона пропагує народну вишивку у сучасному одязі. У роботі застосовує різні техніки, зокрема ручну та машинну вишивку, ткацтво тощо. Пані Тетяна брала участь у багатьох Всеукраїнських та обласних виставках та показах. Вироби майстрині вже припали людям до душі. Багато українських та закордонних знаменитостей мають у своєму гардеробі бодай одну річ від нашої талановитої землячки.

Дизайнерка шиє верхній одяг, сорочки, сукні, брюки. В’яже біжутерію до виробів. Приймає замовлення з усієї України. Чотири роки поспіль розробляє костюми для керівника проекту "Сорочинський ярмарок" Світлани Свищевої.

«Я з дитинства ставилася з любов'ю до краси, яку прищепив мені батько, він був художником»- розповідає про себе майстер.

«Любила шити, вишивати, працювала дизайнером реклами. Створювала одяг для рідних і близьких і так захоплення переросло в професійність».

Майстер створює не тільки жіночий але і чоловічий одяг. За основу бере традиції українського костюму та реалізує їх в сучасному одязі. Ім'я Тетяни Москівець відомо на Україні і за кордоном. Її колекції створюються під конкретних замовників. Сьогодні її одяг носять багато відомих людей: політики, актори, представники бізнесу.

Після того, як Тетяна Москівець почала співпрацювати з журналом «Дуплет», була учасником численних виставок, її популярність і зліт стали нестримні. Вона, нарешті, здобула самостійність, організувавши творчу майстерню «Тетяна Москівець» разом зі своєю сім'єю і невеликим колективом однодумців- майстрів високого класу.

54-річна Тетяна Москівець із Решетилівки з власною колекцією одягу стала лауреатом першого всеукраїнського фестивалю «Льон-фест» у травні 2008 року.

Тетяні Москівець  поціновувачі прекрасного  дарують багато теплих і щирих слів та  квітів за її «божий дар», за її неперевершений талант.

 
Василь Симоненко - класик української літератури XX ст. PDF Друк e-mail
П'ятниця, 14 липня 2017, 15:06

simonenko

Василь Симоненко  -  класик української літератури XX ст.

Народився Василь 8 січня 1935 року на Полтавщині в селі Біївці. Виховувався лише мамою-колгоспницею та дідусем.До школи малому приходилося ходити пішки більше 9 км, але закінчив її з золотою медаллю. Він дуже обдарованою дитиною, мав гарну пам’ять та гострий розум.

У 1952 році вирішує пов’язати своє життя з журналістикою. Вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка де навчався разом з Б. Олійником, Т. Коломієць та Б. Рогозою та А. Москаленком. Саме в студентські роки в нього загорається іскра до творчості та поезії зокрема.

Працював у редакціях трьох газет: «Черкаська правда», «Молодь Черкащини» та «Робітнича газета» в якості кореспондента. Товаришував з Л. Костенко, І. Драчем та А. Горською, разом з якими відвідував Клуб творчої молоді у Києві. Василь Симоненко горів бажанням запалити національне відродження. Разом зі своїми товаришами-шістедесятниками він займався питаннями розкриття злочину Сталіна проти українського народу. За його участю було відкрито таємні братські могили жертв сталінських репресії на Васильківському та Лук’янівському кладовищах та у Биківнянському лісі, тим самим підписуючи собі смертний вирок.

Симоненко був постійно під наглядом КДБ. У 1952 році його жорстоко побили міліціонери. З чого часу його стали мучити гострі болі в боці, після чого йому діагностували рак нирок. Майже всі друзі відвернулись від нього, побоюючись розправи збоку радянської влади.

За все коротке життя Василя Симоненка встигли побачити світ лише дві книги – «Тиша і грім» (збірка поезій) та «Цар Плаксій і Лоскотрон». Його вірші вийшли друком у Мюнхені. Решта праць вийшла вже після смерті поета за допомогою його друзів.

Можливо, феномен творчості Василя Симоненка, яка з роками набуває ще більш глибинного і пророчого змісту, треба шукати в його особистості, у відсутності конфлікту між талантом і чесністю, між громадянською позицією і його суто людськими якостями? Може, тому, звертаючись до всіх нас разом, він говорить з кожним окремо, і в голосі його немає фальші:

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати...
Можна все на світі вибирати сину
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

 Новий акцент у не вельми щедрий на факти життєпис Василя Симоненка вніс Петро Жаботинський з Полтавщини своєю публікацією в «Літературній Україні» – «Василь Симоненко – з козацького роду». Автор, зокрема, зазначає, що троюрідна сестра поета Любов Сердюк-Баран «відкопала», що їхній рід – козацький. На підтвердження цього Симоненків земляк наводить такі дані: Василева прабабуся Варвара Остапенко-Щербань тривалий час зберігала «отриману у спадок від свого батька дворянську грамоту, отриману за військові заслуги».

Засновником роду вважається прадід Василя Симоненка – Панас Щербань, який працював волосним писарем у Тарандинцях – за дев’ять кілометрів од Біївців – саме туди ходив пішки до школи Василь. Онук Панаса Щербаня, Федір, «започаткував відгалуження родини в Біївцях, приставши в прийми до Ганни Сизьонки (Сизоненко)». Рідний дід Василя, Федір, як і онук Федора Григоровича, Петро, «славився тим, що майстерно вишивав рушники і сорочки, полюбляв читати книги, був прекрасним оповідачем» – ось яке генетичне коріння живило талант визначного поета. Василева мати Ганна Трохимівна «замолоду була вродливою, тямовитою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені». Мрія стати вчителькою привела її до Лубенського педагогічного інституту, однак у силу життєвих обставин провчилася там недовго. Зрадлива доля звела її із «зальотником» Андрієм Симоненком – самодіяльним актором, учителем і художником. Але ненадовго – недарма Василь називав його «пошти батьком».

Все недовге життя боліло Василеві те, що невдовзі по його народженню батько «зник і провідав сина тільки по закінченні війни» – у погонах капітана. «Кажуть, подався потім у північні краї, і слід його прохолонув», – поділився автор кореспонденції своїми знаннями про Симоненків рід.

         Перетворення не надто відомого молодого поета й журналіста з Черкас Василя Симоненка на «обранця, вустами якого промовляє доля нації» (за словами діаспорного критика І. Кошелівця), або ж «витязя молодої української поезії» (за словами Олеся Гончара) відбулося фактично протягом двох-трьох років (1964-66) після передчасної смерті поета.

 

CYLmISVUAAA53nW

Джерела:

http://dovidka.biz.ua/vasil-simonenko-tsikavi-fakti/
https://vasylsymonenko.in.ua/statti/fenomen-vasylya-symonenka-z-nagody-80-richchya-z-dnya-jogo-narodzhennya

 
Цікаві факти про Гоголя PDF Друк e-mail
Вівторок, 11 липня 2017, 14:53

692949096

Цікаві факти про Гоголя

М.В. Гоголь походив з роду славних українських козаків. Він народився на Полтавщині в Україні, в сім’ї поміщика полтавської губернії.

 Ім’я майбутній письменник отримав на честь ікони Святого Миколая, яка зберігалася в церкві містечка, де жили його батьки (Великі Сорочинці).

Гоголь був з багатодітної сім’ї — третьою дитиною із дванадцяти (!) дітей: шість хлопчиків і шість дівчаток. Мати Гоголя вважалася першою красунею Полтавщини, була видана заміж у 14 років за батька письменника, вдвічі її старше. Вважається, що саме мати сприяла розвитку у письменника релігійно-містичних почуттів.

Дитячі роки Гоголя пройшли в батьківському маєтку, в селі Василівці, неподалік від Диканьки, яку пізніше Гоголь уславить своїми творами.

Власну сім’ю Гоголь так і не завів, і, взагалі, невідомо, чи були у нього які-небудь зв’язки з жінками. Щоправда, навесні 1850 року Гоголь робив пропозицію (перше і останнє) А. М. Вієльгорській, але отримав відмову.

 Історія рідної України була для нього одним з найулюбленіших досліджень і захоплень. Саме ці дослідження підштовхнули його на написання епічної повісті «Тарас Бульба».

Гоголь соромився свого носа, і, мабуть, навіть художників просив згладжувати на картинах цей недолік зовнішності. Тому на всіх портретах письменника ніс виглядає по-різному. Можливо, одна з петербурзьких повістей Гоголя не випадково названа «Ніс».

 Гоголь був дуже сором’язливий: якщо в компанії з’являвся незнайомець письменник зникав з кімнати.Свій містичний твір — повість «Вій» — письменник називав народним переказом (розповідь він чув і записав, не змінивши в ньому ні одного слова), в той час як жоден з літературознавців, істориків, фольклористів жодного разу ніде не змогли знайти жодних згадок (усних або письмових), хоча б віддалено нагадували сюжет «Вія». Дослідники говорять, що, можливо, ім’я «Вій» вийшло в результаті з’єднання імені господаря пекла «Нія» (божества української міфології) і слова «вія», в перекладі з української означає «віко». Джерелом сюжету п’єси «Ревізор» був реальний випадок в одному з міст Новгородської губернії, про який Гоголю розповів Пушкін. Пушкін також запропонував Гоголю сюжет «Мертвих душ».

1392597568 184

Крім захоплення письменницькою справою, М.В. Гоголь любив займатися рукоділлям. Він добре готував, в’язав, шив, кроїв. Також Микола Васильович любив готувати і часто пригощав друзів галушками та варениками. Ще він варив особливий напій з козячого молока з додаванням рому, який жартома називав «гоголем-моґелем».

Цікаві факти про Гоголя стосуються його неординарної особистості. Так, він любив ходити по лівій стороні вулиці, тому завжди натикався на перехожих.

 Незвично те, що Микола Васильович у шкільні роки писав досить посередні твори, а успішним був в російській словесності і малюванні.

Для вирішення творчих питань при написанні чергового шедевра, Гоголь займався дуже дивною справою: він скачував з білого хліба кульки і гриз збережені з обіду шматочки цукру.

Свою популярність М. В. Гоголю принесла збірка «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Другий том великої поеми «Мертві душі» спалив сам письменник в 1852 році.


Джерела: 

http://dovidka.biz.ua/tsikavi-fakti-pro-mikolu-gogolya/ 
http://cikavo.net/cikavi-fakti-pro-gogolya/

 
Лев Вайнгорт - легендарна людина, творець зовнішнього вигляду нашого міста PDF Друк e-mail
Понеділок, 26 червня 2017, 14:14

Лев Вайнгорт - легендарна людина, творець зовнішнього вигляду нашого міста

Єврейський хлопець з полтавської околиці», який мріяв уквітчати всю Полтаву мальвами, пропрацював її головним архітектором протягом 32 років. Аби не він, у місті могло й не бути багатьох нинішніх візитівок. Зокрема, білоколонного ансамблю навколо Корпусного парку, що дозволив колись назвати Полтаву «малим Петербургом». Нині провулок Вороніна у Полтаві (після декомунізації) носить ім’я Лева Вайнгорта.

Vajngort

У післявоєнні роки столичні архітектори розробили генеральний план «нової Полтави», у центрі якої не було місця парку, а пам’ятник Слави стояв би посередині суцільно асфальтовій круглої площі, оточеної 5-6-поверховими будівлями, облицьованими жовтуватою керамічною плиткою з вежами і шпилями. Проте на конкурсі проектів перемогла пропозиція молодого полтавського архітектора Лева Вайнгорта – відновити зведений у XIX столітті унікальний архітектурний комплекс Круглої площі, щоправда, не в такому вигляді, як це було до початку війни.

 Саме Лев Вайнгорт став захисником і охоронцем культурної спадщини, не дав у 1938 році розвалити дзвіницю на Білій альтанці, закрити перспективи міських вулиць, які відкривалися видами на монастир; оббудувати багатоповерхівками майданчик Спаської церкви та багато іншого.

Саме з його книги «Записки провинциального архитектора», оновлене видання якої презентували наприкінці 2012 року, можна черпнути чимало цікавинок про будівництво й руйнування визначних архітектурних пам’яток духовної столиці.

624520

Вайнгорт, Арія-Леон Семенович. Архітектор. Народився в Варшаві в 1912 р, але все свідоме життя прожив у Полтаві. Закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут (1938). З 1939 р - міський архітектор Полтави. На цій посаді він пропрацював 32 роки. Співавтор багатьох пам'ятників міста і багатьох наукових робіт з містобудування та архітектури Полтави. Автор і перший директор відновленої меморіальної садиби М. В. Гоголя в с. Василівка (Гоголеве) Шишацького району. Помер 18 квітня 1994 року.

Лев Вайнгорт у своїх спогадах написав, що мріяв перетворити Червону площу на площу мистецтв.«Там, як ніде в місті, дихає Історія», – зауважив він у книзі. – Саме на цьому пагорбі стояло стародавнє поселення. Тут же знаходилася в ХVІ-ХVII століттях Полтавська фортеця, від якої пішло наше місто, і стояла хата Івана Петровича Котляревського.

«І бачився мені в майбутньому комплекс схожий на той, що створили потім київські архітектори на Андріївському узвозі: садиба Котляревського, архітектурний музей в дзвіниці, майстерні художників і гончарів, художні салони і виставки, театральні студії ... А по всьому краю, під кручею, добре упорядкована пішохідна доріжка зі спуском (на кшталт тих, що зроблені недавно на Панянки)».

Проте у тодішньої влади було своє бачення і плани.

На початку 1967 року Лева Вайнгорта покликали в міськком партії і видали завдання: звести на Червоній площі над урвищем великий ресторан, як у Тбілісі на горі.

Тож архітектор мав терміново виїхати до Грузії з директором залізничного ресторану Південного вокзалу Шалвой Сербіладзе – для отримання проекту тбіліського ресторану.

«Безглуздо в цьому рішенні було все: і вибір місця поруч з Білою альтанкою, і «повторне застосування» чужого проекту, зробленого в чужій містобудівній традиції для інших умов», – так вважав Вайнгорт… Погана була сама ідея ресторану. Я розумів, що на площі повинні з’явитися ресторанчики, маленькі кафе, а може бути і кафе-виставкові зали. Але перегородити перспективу, зробити з ресторану головну домінанту площі, «натиснути» рестораном на садибу Котляревського (а саме поряд з нею планували розмістити друге видання тбіліського шедевра) – вважав неприпустимим».

Тож архітектор почав затяжну боротьбу. Для цього заручився підтримкою в Держбуді України, де чиновники вміли тягнути з рішенням. Почали надходити листи в Полтаву до вимог розрахунку вартості одного посадкового місця грузинського проекту в порівнянні з даними типових проектів для України, геологічних довідок.

Врешті решт, разом із Шалвою Сербіладзе, Вайнгорт зумів домовитися «посунути» ресторан туди, де він зараз знаходиться.

«Звичайно, і в нинішньому своєму вигляді ресторан «Лілея» не став окрасою площі і міста. Але могло бути значно гірше. До сих пір вважаю будівництво цього ресторану однієї з найбільших містобудівних помилок у Полтаві» – написав у своїх записках архітектор

Лев Вайнгорт був одруженим. Відомо, що діти видатного архітектора – Тетяна Шульгіна та Володимир Вайнгорт брали участь у наукових конференціях, таких як «Вайнгортівські читання». До речі, син Вайнгорта – доктор економічних наук, мешкає в Естонії.

В 2012 році до 100-річчя від дня народження Вайнгорта книгу «Записки провінційного архітектора» перевидали. Друге видання «Записок провінційного архітектора» – особливе в багатьох деталях: крім кращої якості друку, від попереднього його відрізняє суттєвий додаток – рідкісні фотографії з архіву архітектора, а також спогади людей, які працювали з ним, знали його.

Джерела:

http://kolo.news/category/suspilstvo/297#sthash.dikrZLCQ.dpuf
 
        http://www.visnyk.poltava.ua/articles/1354801230/

 
« ПочатокПопередня12НаступнаКінець »

Сторінка 1 з 2
Бібліотечний консультант, натисніть що б розпочати розмову
Google перекладач
Ukrainian Armenian Azerbaijani Belarusian Chinese (Simplified) English French Georgian German Italian Latvian Lithuanian Polish Russian Spanish Turkish
Основы туризма
Організація ресторанного господарства
Банер
Оцініть якість обслуговування і компетентність співробітників бібліотеки