Володимир Вернадський  – перший президент Академії наук України

12 березня виповнюється 160 років від дня народження Володимира Вернадського. Вернадський Володимир Іванович – великий і легендарний український учений, основоположник учення про біосферу і ноосферу, основоположник наук: біогеохімії, геохімії, радіогеології, автор закону біогенної міграції атомів, закону константності, великий мислитель ХХ століття, перший президент Академії наук України.

12 березня 1863 року в сім’ї професора політичної економії Івана Васильовича Вернадського народився син Володимир, якому судилося стати видатним вченим кінця ХІХ – початку ХХ століття. Дослідження науковця випередили свій час, а його ідеї багато в чому були пророчими.

Рід Вернадських походить від литовського шляхтича Верни, що бився на боці Богдана Хмельницького у визвольній війні 1648–1654 років, а його нащадки потім осіли у Києві. Матір майбутнього науковця, Ганна Петрівна Константинович, була з роду українських шляхтичів. Будучи викладачем вокалу і співачкою хору, вона любила українські пісні. У домі Вернадських часто звучала українська мова. Батько Володимира, Іван Васильович, народився у Києві, очолював кафедру в Київському університеті, з переїздом до Москви очолював кафедру в Московському університеті. Батько його підтримував тісні зв’язки з визначними діячами української культури, був знайомий з Т. Г. Шевченком, дружив з М. О. Максимовичем – першим ректором Київського університету, біологом, істориком, фольклористом, письменником, другом Т. Г. Шевченка. Сім’я Вернадських була ріднею сім’ї Короленка – відомого письменника, та ріднею Миколи Гулака – педагога і вченого, одного з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, яке очолював Т. Г. Шевченко. У сім’ї Вернадських берегли українську мову, пісню, книжки, спогади про Великого Кобзаря.

Батько – Іван Васильович, Мати – Ганна Петрівна,
1860 рік

Перші роки життя Володимира Вернадського пройшли в Санкт-Петербурзі, де в Олександрівському ліцеї викладав політичну економію його батько. У 1868 році родина переїздить до Харкова. Світогляд Володимира Вернадського значною мірою формувався під впливом батька, а також зведеного брата Миколи – сина Івана Васильовича від першого шлюбу, талановитого художника і поета. Дитячі роки Вернадського минули в Харкові, а в селі Великі Шишаки під Полтавою Вернадські мали садибу – двоповерховий будинок, куди приїжджали чи не щоліта. На жаль, від цього будинку не залишилося й сліду. Провів одне літо Володимир і в садибі українського письменника Квітки-Основ'яненка. Ще хлопчиною бував у Києві, жив у будинку в Липках, де мешкала й померла його бабуся – В. Константинович. У 1873 році Володимир Вернадський вступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки.  

Будинок 1-ї чоловічої гімназії в Харкові

Пізніше його сім’я повертається до Санкт-Петербурга, де Володимир Вернадський закінчує гімназію і вступає на природознавче відділення фізико-математичного факультету. Під впливом видатного вченого В. В. Докучаєва Володимир Іванович займається мінералогією і кристалографією. Крім своєї спеціальності, майбутній видатний учений цікавиться ґрунтами, фізичною географією, природними водами, біологією, історією розвитку наукової думки, філософією, історією і літературою. Як різнобічно обдарована людина, він вивчив усі мови слов’янської групи, а також англійську, німецьку, французьку та кілька інших, що дуже допомагало йому під час численних наукових відряджень до Європи.

Володимир Іванович Вернадський брав активну участь у громадському житті і в 1883 році став одним із засновників студентського науково-літературного товариства. Близькими друзями Володимира Вернадського на все життя стали члени науково-літературного товариства брати Ольденбурги, І. Гревс, Д. Шаховський, Н. Ушинський, О. Краснов. Так, до створеної ними групи з вивчення народної літератури в 1886 році увійшла Наталія Єгорівна Старицька, яка пізніше стала дружиною Володимира Івановича Вернадського. Віддані одне одному, вони прожили разом 56 років і виховали двох дітей: Георгія і Ніну.

Родина В. І. Вернадського

У 1885 році, закінчивши університет, Володимир Вернадський залишається працювати в ньому хранителем мінералогічного кабінету, де веде активну науково-дослідницьку роботу в галузі мінералогії, кристалографії та в суміжних науках. Навесні 1888 року університет відправив молодого дослідника на стажування за кордон. Протягом двох років учений побував у Німеччині, Австрії, Італії та Франції, де працював у різних наукових установах.

Після закінчення стажування Володимир Вернадський був назначений керівником кафедри мінералогії фізико-математичного факультету Московського університету. В 1891 році він стає приват-доцентом цього університету, а ще через 6 років захищає докторську дисертацію і стає у віці 35 років професором мінералогії і кристалографії. До того ж періоду належать праці науковця з геохімії – нової науки, яку Володимир Вернадський розвинув із генетичної мінералогії.

Він перший ввів в Росії спектральний метод для вирішення геохімічних завдань. Займався вивченням рідкісних і розсіяних хімічних елементів у ізоморфних з’єднаннях і у розсіяному стані. Багато уваги приділив вивченню хімічного складу земної кори, океану і атмосфери. У «Нарисах геохімії» (1927) Вернадський виклав історію кремнію і силікатів, марганцю, брому, йоду, вуглецю, радіоактивних елементів у земній корі.

Радіогеологічні дослідження Вернадського стосуються ролі радіоактивних елементів в еволюції Землі. У 1909 році зусиллями академіка Вернадського була створена Радієва комісія. Починаючи з 1910 року Вернадський проводив пошуки родовищ радіоактивних мінералів і хімічні дослідження на радій і уран. В 1912 році запрацювала перша в Росії радіохімічна лабораторія.

Розглядаючи воду як мінерал, Вернадський у роботі «Історія мінералів земної кори» дав мінералогію води. Ним розвивалося вчення про єдність вод Землі. Створена Вернадським біогеохімія вивчає геохімічні процеси, в яких беруть участь організми.

У 1911 році на 25-річчя наукової, викладацької діяльності та сімейного життя Володимир Іванович Вернадський переїжджає до Санкт-Петербурга. Його син на той час уже готується стати професором історії, а сам академік завідував мінералогічним відділенням Геологічного музею. Щороку у професійних журналах друкується по 10-15 його статей, а маршрути робочих наукових відряджень Вернадського проходять через Скандинавію, Францію, Ірландію, Англію, Італію та Грецію.

Незважаючи на насичену наукову діяльність, Володимир Іванович Вернадський встигає бути активним громадським діячем: входить до земського та конституційно-демократичного рухів, є співорганізатором ліберальної партії конституційних демократів (кадетів). Видатний академік був членом Державної ради в 1906–1907 та 1915 роках. В. І. Вернадський очолював учений комітет при Міністерстві землеробства, Комісію з підготовки реформи вищої школи, а восени 1917 року увійшов у склад Тимчасового уряду як заступник міністра освіти. На цій посаді академік Вернадський вперше піднімає питання про створення Академій наук України та Сибіру. Жовтневу революцію і прихід до влади більшовиків В. І. Вернадський не прийняв, і, як багато освічених людей того часу, вважав, що панування терору на цих землях надовго не затримається.

На наукові відкриття Вернадського надихала робота в рідному краї. Свою найголовнішу працю, яка має назву «Біосфера», він почав писати влітку 1917 року в родинному хуторі Великі Шишаки під Полтавою. Прогресивні вчення Вернадського про живу речовину, біосферу, запропоновані ним нові терміни, вчений розробив якраз того літа, коли працював на Полтавщині. Тут він пережив стан найвищого піднесення і натхнення, а наступні три роки лише допрацьовував цю революційну наукову працю. У роки «жовтневого перевороту», незважаючи на часту зміну влади в Україні, Вернадський їде до Полтави, де плідно працює, знайомиться з місцевою інтелігенцією.

Пам’ятник В. І. Вернадському у смт. Шишаки Полтавської області

У новоствореній Українській Державі гетьмана Скоропадського він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи. Він уважав, що важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України. Дослідження вести в найширшому загальнолюдському масштабі. Слід якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути. З Москви до Києва переїжджає понад 20 відомих учених.

Один із засновників та 1-й президент УАН (1918–1921) В. І. Вернадський розробив життєздатну, далекоглядну модель Академії. Згідно з його задумом, Академія має задовольняти такі важливі вимоги: 1) національні (допомагати зростанню української національної самосвідомості та української культури), 2) державні (сприяти підвищенню продуктивних сил країни і людини) і 3) місцеві (бути якнайтісніше пов’язаною зі звичайними питаннями практичного життя). В організацію академічного життя В. І. Вернадським також покладено три головні принципи: державний статус, самоврядність Академії у наукових справах, гармонійне поєднання природничих, технічних і соціогуманітарних наук. Реалізація цієї моделі невдовзі перетворила Академію на головну наукову установу України і визнаний у міжнародному середовищі центр фундаментальних досліджень, що відіграло величезну роль у формуванні науково-технічного і економічного потенціалу України у XX столітті.

Національна академія наук України

13 вересня 1918 року на засіданні комісії за доповіддю Вернадського було ухвалено заснувати щорічні асигнування на наукові роботи, експедиції та ін. Комісія подбала про Ботанічний сад Києва, про створення Геодезичного інституту, розробила Статут академії. У жовтні Вернадського обирають першим президентом УАН. Фізико-математичне відділення академії прийняло тематику Вернадського – почалося створення біогеохімічної лабораторії. Першим відкриттям було повідомлення про наявність в організмі мишей нікелю. Геохімічне дослідження рослин стало основою гіпотези, що в землі є вже відомі тоді 87 хімічних елементів.

Як і в модель створюваної Академії, так і в модель бібліотеки він заклав організаційні принципи установ загально-національного і світового значення, зокрема, бібліотека мала бути триєдиним комплексом – бібліотечним, інформаційним, освітнім. В. Вернадський вникав у всі деталі бібліотечної справи: від обміну літературою, організації читальних залів і каталогів до наукової бібліотечної роботи. Особисто займався комплектуванням, закупівлею бібліотечних колекцій, організацією передачі Національній бібліотеці бібліотек закритих установ, видачею охоронних грамот для бібліотек, посилав гінців за кордон для пошуків і закупівлі найновішої літератури чи рукописів та стародруків. Концепція Національної бібліотеки була викладена у "Відозві від Тимчасового Комітету для заснування Національної бібліотеки Української Держави в Києві". Спеціальним завданням ставилося закласти українське відділ (Ucrainica), присвячений літературі про Україну та український народ, і в ньому збирати все, що друкувалося будь-коли і будь-де українською мовою, літературу, писану всіма мовами про історію і культуру українського народу, про народи, які живуть на території України, про природу України та ін. На основі записки Вернадського розроблено й прийнято Статут бібліотеки. Встановлювалась загальнодоступність і безплатне користування бібліотечними фондами. До обов'язків бібліотеки входила підготовка зведеного каталогу, де б були відображені книжки всіх книгозбірень України. На неї поширювалися всі пільги, що передбачалися для Академії. З ініціативи В. Вернадського було встановлено, що Національна бібліотека одержує безплатно по два примірники всіх видів видань з усіх друкарень України. У 1920–1930 роки в бібліотеці працювали відомі українські вчені: Д. Балика, Г. Житецький, Б. Зданевич, В. Козловський, Ф. Максименко, С. Маслов, Ю. Меженко, С. Постернак, П. Попов, М. Сагарда, Є. Ківлицький, М. Ясинський та ін. Вони створили не тільки бібліотечну, а й наукову установу, яка мала всебічно, ґрунтовно вивчати книгу.

Національна бібліотека України ім. В. Вернадського

Наприкінці 1919-го року, коли Київ захопили війська Денікіна, академію було закрито. З приходом Червоної армії академік виїжджає до Ростова, а звідти пізніше – до Криму, де стає ректором Таврійського університету, який у наш час став університетом імені Вернадського. У ті часи він міг емігрувати до Лондона, та не зробив цього, ймовірніше за все, через стан здоров’я: В. І. Вернадський захворів на висипний тиф, який мало не відібрав у видатного вченого життя.

Так уже склалося життя видатного вченого, що він вірив, у першу чергу, у безсмертя особистості. Як і його батько, В. І. Вернадський називав себе пантеїстом – вірив у божественне походження всього сущого. Ученого з таким світоглядом у Радянському Союзі рятували його колосальні знання, від практичного використання яких керівництво держави мало зиск. Звичайно, пережив В. І. Вернадський і важкі часи нападок на нього особисто (його підозрювали в шпигунстві) та на його роботи як на плоди ідеалістичної філософії. Тоді ж В. І. Вернадський, який не терпить «насилля над людською особистістю», виступає на захист колег, що були репресовані.

У 1922 році академік із сім’єю виїхав до Парижа. Його донька залишилась навчатися в Празі, а сам учений читав лекції з геохімії та радіогеології в Сорбонні. В. І. Вернадський активно працював і там, видав книгу, писав наукові статті. Проте 1926 року вирішив повернутись до Ленінграда на прохання учня О. Ферсмана і друга С. Ольденбурга, президента Академії наук. Тоді академік щиро сподівався, що допоможе становленню науки на рідних землях і все ще не вірив, що панування комуністичного режиму триватиме довго. Навіть у ті часи академік часто виїжджає за кордон читати лекції і працювати в наукових центрах Німеччини, Чехословаччини, Франції, Англії тощо. Після 30-х років виїжджати за кордон стає все складніше.

В. І. Вернадський стає свідком того, як класична наукова теорія поступово витісняється «новим варварством», проте сам працює далі, вважаючи, що його знання можуть врятувати народ. У 40-х роках В. І. Вернадський працює над створенням ядерної енергетики, перспективність якої він зрозумів ще кілька десятиліть тому, проте був почутий лише зараз, коли за розробку ядерного проекту взялась Америка.

Під час Другої світової війни В. І. Вернадський з дружиною був евакуйований до Казахстану, звідки вони повернулись до Москви лише в кінці серпня 1943 року. Володимир Іванович відчуває, що час підбивати підсумки його земного життя, і зосереджується на написанні хроніки свого життя, історії зародження і розвитку ідей. Володимир Іванович Вернадський працює далі, – працює до останнього дня. 6 січня 1945 року він відійшов у вічність.

Вернадський є основоположником сучасного вчення про біосферу. Сукупність живих організмів у біосфері він назвав живою речовиною. Згідно з ученням Вернадського, жива Речовина, трансформуючи сонячне випромінювання, залучає неорганічну матерію у безперервний кругообіг. Величезна роль вчення Вернадського про біосферу та її розвиток у повній мірі почала виявлятися з другої половини ХХ ст. Цьому сприяли, з одного боку, розвиток екології, в якій поняття біосфери є одним з основоположних, а з другого – розвиток сучасної науково-технічної революції, яка висунула як одне з першочергових завдань проблему впливу людства на природу. Біосфера під впливом наукових досягнень і людської праці поступово переходить у новий стан – ноосферу – сферу розуму. Ідеї Вернадського про ноосферу, що має велике філософське узагальнення, виникли на стику двох основних напрямів його наукової діяльності – біогеохімії та історії наук. Останній Вернадський приділяв особливу увагу, вказуючи, що в моменти вибуху наукової творчості, науково-технічної революції «наукова думка є знаряддям досягнення нового». Проведені Вернадським аналізи еволюції наукової думки та наукового світогляду, а також дослідження структури науки представляють найбільший внесок у наукознавство, одним з основоположників якого він був. Розвивати ідеї великого академіка продовжують і зараз. Його праці й зараз мають практичне значення – вони були науковим одкровенням, яке змогло зрозуміти людство лише через десятки років. Наскільки ж правим він був, коли казав, що «в геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не буде використовувати свій розум і свій труд на самознищення».

Як визнання його заслуг, ім'я вченого присвоєно багатьом академічним інститутам, бібліотекам, кораблям тощо. Зокрема Національній бібліотеці України, яку він заснував. На пошану вченого названо два мінерали «вернадит» і «вернадскит». На честь науковця названо астероїд 2809 Вернадський. Академія наук СРСР у 1945 році установила грошову премію та золоту медаль імені В. І. Вернадського. Починаючи з 1973 року НАН України встановлена також премія імені В. І. Вернадського, а з 2003 р. – Золота медаль імені В. І. Вернадського Національної академії наук України. У 1963 році Пошта СРСР випустила поштову марку до 100-річчя від дня народження вченого. У 1964 році іменем ученого названо гірський хребет у східній частині Антарктиди. У 1996 році заснована українська антарктична станція Академік Вернадський. З нагоди 1500-річчя Києва і 118-ї річниці з дня народження академіка 12 березня 1981 року в місці сполучення проспекту Перемоги і названого його іменем бульвару було  відкрито пам’ятник Вернадському.

Пам'ятник Володимиру Вернадському у Києві

У 2000 році на всеукраїнському шоу "Людина року" вченому, за його заслуги перед вітчизняною і світовою наукою, та людством було присвоєно звання "Людина століття". 26 березня 2003 року Національним банком України в обіг випущена ювілейна монета номіналом 2 гривні, присвячена академіку Вернадському. 25 лютого 2013 року Національним банком України в обіг випущена срібна пам'ятна монета у серії "Видатні особистості України" номіналом 5 гривень, присвячена 150-річчю від дня народження Вернадського.. Портрет Володимира Вернадського розміщено на банкноті номіналом 1000 грн.

Портрет Володимира Вернадського на банкноті номіналом 1000 грн.

Великий титан науки Вернадський мав енциклопедичні знання. За своє життя він написав 416 значних наукових робіт (крім статей), з яких 100 присвячено мінералогії, 70 – біогеохімії, 50 – геохімії, 43 – історії науки, 37 – організаційним питанням, 29 – кристалографії, 21 – радіогеології, 14 – ґрунтознавству та іншим питанням. Слід виділити й праці з біології, проблем часу і симетрії, загальної геології, про родовища корисних копалин. Торкається він філософських проблем пізнання, реальності буття, вічності життя. Він умів здійснювати синтез знань, об’єднувати різні наукові дані; і це допомогло йому відкрити нові галузі розвитку наукової думки. Тому й зараховуємо його до великих учених, мислителів ХХ століття.

Рекомендуємо переглянути:

1. Шишаки і Вернадський [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.facebook.com/watch/?v=621905481492847
2. Володимир Іванович Вернадський : презентація  Вернадський [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://svitppt.com.ua/ekonomika/volodimir-ivanovich-vernadskiy1.html

Джерело: мережа інтернет.
Матеріал підготувала провідний бібліотекар Н. Г. Бакум

Життя — це постійний та безперервний пошук істини

У цьому році минає 300 років із дня народження українського просвітителя-гуманіста, поета, педагога, мандрівного філософа Григорія Савича Сковороди, який є найвидатнішою постаттю в культурному та літературному житті України ХVIII ст. Сковороду вважають зачинателем жанру байки. Сам Сковорода називав себе Варсавою (сином свободи).

Народився Г. С. Сковорода 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, на Полтавщині в козацькій родині. Батько Сава Сковорода був рядовим козаком, у мирний час займався шинкуванням і продажем вина в Чорнухах; помер наприкінці 1730-х або на початку 1740-х років. Мати Пелагея мала кримськотатарське походження. З дитинства, Григорій ріс заглибленим у свої думки хлопчиком, багато часу проводив на самоті. До господарської роботи він брався неохоче, тож батьки вирішили віддати його на навчання. Спочатку Григорія навчав сільський дяк, а згодом він навчався в церковнопарафіяльній школі. Допитливий хлопчик оволодів грамотою, мав хист до гри на народних інструментах, складав і гарно виконував пісні, мав непересічні здібності до наук і великий інтерес до читання. Матеріальна скрута, якої постійно зазнавала сім’я Сковороди і яку він щодня спостерігав навколо себе, привчили його з дитинства задовольнятись малим, бути невибагливим у харчуванні, одязі, побуті. Ця риса збереглася у нього на все життя.

Меморіальна садиба батьків Григорія Сковороди в Чорнухах

Після здобуття початкової освіти в рідних Чорнухах Григорій стає студентом Києво-Могилянської академії, яка на той час не поступалася перед тогочасними європейськими університетами. Академія мала багату бібліотеку, високоосвічених викладачів. На високому рівні було поставлено викладання мов, поетики, риторики.

Повний курс навчання складався з восьми ординарних класів і тривав 12 років. Чотири перших роки (підготовчий – фара, три молодші – інфіма, граматика, синтаксис) відводилися для опанування старослов’янської, латинської, української, грецької і польської мов. Приділялася увага класичній римській і грецькій літературам.

У двох середніх класах – поетики і риторики, навчали складати вірші, вчили загальним правилам віршування, прищеплювали вміння складати і проголошувати промови різного призначення (суворі, вітальні, вдячні, прохальні).

У двох старших класах – філософії та богослов’я, кількість слухачів суттєво зменшувалася через тривалий термін навчання (6 років). Проте, саме викладання цих двох предметів склало європейську славу академії. Богослов’я (православне), яке викладалось всупереч забороні польського уряду, мало полемічний характер, що зумовлювалося різними за канонами релігійними течіями на українських землях – православ’я, католицизм, лютеранство, уніатство, іудаїзм. Ця полемічність сприяла розвиткові у студентів критичного мислення, розширювала світогляд.

Значну увагу в Київській академії приділяли вивченню математики, що викладалася, як і всі інші предмети, за рукописними авторськими підручниками.

Григорій став одним з найретельніших, особливо наполегливих і тямущих студентів. Протягом навчання в академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку та інші мови, що давало йому можливість читати в оригіналах твори античних філософів, поетів та істориків, а також твори мислителів епохи Відродження і Нового часу, праці яких були присутні в академічній бібліотеці, якою він активно користувався. Саме під впливом філософських і літературних традицій академії закладався самобутній світогляд майбутнього гуманіста-просвітителя. Григорій Сковорода навчався в Київській академії з перервами майже 10 років.

У 1741 році Сковорода пройшов конкурсний відбір до придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни і вирушив до Санкт-Петербурга. У капелі він виконував партії в операх, літургіях, різних урочистостях. Зокрема, співав на коронації Єлизавети в Москві в італійській опері Йоганна Адольфа Гассе «La clemenza di Tito» («Милосердя Тита»). Наприкінці серпня 1744 року разом із капелою імператриці Єлизавети прибув до Києва, куди Єлизавета їхала «на поклоніння святим Божим угодникам». Назад Сковорода з імператорським двором вертатися не став, звільнився і повернувся до Києво-Могилянської академії, аби завершити навчання.

Після закінчення класу піїтики (теорія поезії), риторики й філософії прослуховує лише дворічний (замість чотирьох років) курс богослов’я і, бажаючи побачити чужі краї, пізнати ширше «коло наук», завербувався до «Токайської комісії із заготівлі вин до царського двору» під керівництвом генерал-майора Федора Степановича Вишневського.

Багато хто зі студентів у ту епоху, бажаючи ознайомитися з досягненнями закордонної науки, вдосконалити знання мов, шукав нагоди (за браком грошей і державних стипендій) у такий спосіб відвідати європейські країни. Під час служби в місії в м. Токай (Угорщина) Г. С. Сковорода побував у Відні, Братиславі та інших містах Угорщини, Австрії, Словаччини. Своє перебування за кордоном Г. Сковорода використав повною мірою задля поповнення своїх знань та знайомства з життям інших народів. Філософ знайомився зі звичаями й усною народною творчістю цих народів і зібраний матеріал згодом використав у своїх творах.

У жовтні 1750 року Г. С. Сковорода повернувся до Києва, а звідти – до Чорнух, де нікого з родини не застав у живих.

У 1751 році переяславський єпископ Никодим Сребницький запросив Сковороду працювати учителем поетики в нещодавно заснованому колегіумі в Переяславі. Григорій Савич погодився, підготував свій курс і розпочав заняття. Але згодом назрів конфлікт зі Сребницьким, якому не сподобалися новітні методи викладання педагога, і який наполягав на дотриманні старих методик. Сковорода не погодився змінити написані ним правила для поезії і його звільнили.

Наприкінці ХVІІІ століття колегіум перетворили на духовну семінарію. Нині у приміщеннях колишнього колегіуму (пам’ятка архітектури сер. ХVІІІ ст.) розміщено музей Григорія Сковороди, який було відкрито в 1972 р. Розміщена в одному з колишніх класів експозиція присвячена перебуванню Г.С. Сковороди на переяславській землі.

Члени ректорату ПУЕТ під час відвідин музею зробили декілька фотографій

Після звільнення Г. С. Сковорода проживав у приятеля, бідував. У цьому ж 1751 році він відновив навчання в Києво-Могилянській академії, вступивши на курс богослов’я. Богословський курс вів видатний поет, префект академії Георгій Кониський; він передбачав 4-річне навчання і прирівнювався до вищої університетської освіти. Сковорода навчався лише два роки.

Улітку 1753 року київський митрополит Тимофій Щербацький, на прохання свого приятеля Степана Томари (1719–1794) знайти гувернанта («інспектора») для навчання старшого сина Василя, порекомендував йому Григорія Сковороду як найкращого студента. Восени 1753 року Сковорода прибув у село Коврай Переяславського полку, де був маєток Томари.

У 1754 році стався конфлікт, через який виховання Василя перервалося на кілька місяців: хлопець дав неправильну відповідь на поставлене запитання, за що запальний Сковорода назвав його «свинячою головою». Про це стало відомо матері Ганні (яка була донькою Василя Кочубея), і вона наполягла на тому, аби покарати «інспектора». Томара звільнив Сковороду. Але зовсім скоро знову умовив Г. С. Сковороду повернутися до вчителювання у своєму домі.

У Ковраї Сковорода почав писати поезію, зокрема кілька поезій для збірки «Сад божественних пісень».

Улітку 1759 року Сковорода покинув Коврай, оскільки Василь Томара зібрався їхати вчитися закордон до Замостя і Відня. До свого домашнього вчителя Василь на все життя зберіг повагу і найтепліші почуття.

З 1759 року для Григорія Савича розпочинається новий активний період улюбленої педагогічної праці, його запрошують до Харківського колегіуму читати курси поетики, синтаксису і грецької мови. Він погоджується, прагнучи поширювати науку в дусі гуманізму й просвітительства, «делать моему обществу пользу». У колегіумі педагог набуває популярності завдяки своєму талантові, здібностям оратора й розумові вченого. Але Г. С. Сковороді запропонували прийняти постриг, оскільки, за статутом колегіуму, викладачами могли бути висвячені на священників, або ченці. Але педагог категорично відмовився від пропозиції і влітку 1760 р. залишає колегіум.

Проте вже наступного року єпископ Іоасаф, цінуючи його таланти й бажаючи «извлечь из дарованій его пользу», знову запропонував Григорію Савичу місце викладача і право читати навчальну дисципліну за вибором. Тепер вимога прийняти чернецтво не ставилася перед педагогом.

Працюючи в колегіумі ще три навчальних роки, філософ згуртовує навколо себе здібних учнів, веде з ними довгі бесіди, навчає гри на органі, сопілці, організовує хор. З цього часу починаються його пожиттєві дружні стосунки з учнем Михайлом Ковалінським, який став не тільки найближчим другом, але в майбутньому й біографом Григорія Савича. Саме в листах до нього Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що пізніше ставали основою філософських трактатів.

Великий авторитет мав Сковорода серед учнів, його прямота, критика фальші, новаторські підходи до викладання – посилюють заздрощі та неприязнь до нього колег і особливо вороже налаштовують нове керівництво. Поета починають переслідувати, забороняють проводити позакласні заняття, тому в 1764 році він залишає колегіум, щоб у 1768 році останній раз ще на рік повернутися в його стіни. Звинуваченого у вільнодумстві, філософа в 1769 році було звільнено з Харківського колегіуму і він змушений назавжди припинити педагогічну, а разом з нею і будь-яку службову діяльність.

У житті Г. С. Сковороди настав новий період, сповнений матеріальних і життєвих незгод, проте дуже плодотворний у творчому відношенні. Втративши надію на одержання кафедри, з якої можна було б розповсюджувати свої ідеї, Сковорода стає мандрівним філософом, народним просвітителем і впродовж 25 років, до самої смерті веде життя мандрівника.

Свідомо, не заживши ні домівки, ні майна, ні родини, він ходить по містах і селах із книжкою в руці й торбиною за плечима. Цей час став апогеєм його філософської творчості. Один за одним Сковорода створює трактати у поширеній тоді літературній формі діалогів, складає притчі, байки. У селі Гужвинське, сховавшись «от молвы житейской и злословий духовенства», мислитель пише свій перший філософський твір «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе» (приблизно 1769-1771 рр.), а згодом другий – «Симфонія, наречення Книга Асхань о познаніи самого себе» (приблизно 1772 р.). У них Григорій Савич розробляє тему пізнання й самопізнання. У пізнанні для нього головне – розкриття й усвідомлення сутності людини, а пізнання себе в гармонії світу є осягненням істини буття.

На цей час припадає і початок написання 15 байок, які пізніше ввійшли до збірки «Басни Харьковскіяі». Його байки, що мають повчально-виховний характер, максимально наближені до тогочасної розмовної мови, в них часто натрапляємо на прислів’я, які автор вживає для підтвердження справедливості власних думок. Усвідомлюючи доступність байки як форми повчання, Г. С. Сковорода називає їх «игрушками».

Наступний цикл філософських трактатів Г. С. Сковороди присвячується етичній проблемі досягнення щастя. Ці праці («Діалог, или разглагол о древнем мире», «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни», «Кольцо», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» (всі вони датуються приблизно 70-ми роками) увібрали в себе попередні теоретичні положення й узагальнено стверджують думку просвітителя, що шлях до щастя пролягає через моральне вдосконалення.

Г. Сковорода був бажаним гостем у хатах простого народу, де він знаходив і притулок, і харчі, і турботу про свій одяг, зупинявся він також і у своїх приятелів із середовища тодішньої інтелігенції – священників, службов-ців, купців, поміщиків. Не маючи під рукою потрібної літератури, Г. Сковорода, щоб ознайомитись з матеріалами, йшов у Харків і працював у бібліотеках колегіуму або приватних бібліотеках своїх знайомих. Постійно перебуваючи в селянсько-козацькому середовищі він мав друзів і серед інших прошарків населення, зокрема, серед викладачів Харківського колегіуму, службовців.

Незвичний спосіб життя філософа, його вільнодумство, критика офіційної церкви і виступи проти існуючих порядків створили йому велику популярність в Україні та далеко за її межами. Але це сприяло тому, що за Сковородою було встановлено таємний поліцейський нагляд, проти нього заведені таємні справи, в які заносились донесення шпигунів.

Перебираючись з місця на місце, проживаючи то в одних знайомих, то в інших Г. Сковорода з настанням старості і не думав змінювати спосіб свого життя. В останній рік життя Сковорода проживав у селі Пан-Іванівка в домі колезького радника Андрія Івановича Ковалівського, який доводився вітчимом майбутньому засновникові Харківського університету Василеві Каразіну.

Мандрівному філософу вже йшов 72-й рік, коли навесні 1794 року він відправився у село Хотетово Орловської губернії, щоб провідати свого друга М. Ковалинського, з яким не бачився 19 років.

Після повернення в Україну наприкінці серпня Г. Сковорода поселився в маєтку давніх друзів Ковалевських у селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області, де прожив понад місяць, там він і скінчив своє подвижницьке життя 9 листопада 1794 року.

Будинок поміщиків Ковалевських. Зараз національний музей Г. Сковороди
(зруйнований 6 травня 2022 року російською ракетою, але музей – це не тільки приміщення, цінні експонати вціліли)

Згідно із заповітом Г. Сковороди його було поховано не на кладовищі, а на його улюбленому місці – на високому пагорбі, під могутнім дубом. На надгробку його могили викарбували напис: «Мір ловил меня, но не поймал», заздалегідь складений ним самим. У цій епітафії афористично було викладено кредо українського філософа.

Могила Г. Сковороди на території музею в с. Сковородинівка

Своїми творами (філософські трактати, байки, вірші) просвітитель прагнув донести до свідомості кожного найважливіші закономірності щасливого життя як загальнолюдської мети й тим самим збагатив вітчизняну філософію гуманістичним життєствердним ученням: від пасивного прийняття щастя до активного утвердження його в ідеалі самопізнання, «сродної» праці на своє і спільне благо.

Педагогічні ідеї Г. Сковороди відіграли значну роль у подальшому розвитку вітчизняної науки про виховання і освіту. Українці із вдячністю згадують його як свого мудрого вчителя. За його книжками вчився читати Тарас Шевченко. Думки великого просвітителя, втілені у віршах і піснях, розносилися по землі кобзарями й лірниками, полонячи людські душі.

І. Франко писав: «Григорій Сковорода – явище вельми помітне в історії розвитку українського народу, мабуть, найпомітніше поміж усіх духовних діячів наших XVIII ст.».

Ювілей видатного українця, попри війну відзначатиметься на державному рівні. Таке рішення прийняв Кабінет Міністрів, а Міністерство культури та інформаційної політики України сприяло тому, що дата 300- річчя із дня народження Г. Сковороди увійшла до переліку ювілейних дат ЮНЕСКО 2022 року.

З метою популяризації спадщини видатного філософа, поета, педагога на сайті бібліотеки ПУЕТ розміщено віртуальну виставку книг.

Джерело: мережа Інтернет
Матеріал підготувала бібліотекар I категорії Н. М. Кирса

«Ні, не хочу тієї слави, їй-Богу, не хочу. Вся моя слава – Україна»

13 травня 1849 року народився визначний український письменник, драматург і громадський діяч Панас Мирний (Панас Якович Рудченко). Народився в сім’ї бухгалтера повітового казначейства Якова Григоровича і його дружини Тетяни Іванівни Рудченків, які проживали в козацькому містечку Миргороді на Полтавщині. У родині шанували традиції, мову, християнську мораль та релігійні свята, дотримувалися постів. Дітям змалку прищеплювали віру в Бога, слухняність, чесність та порядність, не відгороджували їх від простих людей. Малеча полюбляла слухати казки своєї няньки баби Оришки. Згодом баба Оришка стала прообразом бабусі Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»; її устами розповість письменник «Казку про Правду і Кривду».

Батьки Панаса Мирного

«Майбутній письменник дивував рідних спокоєм і замкнутістю, – пише біограф Андрій Пітонов. – Сім’я, у якій було троє братів і сестра, жила бідно. Мізерний батьківський заробіток не рятував, безграмотна мати не працювала. Виручав шматок власної землі.

Брати Іван (фольклорист, літературний критик та письменник Іван Білик) та Панас навчались у Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому трикласному училищі. Обидва за старанність і відмінні успіхи в навчанні були нагороджені «похвальними листами». На жаль, за браком коштів продовжити освіту вони не змогли. Тож у 14 років Панас іде працювати до Гадяцького повітового суду, потім до повітового казначейства помічником бухгалтера. Якийсь час він працює в Прилуках, потім у Миргороді. Перебуваючи на службі, він водночас займається самоосвітою та, за прикладом брата Івана, збирає фольклорний матеріал. На цей період, під впливом творів Т. Шевченка, припадають перші спроби пера. Пізніше частину зібраних братом фольклорних матеріалів І. Білик опублікує у збірниках «Народные южнорусские сказки» та «Чумацкие народные песни».

Панас Мирний разом із братом Іваном Біликом

У 1871 році Панас Якович переїздить до Полтави де працює у губернській державній скарбниці й казенній палаті. «Задумався я над життям свого брата-чиновника, – писав у щоденнику П. Рудченко. – Непривітне воно саме по собі те сидіння з дня у день над столом, те брязкання на щотах, те поставлення усяких свєдєній та відомостів, само тоді в’їдається у серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш заради куска хліба, – о, яке невеселе і тяжке життя!». Рутинна робота, «пограти в карти» та випити на службі – усе це давило на П. Рудченко. Він уважав за краще проводити час не в компаніях, а за книгами. Проте роботу свою робив скрупульозно, мав чимало нагород і навіть дослужився до чину дійсного статського радника, що прирівнювалося до військового чину генерала. У 1880 році титулярний радник П. Рудченко за зразково-сумлінну службу був нагороджений орденом Станіслава ІІІ ступеня.

В історію української літератури Панас Мирний увійшов як автор реалістично-психологічної прози.

Одним із чинників формування літературно-естетичних поглядів Панаса Мирного була літературна ситуація в Україні початку 70-х років ХІХ ст., яка характеризувалась значним впливом творчості Т. Шевченка, утвердженням оповідної традиції (творчість Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, О. Стороженка, П. Куліша та ін.), появою певної системи жанрів в усіх родах літератури. Загалом літературно-естетичну програму Панаса Мирного можна визначити як орієнтацію на реалістичний тип творчості. Процес становлення прозаїка-реаліста не виключав використання романтичних елементів.

Естетична цінність прози Панаса Мирного пов’язана з тим, що саме в другій половині ХІХ ст. в українській літературі відбувався відхід від фольклорних ремінісценцій до творення власне художньої літератури як виду словесного мистецтва.

Розпочавши із традиційних для літератури першої половини ХІХ ст. оповідних жанрів, у зрілий період він створив великі епічні полотна, які склали цілий етап у розвитку української літератури.

Літературна спадщина Панаса Мирного характеризує його як майстра слова, який найвищою цінністю художньої творчості вважав правду життя. Прагнення дослідити людську душу в різних життєвих обставинах на основі реалістичного методу зображення, сприяло появі певних соціальних типів у творах Панаса Мирного (селянина, поміщика, міщанина). У процесі становлення індивідуальної манери письменника у сфері психологічного аналізу, художній світ наповнюється не запрограмованими характерами-типами, а яскравими людськими особистостями.

Психологічне дослідження Панаса Мирного – це справжнє експериментування, коли внутрішній світ дійової особи – таємниця не тільки для автора, а й для самого персонажа. Тоді процес душевних змін подається як внутрішня драма, де цілковито знімається будь-яка запрограмованість. А драматичне напруження ситуації твориться в той самий момент, коли персонаж опиняється на життєвому роздоріжжі. І навіть він сам (учасник сюжетної дії) часто не може розібратися в своїх думках, щоб дійти конкретного висновку, який би вказував на вихід зі скрутного становища.

Використовуючи поряд із психологічним аналізом принцип соціального детермінізму, Панас Мирний закономірно за основу обирає проблеми тогочасної дійсності. Це одна з ознак українського реалізму другої половини ХІХ ст.

Еволюція стилю Панаса Мирного пов’язана з процесом появи нових жанрів у творчості письменника й в українській літературі другої половини ХІХ ст. Багатоплановість художнього мислення, прагнення зобразити цілісну картину світу в усіх особистісних взаємозв’язках, у часових і просторових художніх площинах сприяли появі романного жанру.

Реальна дійсність для Панаса Мирного є не просто «вихідним пунктом» для створення адекватної картини-образу світу, а своєрідним поштовхом до побудови індивідуальної філософсько-естетичної концепції буття.

Вершиною епічного мислення Панаса Мирного вважаються романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», де автор у центр художнього дослідження ставить неординарну людину й детально простежує її психологічний стан за різних обставин. Зображення світу як епічної події, тобто створення цілісної предметної картини дійсності, – домінантна риса в художньому світі Панаса Мирного й на пізньому етапі творчості, у час появи неоромантичних тенденцій в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Характеризуючи творчу особистість Панаса Мирного, варто згадати про його перекладацьку працю. Йому належать переклади творів О. Пушкіна, К. Рилєєва, М. Лермонтова, М. Огарьова, О. Островського, В. Шекспіра («Король Лір»), Г. Лонгфелло («Дума про Гайявату»). Користуючись характерною для українських дум образно-стилістичною й ритмічною системою, письменник здійснив оригінальний переспів «Слова о полку Ігоревім» – «Дума про військо Ігореве».

Поетична спадщина Панаса Мирного налічує близько 300 віршів. Проте сам автор відчуває їх художню недосконалість. Його поезію можна вважати швидше вправами з шліфування художнього слова, ніж майстерним поетичним обігруванням авторської думки.

Довго не розкриваючи свого літературного псевдоніма, Панас Мирний вів під своїм власним ім’ям активну громадську діяльність. Через те, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та й для офіційних властей була таємницею. Та справа ще й в тому, що Панас Мирний, як людина виняткової скромності, вважав, що слід дбати не про популярність своєї особи, а про працю на користь народу. І лише у квітні 1892 року після вистави «Лимерівна» в Полтаві, коли на виклик «Автора!» вийшов на сцену Панас Якович і йому з низьким поклоном Марія Заньковецька піднесла вінок, зачарований грою, зворушений до сліз письменник забув свій кодекс – не розкривати псевдоніма. Так Панас Мирний вперше «розсекретив» своє друге ім’я. «Полтавские губернские ведомости» писали про цю подію: «Картина то была невиданная в Полтаве и очень трогательная».

Під своїм іменем він підтримував тісні зв’язки з багатьма діячами української культури: Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою. Як член комісії міської думи він бере активну участь у спорудженні пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. Особливо посилюється громадська діяльність Панаса Мирного напередодні та в період першої російської революції. Він виступає з відозвами, у яких закликає до боротьби за свободу й рівноправність жінок. Співпрацює з журналом «Рідний край», який 1905 року почав видаватися в Полтаві. У низці своїх творів («До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців») відгукується на революційні події.

Коли в 1914 році було заборонено вшанування пам’яті Тараса Шевченка, письменник у відозві, написаній із цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення діями російської влади. Не дивно, що в 1915 році поліція розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного.

Революція 1917 року перевернула життя багатьох людей. Радянські критики писали про П. Мирного як про прибічника радянської влади, тому що 68-річний письменник, щоб прогодувати родину, пішов працювати в Полтавський губфінвідділ. Доказом того, що він не сприйняв революцію, є вірш «До волі» та нарис про нього у «Літературній енциклопедії», (виданій у 30-х рр. ХХ ст.),у якому наголошувалось, що П. Мирний підтримував Центральну раду, а пізніше С. Петлюру.

Найкращі свої твори Мирний написав у Полтаві, на своїй першій квартирі по вулиці Монастирській, убудинку № 14, який тепер не існує. Після одруження він переїхав убудинок № 8 по вулиці Малосадовій (нині – вулиця Короленка, будинок теж не зберігся), де прожив з 1889 до 1903 року, коли придбав садибу на Кобищанах. З Кобищанів Панас Якович ходив на службу в центр міста через яри і гори, або їздив власним конем по вулиці Кобеляцькій.

Своє справжнє взаємне кохання – Олександру Шейдеман, Панас Мирний зустрів у 40 років у Полтаві. Познайомилося майбутнє подружжя Рудченків на суботніх літературних вечорах у полтавського етнографа В. Василенка. 26-річна Олександра Шейдеман була капітанською донькою та генеральською сестрою. Вона закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат та Харківське музичне училище, була начитаною, знала кілька іноземних мов. На момент зустрічі з Панасом Яковичем, Олександра Михайлівна не збиралася надовго залишатися в Полтаві, бо мала багатого нареченого лікаря в Петербурзі.

Панаса Яковича Олександра одразу ж вразила у саме серце. Його зачарувала не тільки її молодість та глибокі блакитні очі, а й знання літератури та музики. Крім того, на чоловіка вплинуло й те, що майбутня обраниця жила не за батьківські кошти, а сама заробляла на життя, викладаючи музику в Полтавському інституті благородних дівчат. На той час серед панночок таке траплялося не часто. Мовчазний та замкнений з дитинства, Панас Рудченко вирішив будь-що добитися взаємності від красуні. Він пише їй сповнені ніжності листи. Називає її Шурочкою, доброю, святою, голубкою. Зрештою, серце молодої дівчини було підкорене. Вона відмовила своєму петербурзькому нареченому, між іншим двоюрідному брату, щоб вийти заміж за Панаса Мирного. 16 квітня 1889 року закохані одружилися. Весілля було скромним, святкували в Карлівці в домі нареченої. Батьки та рідні нареченого навіть не приїхали, лише надіслали листівки. Подружжя Рудченків виростило трьох синів – Віктора, Михайла та Леоніда.

Подружжя Олександри та Панаса Рудченків

Але під час Першої світової війни й Української революції родину письменника спіткала трагедія. Старший син Віктор Рудченко, який закінчив юридичний факультет Московського університету, був мобілізований до російської армії й загинув 1915 року під Рівним. Наймолодший син Леонід, який навчався у Київському артилерійському училищі, вступив до лав Армії Української Народної Республіки й загинув навесні 1919 року в боях проти більшовицьких загарбників. Середній син Михайло теж пішов воювати зі студентської лави – спочатку до царської армії, потім до білогвардійської, зрештою до більшовицької. Тільки він пережив батька, і згодом навіть очолював його музей у Полтаві.

З березня 1919 року письменник починає хворіти, але продовжує працювати, бо до цього змушує його життя. У 1920 році 19 січня він останній раз відміряв свій шлях на службу і додому, провів вечір у сім’ї. Під ранок Олександра почула гуркіт, кинулася до чоловіка і побачила його на підлозі без свідомості. Земський лікар засвідчив інсульт – крововилив у мозок. О 5 годині 30 хвилин 28 січня 1920 року Панаса Яковича Мирного не стало. Під сумні дзвони Успенського собору його ховали 30 січня на старому, так званому військовому кладовищі. Але 29 серпня 1936 року прах його було потривожено в зв’язку із закриттям цвинтаря. Останки Панаса Мирного перезаховано в Зеленому Гаю, на схилі гори, через яку ходив він у місто і де відпочивав. Пізніше рядом із ним було поховано й дружину.

В особовій справі колишнього статського радника, класика української літератури, за 57 років служби з’явився перший документ українською мовою про виключення його з-поміж службовців у зв’язку зі смертю.

Відкритий сином Михайлом музей у Полтаві – єдиний в Україні. Тут зберігаються його картини, адже він чудово малював, фотографії, малюнки дочки його брата Івана – Ольги. Перед будинком встановлено пам’ятник письменнику – бронзовий бюст на гранітному постаменті.

Бюст П. Мирного поряд із меморіальним музеєм у Полтаві (скульптор О. П. Олійник).

У меморіальному будинку сім кімнат, де представлено більше тисячі експонатів: документи, фотографії, книги, особисті речі. Площа садиби, де розташований музей, півтора гектара. Тут росте більше тисячі дерев і чагарників, навколо невеликого ставка розкинулись гілки плакучої верби. У кінці алеї шумлять листям трьохсотлітні дуби. Вони пам’ятають скромного й великого літератора. У 1925 році в Полтаві 3-ю Кобищанську вулицю перейменовано на вулицю Панаса Мирного.

У центрі містечка Гадяча є будинок, на меморіальній дошці якого напис: «У цьому будинку з 1858 по 1865 рр. жив і працював видатний український письменник П. Мирний». А в м. Миргород є пам’ятна плита на місці де народився і жив Панас Мирний.

Пам’ятна плита на місці де народився і жив Панас Мирний

Слава та визнання прийшли до П. Мирного після смерті. Його твори перекладено багатьма мовами світу. За сюжетами його творів ставлять п’єси, знімають фільми (наприклад, за повістю «Повія» І. Кавалерідзе поставив художній фільм «Гулящая», де головну роль зіграла Л. Гурченко), його твори вивчають і досліджують в освітніх та наукових закладах. Проте сказати про П. Мирного краще, ніж він сам в останньому своєму нарисі «Робота», що побачив світ в 1909 році, неможливо: «Ні, не слава... поривала мене в мої молоді літа до роботи. Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами й підбурювала думки до роботи».

Джерело: мережа Інтернет

Матеріал підготувала провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Л. О. Тимченко

Микола Лисенко – композитор, основоположник української класичної музики

Микола Лисенко народився 22 березня 1842 року в селі Гриньки на Полтавщині в сім’ї поміщика Віталія Романовича Лисенка. Полковник Орденського кірасирського полку Віталій Романович Лисенко, батько майбутнього композитора, був високо освіченою людиною, духовно пов’язаною з декабристським рухом 1825 року. Вийшовши у відставку в чині «полковника з мундиром», обирався повітовим маршалком – предводителем дворянства Таращанського і Сквирського повітів, а на схилі віку затято опікувався етнографічними дослідженнями рідного краю.

Мати композитора, Ольга Єреміївна з дому Луценків, походила з полтавських поміщиків. Освіту вона здобувала в петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, добре знала французьку мову, грала на фортепіано. Вона, читала, писала і спілкувалася переважно французькою мовою і сварила дітей не лише за українські слова, але й за російські. Вона так і не вивчила української, і, коли на схилі років вона, намагаючись догодити відомому сину, переходила на українську, це було так кумедно, що Микола Віталійович казав: «Мама, не терзайте Украину». Любов до українського побуту та народної мудрості йому змалку прищепили двоюрідні дід і бабуся за материнською лінією – Микола Петрович та Марія Василівна Булюбаші. Тут, у Гриньках, як згадував пізніше М. Старицький, над Миколою «...зіткнулись два цілком протилежних і навіть ворожих впливи з одного боку – французька мова, манери і аристократична манірність (мати й гувернантка), з другого боку – українська мова... пестощі і зайва простота манер. Перша сторона переслідувала не тільки простонародне слово, але навіть і російське, забороняючи всякі зносини з «пейзанами», а друга, навпаки, заохочувала всяку простоту, зацікавлювала розум і фантазію дитини казками народними та піснями, а вечорами відпускала весь полк служниць для забав з паничем звичайно, забави ці полягали в різноманітних народних іграх». У такому середовищі, серед таких людей і виростав майбутній композитор. Але саме народна стихія, культура й побут народжували в серці малого Миколи невгасиму любов до рідної пісні, мови, мистецтва.

Отже, змалку Микола знав французьку й українську мови, російську абетку вивчив від батькового однополчанина російського поета Афанасія Фета. Уже в п’ять років мати Миколи, Ольга Єреміївна, побачила хист хлопчика до музики і розпочала опікуватись його навчанням. Сама чудово грала на роялі, відчула музичність сина і дала йому перші уроки. Із п’яти років батьки запросили для малого вчительку. Перший музичний твір Микола Лисенко написав у дев’ять років. Це була популярна в той час полька. Щоб підтримати юний талант, до дня народження Миколи Віталій Романович видав у Києві партитуру польки друкарським способом.

Після домашнього виховання Микола Віталійович учився в Києві, спочатку в пансіоні Вейля, потім – у пансіоні Гедуена, у якому дітей готували до вступу в гімназію. У цьому закладі музика займала не останнє місце у вихованні та навчанні. Одинадцятирічний хлопчина показав себе майже одразу як у здібностях, так і в старанності. Літні канікули Микола завжди проводив у рідному селі. На той час туди приїжджав із Полтавської гімназії й Михайло Старицький, троюрідний брат М. Лисенка. Це товаришування зіграло свою благодатну роль у подальшому житті обох велетів нашої культури.

У 1855 році М. В. Лисенка віддали на навчання до 2-ї Харківської гімназії. Під час навчання в гімназії він приватно займався музикою з М. Дмітрієвим та чехом І. Вільчеком. Поступово юнак став відомим у Харкові піаністом, якого запрошували на вечори, бали, де він виконував п’єси Моцарта, Бетховена, Шопена.

Микола Лисенко – гімназист

Весною 1859 року Микола Віталійович закінчив гімназію зі срібною медаллю. У тому ж році, разом зі своїм двоюрідним братом М. Старицьким, вступає на природничий факультет Харківського університету. Під час навчання в Харкові Лисенка часто запрошували грати на балах. Під час одного з таких виступів він так розчулив своєю грою одну панночку зі знаної в Харкові аристократичної родини, що та зняла з грудей золоту брошку із самоцвітом і пришпилила молодому піаністу на сюртук, «наче орден». За кілька тижнів Лисенко віддав прикрасу як лот до лотереї, кошти від проведення якої йшли на підтримку бідних студенті.

Через рік батьки Миколи Віталійовича переїхали до Києва, і брати перевелися в Київський університет. У Києві М. Лисенко поринає в суспільно-культурну діяльність - бере участь у підготовці «Словаря української мови» Бориса Грінченка, є одним з організаторів недільних шкіл для робітників. Коли в травні 1861 р. було перепоховання Тараса Шевченка, київські студенти шляхтичі Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Михайло Старицький та Микола Лисенко упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі. Вже у студентські роки Микола Віталійович збирає довкола себе любителів музики й організовує студентський хор, репертуар якого складається переважно з українських народних пісень, записаних і опрацьованих Лисенком.

Після закінчення університету в 1865 році та невеликої служби мировим посередником у с. Таращі Київської губернії, Микола збирає сімейну нараду з приводу вступу до музичного навчального закладу. Тоді вся родина побачила його серйозні наміри у царині музики і підтримала у вступі до Лейпцигської консерваторії. Тож, у 1867 pоці Лисенко виїжджає до Лейпцига, де два роки навчається в консерваторії, опановує гру на скрипці й органі, бере додаткові лекції з композиції й теорії музики.

У 1868 році Микола приїхав додому на канікули та обвінчався з Ольгою О’Коннор, а потім повернувся до Лейпцига вже з нею. Батьки Ольги О’Коннор – першої дружини композитора – поміщики шотландсько-французького походження. Жили неподалік Лисенків – у Миколаївці, нині Фрунзівка Глобинського району на Полтавщині. У ній молодята й вінчалися в липні 1868 року. «Ольга была… очень хорошенькая, умная, острая и живая чрезвычайно. Приглянулась мне в период моего отъезда за границу в Консерваторию. Тоскуя по родине, я стал писать Ольге. Вот и начало Гименея! Приехав летом на вакации, я, подгоняемый Ольгой (я всегда был несколько конфузлив), объяснился», – згадував пізніще Лисенко.

Вони з Ольгою прожили 12 років, але не мали дітей. Очевидно, через те й розійшлися. Не офіційно, бо тоді це був складний процес, суд вимагав би назвати «винних». А вони обоє цього не хотіли. Просто припинили жити разом і зберегли добрі стосунки. Вважають, що романс «Коли розлучаються двоє» на слова Генріха Гайне Лисенко присвятив саме Ользі О’Коннор.

Ольга О’Коннор та Микола Лисенко

У 1869 році Лисенко склав екзамен у консерваторії, виконавши концерт Бетховена з власною каденцією. За час перебування в Лейпцигу Микола Віталійович створив досить багато: опублікував дві збірки народних пісень для голосу з супроводом фортепіано, ряд романсів на слова Т. Шевченка, струнний квартет, тріо для двох скрипок і альта, увертюру на тему народної пісні «Ой запив козак, запив», «Юнацьку симфонію», «Українську сюїту у формі старовинних танців на основі народних пісень», музику до Шевченкового «Заповіту», яка стане початком цілого циклу «Музика до Кобзаря».

Лисенкові, як піаністові, пророкували блискуче майбутнє в Німеччині, але він не залишився там після завершення навчання і в 1869 році повертається на Україну та оселяється в Києві. Він здобуває визнання як піаніст-виконавець і педагог. Організовує з любителів хор і дає концерти слов’янської народної музики. Записує народні пісні, зокрема від співачки Меланії Загорської. Тоді ж знайомиться з відомим кобзарем Остапом Вересаєм. Про його репертуар, манеру виконання Лисенко пише наукову працю «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм».

У 1872 році з’являється його перший закінчений музично-сценічний твір – оперета на лібрето Михайла Старицького «Чорноморці». У слід за нею виникає вже справжня велика опера на сюжет повісті Миколи Гоголя «Різдвяна ніч», яку в 1874 р. автори-аматори поставили в Київському оперному театрі як музичну комедію. Вистава мала великий успіх.

У 1874 році Лисенко, прагнучи вдосконалюватись у музично-сценічному жанрі, вирішує взяти кілька уроків у найбільш визначного російського педагога та оперного композитора М. Римського-Корсакова – професора петербурзької консерваторії. Тож виїжджає на деякий час до столиці російської імперії. Навчання там, а також зустріч і товаришування з представниками «Могутньої кучки», робить свій вклад у творчість Лисенка. У Петербурзі він пише багато нових творів, зокрема працює над оперою «Маруся Богуславка», а після повернення до Києва створює величезну кількість своїх доробків і постійно виступає з хором і сольно.

У 1876 році побачив світ третій випуск народних пісень в обробці М. Лисенка, але за кордоном – оскільки того ж року вийшов горезвісний Емський указ, спрямований на придушення національної культури. Тому збірку Лисенка не було допущено в Україну.

У 1878 році Микола Віталійович одружується з Ольгою Липською. Саме тоді розпочинається «золотий» час Лисенка як сім’янина і як творця.

Микола Лисенко з дружиною і дітьми

З Ольгою Липською Лисенко жив цивільним шлюбом, «на віру». У цьому шлюбі народилося семеро дітей (двоє померло маленькими). Після смерті Ольги Липської Ольга О’Коннор, записала цих дітей на себе, щоб дати їм офіційний статус.

У 1880-х Микола Віталійович починає працювати над своїм найбільшим твором – оперою «Тарас Бульба», який був вершинним у його творчості й найвищим досягненням української дожовтневої оперної музики, а також іншими своїми відомими творами – опера «Утоплена», кантата «Радуйся, ниво неполитая», дитячі опери «Коза-Дереза», «Пан Коцький» та багато інших. Окрім того, митець продовжує вчителювати і навіть влаштовує численні хорові подорожі з виступами.

Великий слід в історії української музичної культури залишили хорові подорожі М. Лисенка Україною. Народна пісня, хорове мистецтво долинали до найвіддаленіших куточків нашого краю.

Як композитор, Лисенко писав у різних жанрах. Це і продовження серії музики до «Кобзаря», і пісні на тексти Івана Франка, Лесі Українки, Генріха Гейне. Також він друкує збірки українських народних пісень для голосу з фортепіано, для чоловічого й змішаного хорів. Одна за одною з’являються опера «Наталка Полтавка», дитяча опера «Зима і Весна». Він є автором хору «Боже великий єдиний...» – духовного гімну України.

Плідною була й наукова діяльність композитора. Визнання серед громадськості здобули його праці «Народні музичні інструменти на Вкраїні», «Про тарбан і музику пісень Відорта», «Музика до думи про Богдана Хмельницького». Лисенко також вів виконавську діяльність, брав участь у хорових та камерних інструментальних концертах.

Активну участь узяв композитор у підготовці до відкриття 1903 році в Полтаві пам’ятника зачинателеві нової української літератури І. Котляревському. На урочистостях із нагоди цієї події прозвучала кантата М. Лисенка «На вічну пам’ять Котляревському».

Кінець XIX – початок XX ст. – вершина творчої і громадської діяльності Миколи Віталійовича. У 1903 році широко відзначався 35-річний ювілей його творчого шляху. У Києві на честь ювіляра було поставлено «Різдвяну ніч», у Петербурзі влаштовано великий концерт. Під час урочистостей друзі організували збір коштів для композитора. На частину з них восени 1904 року в будинку на вул. Велика Підвальна (тепер Ярославів Вал) у м. Києві було відкрито музично-драматичну школу. Тут уперше в Україні працювали відділ української драми та класи народних інструментів, зокрема бандури, і теорії музики. Вихованцями школи були композитори Л. Ревуцький, К. Стеценко, артисти О. Ватуля, Б. Романицький, скрипаль М. Полякін, фольклорист В. Верховинець, співак М. Микита, хоровий диригент О. Кошиць та ін. Композитор працював у своїй школі до останніх днів життя.

Музичну діяльність М. Лисенко постійно поєднував із невтомними зусиллями на громадській ниві. Ще в молоді роки він співпрацював з київською «Громадою». Пізніше активно гуртував українських митців у Київському літературно-артистичному товаристві. Разом з О. Кошицем організував у 1905 році музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя, а в 1906 році першу всеукраїнську організацію «Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві», на адресу якого надходили кошти від концертів і благодійні внески з Австралії, Америки, Канади, не кажучи вже про всю Європу.

Події 1905–1907 років – першої російської буржуазно-демократичної революції – сколихнули суспільне життя України, вплинули на літературний і мистецький процес. Лисенко палко відгукнувся на цю подію. Композитор пише хор «Вічний революціонер», солоспів «В грудях вогонь», згодом оперу-сатиру «Енеїда», музику до драми «Остання ніч» М. Старицького. Митець створює також ряд ліричних мініатюр на слова Дніпрової Чайки, Олександра Олеся, М. Вороного – «Єрихонська рожа», «Айстри», «Нічого, нічого»; кілька хорів, фортепіанних п’єс та оперу-хвилинку «Ноктюрн».

У 1908 р. Лисенко став засновником і визнаним лідером «Українського клубу» – об’єднання, що відіграло виняткову роль у формуванні національно свідомої інтелігенції.

Помер Микола Лисенко раптово. У вересні 1912 року його приятель, професор Триштель, застерігав, що серце композитора в ненадійному стані. А вранці 24 жовтня Микола Віталійович зібрався йти до Музично-драматичної школи – і тут стався серцевий напад. За півгодини маестро не стало. Олена Пчілка згадувала, що після смерті на його обличчі ще якийсь час лишався живий вираз жалю й смутку. Згодом він зійшов і лице покійника стало суворе.

Похований на п’ятий день – чекали, доки з’їдуться родичі, діти та численні делегації з усієї України. На Байкове кладовище труну супроводжували тисячі людей, кілька хорів. Коли процесія йшла Васильківською повз театр Садовського, нинішня Оперета, оркестр театру заграв Жалобний марш Лисенка.

Уже 14 вересня 1913 року в Полтаві відбулося вшанування пам’яті Миколи Лисенка з нагоди першої річниці його смерті. До цієї дати полтавська громада опублікувала життєпис композитора (В. Будинець «Славний музика Микола Віталієвич Лисенко» (видання Полтавської української книгарні, 1913).

Іменем Миколи Лисенка назвали провідні мистецькі установи України, такі як Львівська національна музична академія (1903 р.), Харківський академічний оперний театр (1944 р.), Колонний зал Національної філармонії (1962 р.), Київська спеціалізована музична школа (1944 р.), Полтавське державне музичне училище. Ім’я Лисенка носить також провідний камерний колектив – струнний квартет.

29 грудня 1965 року поруч із Національною оперою України на Театральній площі відкрили пам’ятник Миколі Лисенку (скульптор Олександр Ковальов, архітектор Василь Гнєзділов).

Пам’ятник Миколі Лисенку в м. Київ

Пам’ятник також встановлено й на батьківщині композитора, у селі Гриньки.

Джерело: мережа Інтернет
Матеріал підготувала: провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Л.О. Тимченко