Сорочинський ярмарок

Національний Сорочинський ярмарок – це найбільший в Україні й найвідоміший за її межами ярмарково–виставковий захід. Його унікальність полягає в тому, що він зберігся з XVIII століття до наших днів. Проводиться традиційно один раз на рік у передостанній тиждень серпня,  просто неба в центрі села Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області. Ярмарок надзвичайно колоритно описаний у повісті генія світової літератури Миколи Гоголя «Сорочинський ярмарок» (цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки»).

Символом ярмарку є стилізоване зображення млина.

Своєю мегапопулярністю в наш час ярмарок зобов'язаний не лише яскравому слову та іскрометному гоголівському гумору, а й тим, хто його сьогодні готує і проводить. З 1999 року організатором заходу є ТОВ «Сорочинський ярмарок», натхненником і керівником проекту – кавалер орденів княгині Ольги III та II ступенів Світлана Свищева.

Щороку участь у ярмарку беруть понад тисячу підприємств, приватних підприємців, майстрів народних промислів, закладів громадського харчування та розваг і т. д. На п'яти сценах свою майстерність демонструють тисячі учасників мистецьких колективів музичної, пісенної й танцювальної народної творчості, а ввечері проходять концерти зірок української естради та запальні дискотеки. Серед понад півмільйона людей, які відвідують ярмарок, до 30 делегацій із країн близького та далекого зарубіжжя, представники дипломатичних місій, акредитованих в Україні ( за останні десять років захід відвідали представники понад сорока країн світу), понад 300 журналістів друкованих та електронних засобів масової інформації, керівники нашої держави та інші високоповажні гості.

На сьогодні Національний Сорочинський ярмарок – це єдиний в Україні захід, відвідування якого дає якнайповніше уявлення як про нашу державу, так і про її народ, його економіку, історію і культуру. Територія ярмарку поділена на сектори. Так, в секторі промислових підприємств знаходяться експозиції підприємств різних галузей промисловості з усіх областей України та з-за кордону. Різноманітна торгівля зосереджена в секторі приватних підприємців, а понад 30 кафе і ресторанів української та інших національних кухонь нагодують усіх охочих смачною й корисною їжею та нададуть можливість скуштувати напої з багатьох країн світу. Особлива гордість організаторів ярмарку – це етнографічна територія та містечка майстрів. На етнографічній території знаходяться відтворені чи реконструйовані будинки сільських жителів України XVIII – XIX століть ( різного соціального статусу – багатіїв, бідняків, середняків), в кожному з яких розташований вільно відкритий для всіх охочих етнографічний міні-музей. В експозиціях цих музеїв представлені меблі, посуд, одяг та інші побутові артефакти тієї чи тієї історичної епохи, що відтворюють життя українців у певний історичний період. Експозиції постійно поповнюються за рахунок придбань, здійснених організаторами в ході етнографічних експедицій.

Два містечка майстрів дозволяють скласти повне уявлення про традиційні народні промисли та мистецтва всіх без винятку регіонів України. Переважна більшість представлених там виробів – ручної роботи, дуже високої якості. Секрети їх виготовлення зберігаються в сім'ях чи в окремих населених пунктах і передаються з покоління в покоління протягом уже кількох століть. Це вироби з дерева, кістки, глини, каменю, інших природних матеріалів. Широко представлені всі школи традиційної української вишивки, шиття, плетіння, ткацтва. Багато картин, написаних народними художниками. Є плетіння з лози, бісеру, дивної краси речі, виковані ковалями.

 Особливої уваги заслуговує культурна програма ярмарку. Протягом усіх шести днів на п'яти сценах постійно виступають мистецькі колективи та окремі виконавці, як професійні, так і самодіяльні. Будь-який колектив, який бажає виступити на ярмарку й своєчасно подасть заявку, може зробити це на радість численних ярмаркуючих, які насолоджуватимуться їх мистецтвом.

На території створено всі умови як для роботи журналістів, так і для проведення заходів ділової програми. Побудована та оздоблена в етностилі споруда прес-центру на 100 місць, з озвученням та кондиціюванням.

В умовах сучасного розвитку України, насиченості ринку товарами та послугами, розвитку торгівлі на цивілізованому рівні XXI століття актуальність та привабливість Національного Сорочинського ярмарку полягає в тому, що він перетворився в центр народної культури та дипломатії й розвивається саме в цьому напрямі. Зберігаючи ярмаркові традиції далекого минулого, нинішній ярмарок надає їм нового сучасного звучання, вдало й зі смаком поєднуючи в собі історію та сьогодення, впевнено дивлячись у майбутнє.

ПОЛТАВСЬКА БИТВА 

Удосвіта 27 червня 1709 р. почалася знаменита Полтавська битва, що на багато десятиліть визначила долі Росії та України. Російська армія налічувала 76 тис. солдатів та офіцерів, у тому числі й 20 тис. українських козаків. Шведи мали під Полтавою 20-тисячну армію і, крім того, 1 тис. козаків на чолі з Мазепою, які не брали участі в битві, охороняючи шведський обоз. Карл XII, виїхавши напередодні на рекогонсцировку (огляд місцевості) із двома своїми гвардійцями, та зустрівся з козачим пікетом і вирішив його атакувати. Король особисто бився з козаками і був при цьому серйозно поранений у ногу. Отже, в день битви Карл не міг сидіти на коні або керувати своїми військами з носилок. Він передав командування фельдмаршалу Реншильду.

Битва почалася атакою шведської кавалерії та піхоти. Росіяни, побудувавши заздалегідь п'ять редутів, за допомогою козацької кінноти відбили цю атаку. При цьому російська кавалерія під командуванням князя Меншикова та козацький корпус під командуванням Палія, провівши контратаку, відрізали частину шведських військ від їх основних сил і примусили їх незабаром до капітуляції. Карл XII, перебудувавши свої війська, чекав підходу батальйонів, зв'язок з якими був утрачений, але вони були вже в російському полоні. О 9 годині ранку Петро І почав виводити свої війська з табору. Шведи не повірили своїм очам – російська армія, яка завжди відступала перед ними, стала шикуватися в бойові порядки, щоб прийняти бій. Почалася наполеглива битва, в ході якої шведи, що не мали артилерії, почали поступово відступати. Тут же на них була проведена атака всієї російської кавалерії, внаслідок якої шведи, не витримавши натиску, побігли з поля бою. У полон до росіян попали фельдмаршал Реншильд, перший міністр, генерали. Тим часом Карл XII і Мазепа з невеликим загоном переправилися через Дніпро й утекли в турецькі володіння. 16 тис. шведів здалися в полон. Перемога була повною й беззастережною.

Карл XII надовго вибув із боротьби, а колишній гетьман Мазепа 21 вересня помер у молдавському місті Бендери у віці 70 років. Разом із Мазепою до Молдавії втекли близько 50 представників козацької старшини, 500 козаків і більше 4 тис. запорожців. У 1710 р. емігранти обрали своїм гетьманом Пилипа Орлика, який навіть склав власну конституцію, на випадок повернення до України. На початку 1711 р. Орлик із запорожцями і татарами вступив на територію України, але незабаром був розбитий і втік. Довгі роки українські емігранти поневірялися європейськими країнами, але повернутися на батьківщину їм так і не вдалося. Не довіряючи більше українцям, Петро І приставив до гетьмана Скоропадського свого «спостерігача» Ізмайлова із двома полками й секретним розпорядженням: за щонайменшої підозри заарештувати гетьмана й усю козацьку верхівку. Гетьманська резиденція була перенесена до міста Глухова, ближче до Росії. На чолі української козацької армії був поставлений російський командувач, козацькі полки також очолили російські офіцери. Представники російського дворянства почали отримувати в Україні величезні земельні наділи.

Історія Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря

У 1650 році на високому пагорбі, поряд із Полтавою, коштом козацької старшини (Мартин Пушкар, Іван Іскра, Іван Крамар та ін.) і жителів міста було засновано чоловічий монастир. Заснування присвятили перемозі над польсько-шляхетським військом.

Історія не була занадто милосердною до цієї обителі – був він об'єктом суспільно-політичних суперечок, не раз його спустошували й руйнували. Але були в історії монастиря й щасливі епізоди – його зробили одним із символів перемоги в Полтавській битві 1709 року, він був центром культури та просвітництва Лівобережної України, надихав відомих діячів мистецтва у їх творчості.

До кінця ХVІІ століття всі споруди монастиря були дерев'яними. У 1695 році його зруйнували кримські татари, які в союзі з Петром Іваненком (Петриком) йшли походом на Лівобережну Україну. На початку ХVІІІ століття коштом відомого представника козацької старшини Василя Кочубея було розпочато будівництво нового, кам'яного собору (залишки дерев'яного розібрали). Але після страти Василя Кочубея  будівництво монастиря зупинилось.

За історичними джерелами в 1709 році в монастирі містився штаб шведського короля Карла ХІІ напередодні вирішальної Полтавської битви з військами Петра І. Після перемоги російських військ та завершення бойових дій Хрестовоздвиженський собор було добудовано сином страченого Василя Кочубея – Василем Васильовичем. Зведення собору завершилося близько 1725 року. Воно розтяглося майже на тридцять років. У 1750 році було збудовано Троїцьку церкву, а у 1786 окрасу монастиря – дзвіницю.

Загалом ХVІІІ століття можна сміливо назвати періодом розквіту монастиря. Саме в цей час було зведено основні його споруди. З 1775 по 1798 роки тут перебували архієпископи Слов'янський і Херсонський. Тоді ж при монастирі було засновано Слов'янську семінарію, учнями якої були видатний український письменник та поет Іван Котляревський, Василь Гоголь-Яновський (батько Миколи Гоголя), майбутній ректор і професор Петербурзької медико-хірургічної академії Семен Гаєвський та багато інших.

У монастирі бували всюдисущий Тарас Шевченко, який навіть замальовував монастирські споруди, та відомий російський художник Григорій М'ясоєдов. Останній у 1901 році подарував Полтавському театру картину-завісу розміром 6 на 12 метрів, на якій було зображено дорогу на монастир, біля якої сидить кобзар з обличчям Тараса Шевченка і грає для подорожанина з обличчям Миколи Гоголя.

Під час громадянської війни монастир не раз спустошували. Хоча справжній грабунок почався після введення в дію декрету Раднаркому про відбирання культових коштовностей.

У 1923 році монастир закрили. У його спорудах у 20-30 роках минулого століття розміщувався клуб залізничників, історичний архів, Полтавська дитяча трудова колонія НКВС, гуртожиток та студентська їдальню Полтавського педагогічного інституту.

Під час фашистської окупації община монахинь із дозволу відновленого єпархіального управління заснувала в колишньому чоловічому монастирі жіночий. У повоєнні роки в ньому налічувалось до 100 монахинь, на початку 50-х було відновлено деякі споруди, постраждалі в період війни. Але в 1960 році монастир знову закрився. Офіційно він став пам'яткою культури та старовини.

1991 року діяльність Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря відновлено. Відновлено й майже всі споруди. Тільки дзвіниця, яка знаходиться у стані перманентної реставрації, нагадує відвідувачам про складну історію обителі. На релігійні свята тут завжди багато людей із різних соціальних верств і різним розумінням цих свят. Саме в такі дні й у таких місцях, можливо, найбільш яскраво відчувається, наскільки люди, живучи зовсім поряд, можуть бути різними та, водночас, однаковими.

Красуня наша Ворскла

Ворскла... Одна з найкрасиві­ших річок Лівобережної Укра­їни. Узявши розгін непомітним джерельцем-струмочком зі схилу крейдяної Бєлгородської височини, вона упродовж 420 км чистим срі­блястим потоком перетинає Сум­щину та Полтавщину й несе свої прозорі води у величний Дніпро. Історія її сягає в далекі часи, коли на території сучасної України й Росії жили скіфи та сармати. Приваблю­вало їх привілля цих місць, пред­ковічні ліси вздовж заплави, багаті на рибу водойми. Залишки старо­давніх поселень часто зустріча­ються в межах нашого краю, бо тут колись проходив бойовий кордон із кочовим печенізьким станом. За Ворсклу навіть печеніги боялися ходити, хоч і знали, що в Поворсклянському краї справжній рай: високі сосни й розложисті дуби ото­чують береги, відбиваючи у воді свої розкішні крони, «плакучі» верби, схиливши свої віти до прохолод­них струменів, купають у них свої коси. У заводях – буйне цвітіння водяних лілій. У прибережних оче­ретах чутно спів водяних птахів. І над Усім цим – ласкаве сонце, смо­листі аромати сосняків, пряність квітучих лугових трав...

Так звідки пішла назва річки Ворскла? Версій із цього приводу чимало. Один дослідник вважає, що термін «Воръсколъ» належить до поняття прикордонного укріплення, «воръ» в той час означало паркан або огорожу. Інший варіант виникнення походить від гідроніма аорсів – представників народності, яка колись входила до складу сарматського племені. Трохи пізніше цю назву підхопили тюркомовні кипчаки. Друга частина «кількість» у монгольській мові означає «долина» чи просто «ріка». Саме тому існує думка, що назва походить від тюрків, які деякий час населяли місцевість, поруч із річкою.

Ворскла... Тихоплинна та про­зора. Недарма, мабуть, побутує в Поворсклі (та й за ним!) давня легенда про походження назви річки – «Ворскло», «Ворскла». Начебто Петро І упустив у воду підзорну трубу й не зміг дістати, певно було глибоко, тож, розсер­дившись, вигукнув «Вор скла!». Відтоді, мовляв, і назва «Ворскла». Але легенда ця молода порівняно з першою літописною згадкою. Слово «Ворскла» зустрічається в Іпатіївському списку «Начальной летописи» під 1174 роком: «... того же лета Игорь Святославович со­вокупи полки свои и еха в поле за Ворсклым и стрете половцы иже тут ловя языки...»

Малював річку на своїх полот­нах відомий український художник-пейзажист П. С. Левченко. Мелодії жителів її берегів звучать в операх «Наталка-Полтавка» та «Сорочинський ярмарок», у піснях, напи­саних на вірші нашого земляка Платона Воронька. Багато славних синів і дочок народилося в нашому поворсклянському краї. Серед них – відомий поет-демократ Павло Грабовський, поетеса і громадська діячка Олександра Сулима-Блохин, відомі всьому світові співаки Єли­завета Петренко та Петро Білинник, прославлений Сидір Ковпак і видатні вчені.